— Тобто «жити» — це коли іпотека і троє дітей? А якщо ти щодня приходиш у дім, де пахне ліками, а з телевізора кричать про пенсії — це вже не життя, так?
— Наташо, ти де? — голос бабусі долинав із кімнати з напруженою образою, ніби Наталка не просто запізнилася на обід, а поїхала в Камбоджу на мотоциклі, нікого не попередивши.
— Несу твій улюблений чай з імбиром, — відгукнулася вона, зачиняючи кухонні двері ногою. — Наче в тебе щось термінове. Куди ти, цікаво, так поспішаєш із цією ногою?
Бабуся сиділа в кріслі біля вікна, загорнута в плед, на голові — вовняна пов’язка, ніби в квартирі січень, хоча за вікном цілком собі червень. В очах — знайомий прищур: насувається розмова, в якій Наталка буде винна. У чому саме — поки не ясно, але наперед.
— Знаєш, я от подумала… — почала Антоніна Степанівна, сьорбаючи чай так, ніби то був дорогий напій у ресторані на річницю. — Ти у нас дівчина розумна, турботлива. Просто ангел, а не онучка.
Наташа підняла брову:
— Зараз буде «але». Давай уже.
Бабуся зробила ковток, зітхнула й уважно подивилася поверх чашки:
— Я переписала заповіт.
— Що? — у Наталки ледь не вислизнула чашка з рук. — У якому сенсі — переписала?
— У прямому. Новий нотаріус, усе як належить. Я ж давно мала владнати це питання. Квартиру залишила Ігорю й Вірі. Вони теж родина. А ти молода, в тебе все ще попереду.
Запала тиша. Така, що ніби вакуумом висмоктує повітря з кімнати. Потім Наташа хрипко засміялася:
— Чудово. Тобто я два роки — щодня: памперси, крапельниці, «швидка», тиск, прибирання, прання — це, виходить, було таке хобі?
Бабуся моргнула:
— Але ж ти сама казала, що тебе ніхто не змушував…
Наталка повернулася до вікна. Там ходили люди з сумками, хтось їв морозиво, підліток у навушниках гучно говорив у телефон. Усе як завжди. Тільки Наталка в це «як завжди» більше не вписувалася.
— Твоя мама мені вчора дзвонила, — продовжила бабуся. — Каже, ти працюєш у якомусь магазині? Це ж не діло. В тебе освіта, голова на плечах. А тут сидиш зі мною, мов доглядальниця.
— Моя мама, — гмикнула Наталка, — була б тільки рада, якби я до тебе взагалі не приходила. У неї ж життя, розумієш? Нова сім’я, дача, кіт, плетіння з логи. А в мене — «чайник закипів» і «збігай в аптеку».
Вона раптом різко сіла навпроти бабусі, подивилася їй в очі:
— Ти розумієш, що щойно зробила? Ні, скажи, тобі легко? Чи совість потроху смикається? Чи ти вирішила: «Нехай дівка потренується в смиренні»?
Бабуся склала руки, як на прийомі в терапевта:
— Наталко, ну Ігор — син моєї покійної сестри. Ми з нею в молодості… багато чого не поділили. Мені треба це якось виправити, поки не пізно.
— Виправити, — повторила Наталка, ніби пробувала це слово на смак. — А зі мною що виправляти? Я ж не сестра, я не ображалася. Я просто тут живу, прибираю, перу, з уколами тебе не плутаю, таблетки даю по годинах.
— Не драматизуй, Наташенько. У тебе є життя. А в них — троє дітей, іпотека. Я все зважила.
— Тобто «жити» — це коли іпотека і троє дітей? А якщо ти щодня приходиш у дім, де пахне ліками, а з телевізора кричать про пенсії — це вже не життя, так?
Бабуся знітилася. Але не здалася.
— Я думала, ти мене зрозумієш.
— А ти хоч раз спитала, що думаю я? — Наталка підвелася, на губах тремтіла злість, за нею — щось дуже схоже на біль. — Розумієш, бабусю, це не про гроші. Це про справедливість. Про те, що за любов ти залишаєш мені піднос із порожньою чашкою, а їм — квартиру.
— Я не хотіла зробити тобі боляче…
— А вийшло. Як завжди, до речі.
