Я спокійно готувала вечерю, насолоджуючись ароматом курячого супу, який булькав у каструлі. Життя йшло своїм шляхом і думки були зайняті лише тим, яким смачним буде цей суп. Але коли надворі почало сутеніти, я почула дивний звук, наче хтось крадькома, вставляв ключ у мій замок. Спочатку подумала, що то, може, сусідка знизу переплутала поверх, або ж якась дітвора бавиться. Але коли звуки повторювались знову і знову, мені якось стало лячно.
Підійшовши до дверей, я почала дивитись через вічко. Чоловік, хитаючись, намагався вставити ключ у замок. Було видно, що він ледь тримався на ногах. “Та це ж Григорій з третього поверху”, подумала я, але страх від цього не зменшився. Він возився з замком так довго, а я не знала що робити. А коли його рухи стали більш наполегливими, мені стало зовсім моторошно. Я заспокоювала себе думкою, що двері міцні, але з кожною хвилиною я все більше боялась.
Через 40 хвилин цього шурхотіння, я не витримала. Викликала сусідів і ми врешті-решт змусили Григорія спуститись на свій поверх. Але після того випадку я більше не могла спати спокійно. Щоночі, закриваючи двері на всі замки, я боялась, що хтось знову намагатиметься вдертися у мою оселю. І снилися мені, звісно, не надто приємні сни про те, як двері раптом відчиняються і хтось заходить без запрошення. Я наче втратила відчуття безпеки у власному домі.
Після того випадку з Григорієм я почала відчувати, що моє безсоння стає серйозною проблемою. Рік тому я збила свій режим через нічні посиденьки в інтернеті, переглядаючи серіали та нескінченні відео. Тоді це здавалося невинною розвагою, але тепер розумію, як сильно це вплинуло на мій сон та здоров’я.
Проблеми почалися майже відразу. Вночі я лежала в ліжку з телефоном у руках, занурюючись у черговий відеоролик або статтю. Години пролітали непомітно та ось вже світанок, а я все ще не сплю. Спочатку це було навіть цікаво, відчувати себе частиною нічного життя міста, коли всі навколо сплять, а ти сидиш в оточенні тиші й мерехтіння екрана. Але з часом це стало рутиною, від якої я вже не могла відмовитися.
Коли проблема стала очевидною, я почала шукати способи повернути нормальний режим. Всі радили одне й те саме: вимикати гаджети за дві години до сну, читати книги, медитувати, пити трав’яні настойки.
Я пробувала все це. Книги, здавалося б, мали занурити мене у світ спокою, але після кожної сторінки я все одно хапалася за телефон. Медитації лише підкреслювали мій неспокійний стан: “Зосередься на своєму диханні