Мовчання в кімнаті гуділо, мов старий холодильник. Бабуся поправила плед і знову подивилася у вікно.
— Все-таки Ігор… хороший хлопець. Він був на весіллі, пам’ятаєш? У вісімдесят восьмому. Ти тоді ще зовсім маленька була.
— Весілля — тридцять років тому. А я тут — щодня. Тобі не здається, що порівняння трохи… жалюгідне?
Бабуся важко зітхнула.
— Гаразд. Поговоримо потім. Я втомилася.
Наталка вийшла в коридор, але зупинилася у дверях.
— Знаєш, чому я не пішла тоді, два роки тому? Не з жалю. Не з обов’язку. Я думала — це і є любов. Але, видно, ти бачиш усе інакше.
Вона тихо зачинила за собою двері — але з тим звуком, після якого в кімнаті стає холодно. Навіть у червні. Навіть під пледом. У квартирі знову задзвеніла тиша. Десь капала вода з крана. За вікном стукав дощ. І все, що раніше було «домом», раптом стало чужим — як готель після виселення.
Минув тиждень. Точніше — сім діб мовчання, у яких було слів. Наталка жила на автопілоті: прокинулась — прибрала, поїла — пішла в магазин, повернулась — знову прибрала. З бабусею не розмовляла. Та й не наполягала. Здавалося, обидві вирішили грати в «хто моргне першим». Тільки це була не гра, а шахова партія з порожніми очима й гіркотою.
Але в суботу все зламалося.
— Наталю Сергіївно? — подзвонили у двері голосом із претензією, як у вчительки, якій на ювілей подарували дешевий шампунь. — Ми щодо квартири.
На порозі стояли Ігор і Віра. Доглянуті. Він — із синьою текою в руках і показово м’якою усмішкою, ніби прийшов не квартиру забирати, а булочку запропонувати. Вона — у світлому светрі, очі дрібні, губи ниточкою. Вираз обличчя: «я тут випадково, але якщо треба — можу зіпсувати день».
— Добрий вечір, — сказала Віра, заходячи без запрошення. — Ми з бабусею домовлялися зустрітися. Треба ж усе обговорити, оформити. А ти, Наталко, вибач, що так раптово. Знаємо, як ти тут допомагала. Але ти ж розумієш — родинні зв’язки, закон, спадщина.
Наталка мовчки відійшла. У вухах дзвеніло. Здавалося, якщо зараз не сісти — впаде. Але вона стояла. Бо стільці, як і квартира, вже були не її.
— Ми тут порадилися, — Ігор розкрив теку. — І вирішили тобі компенсувати. Грошима. По-людськи. П’ятдесят тисяч. За все. Ти ж не проти?
— П’ятдесят… — перепитала Наталка, ніби він запропонував їй здавати пляшки за житло. — Це ви мене, значить, оцінили? Як холодильник? Чи як няню з агентства?
Віра втрутилася:
— Слухай, не заводься. Ми ж від душі. Ти молода, тобі ще жити. А нам — іпотека, троє дітей. Та й бабуся сама сказала, що ти не претендуєш.
— Вона це сказала після того, як я витирала її о третій ночі, коли їй було зле. І коли швидка не приїжджала. І коли в неї був напад у ванній, — голос Наталки тремтів. — А ви тоді де були? На Балі?
— В Карпатах, — буркнула Віра і відразу зрозуміла, що дарма. — Тобто… ми не знали, що все настільки серйозно.
Ігор кашлянув і спробував перевести розмову в «ділове русло»:
— Наташо, не треба емоцій. Це не допоможе. Закон на нашому боці. І бабуся — при здоровому глузді. Заповіт підписано. Просто… домовимось по-доброму.
— По-доброму? — Наталка підійшла до бабусиної кімнати й різко відчинила двері. — Ану ж бо, бабцю, виходь! Тут твої «родичі» приїхали. З любов’ю і калькулятором.
Бабуся вийшла. Повільно. У халаті, з пов’язкою. Обличчя постаріло років на десять.
— Наталко, не треба. Все вже вирішено. Досить сварок.
— Це хто свариться? Я? Та я, між іншим, навіть не кричу. Хоч дуже хочу. — Вона зробила крок уперед. — Скажи їм сама, що ти зробила. Нехай почують від тебе.
— Я підписала заповіт. Все за законом. Я просто хотіла… виправити минуле.
— А теперішнє? Його ти теж «виправила»?
Ігор поліз уперед, розвівши руками:
— Наташо, ти поводишся… неадекватно.
І тут усе зірвалося.
Наталка штовхнула теку з документами — та впала на підлогу, папери розлетілися, як у кіно. Тільки це було не кіно. Це було її життя. Дрібне, жалюгідне, але справжнє.
— Неадекватно? Я два роки годувала її з ложки, а ви називаєте мене неадекватною? Та ви якби один день тут провели, прокинулися б із сивим волоссям! А тепер прийшли — на все готове, з папірцями й «по-доброму»!
Віра різко підхопилася:
— Ми йдемо! Я взагалі була проти цього приїзду. Але Ігор сказав — «по-людськи». А ти… істеричка. Тобі допомога потрібна, а не квартира.
Наташа хрипко засміялася:
— Допомога? Від вас? Ні вже. Рятуйте когось іншого — себе, наприклад, від совісті.
Вони пішли. Віра — з піднятим підборіддям, Ігор — злий, бурмочучи щось про «суд». Бабуся стояла посеред кімнати, бліда, мов простирадло.
— Наташо…
— Чого ти мовчала, коли вони тут грали в благодійників?
— Я не знала, що вони так… Я думала — по-сімейному. Тихо. Без сварок.
Наташа різко видихнула:
— Ти думала, що зраду можна запакувати в гарну обгортку. Але вона все одно смердить. Скільки не поливай парфумами.
Бабуся похитнулася — Наташа миттю підскочила, підтримала. Звичка сильніша за злість.
— Обережно. Сідай. Все. Дихай.
— Ти мене тепер ненавидиш?
Наталка подивилася на неї втомлено, але ще по-людськи:
— Я тебе люблю. Але, здається, це вже не ліки, а діагноз.
Вони сиділи мовчки. Між ними були повітря, стіни, два тижні тиші й один списаний зошит болю. Бабуся потягнулася по хустинку, витерла очі й раптом заговорила вперше за весь вечір людським голосом:
— Я напишу новий заповіт. Тільки… боюся, не встигну.
— Чому?
— Бо я вже не та, Наташо. Все болить. Все заплуталося. Я хотіла як краще. Але, здається, все життя лише псувала людям долі.
Наталка подивилася на неї. Очі бабусі — зовсім дитячі. Старість замикає коло.
— Ми встигнемо, — сказала вона. — Але ти спершу вибачся. По-справжньому. Не «якщо образила», а тому що образила. За все. За те, що завжди була права. За те, що я була в тебе, але не поруч. За те, що я тут жила, але не дихала.
— Пробач, — тихо сказала бабуся. — Прости, доню. Я не знала, що любов можна так… не помітити.
Наталка мовчала. А в передпокої лежала тека. Папери розсипалися. Заповіт лежав печаткою догори. Як посмертний вирок тому, хто просто хотів, щоб його цінували.
Минуло три тижні. Квартира ніби застигла — речі не рухалися, годинник цокав мляво, наче й сам втомився від усього. Наталка жила між «піти» і «не можу кинути». Бабуся то слабшала, то бадьорилася, як стара лампа з перебоями в проводці. Говорила мало, але майже завжди — по суті. І щовечора просила принести ту саму теку. Синю. З паперами. Наташа носила її, як воду з криниці. Тихо. З напругою.
І все було б нічого. Якби не пошта.
— А ви, Наталю Сергіївно, розпишіться, будь ласка, — дільнична всміхнулася фальшиво, ніби простягала не повістку, а запрошення на бал. — І тут теж.
Лист. Офіційний. Ігор і Віра подають до суду. «Спір щодо спадщини. Визнання заповідача недієздатним».
Тобто бабусі. Тобто… тієї, яку Наталка пів року водила по неврологах, терапевтах, у поліклініку, у приватну клініку. Яка трималася, а тепер раптом «не при собі».
Наталка довго сиділа з листом на кухні. Потім заварила бабусі чай. Потім собі — каву. Потім знову чай. Для себе. І насипала туди п’ять ложок цукру. Бо так гірко.
— Бабусю, — голос у неї був рівний, але нижня губа тремтіла. — У тебе є сили?
— Трохи, — бабуся кивнула. — Що сталося?
Наташа кинула конверт на стіл.
— Дивись. Тепер ти — недієздатна. За версією твоїх улюблених спадкоємців.
— Я… — бабуся зітхнула. — Я знала, що так буде. Але не думала, що так швидко.
— А я думала. Знаєш коли? Коли ти попросила їх приїхати й назвала мене… просто «дівчинка, що допомагає». Не онучка. Не Наталка. Не та, що кинула роботу й квартиру в Києві. Дівчинка.
— Я… боялася. Що вони образяться.
— Ну от і не образилися. Суд — це ж прояв ніжності, так?
Суд відбувся за два тижні. Мама Наталки прийшла в останній момент — із хусткою, у бежевому плащі й з виразом: «я, взагалі-то, не в курсі, але, мабуть, підтримаю». Наталка сиділа в першому ряду. Бабуся — поруч. Віра й Ігор — через стіл.
Їхній адвокат був молодий, зухвалий. Такий, що їсть протеїн на сніданок і читає Цивільний кодекс, як реп. Почав пафосно:
— Сторона позивача стверджує, що громадянка Антоніна Степанівна діяла під тиском і не усвідомлювала наслідків…
Наталка не витримала:
— У неї тиск лише на погоду реагує, а розум ясніший, ніж у вас.
Суддя шикнув. Ігор підвівся:
— Мені дуже шкода, що так сталося. Але ми стурбовані. Бабуся старенька. А Наталія — емоційна. Ми вважаємо, що її вплив міг бути…
— Так, я емоційна, — Наталка різко підвелася. — І знаєте чому? Бо два роки я була всім: і санітаркою, і лікарем, і доглядальницею, і кухаркою. Бо мені казали «дякую», а ніж у спину вже точили. І якщо це — «вплив», то я краще буду відьмою, ніж учасницею вашої родинної схеми.
Суддя знову шикнув. Але цього разу — ніби зі співчуттям.
Суд тривав кілька засідань. За цей час бабуся тричі втрачала свідомість. Один раз — просто в залі засідань. Наталку трясло. Від злості. Від безсилля. Від того, що мама лише хитала головою й нічого не робила.
— Мені важко, Наташо, я між вами… — виправдовувалась вона. — Я не знаю, хто правий…
— Ти ніколи не знала, — тихо відповіла Наталка. — А тепер уже й не треба.
На третій день суд ухвалив рішення: пізніший заповіт залишається чинним. Бабуся — дієздатна. Наталка виграла.
Але перемога не була солодкою. Вона була… холодною. За два дні бабусі не стало. Тихо. Уві сні. Без драми. Ніби соромно було заважати. Наталка сиділа біля ліжка, тримала її за руку.
— Ти б знала, як мені тебе вже бракує. Хоч ти ще тут.
Бабуся не чула. Але, можливо, зрозуміла. Обличчя в неї було спокійне. На похороні були мама, двоє далеких сусідів і… Віра. З вінком. «Світла пам’ять». Ігоря не було. Казали, він «втомився від нервів».
— Ти справді думаєш, що все було так просто? — прошепотіла Віра біля могили. — Ми не заради грошей. Ми хотіли… щоб справедливо.
Наташа повернулася до неї:
— Ви хотіли, щоб вигідно. А справедливість — вона не про папірці. Вона про тепло вночі. Про чай. Про терпіння. А ви — не про це.
— Ти зла.
— Ні. Я доросла. Просто ви ніколи не дізнаєтеся, що означає бути по-справжньому потрібною. Ось і все.
За два роки Наталка продала квартиру. Склала речі у дві сумки. Пішла. Переїхала в маленьке місто. Знайшла роботу в будинку для літніх людей.
— Я знаю, як треба. Щоб не боялися. Щоб до останнього — з повагою.
Вона обрала — жити інакше. Без очікувань, без зради, без болю. Не через квартиру. А заради себе. На душі було важко. Але світло. Іноді так буває: ти втрачаєш усе — і вперше відчуваєш, що ти вдома. У собі.
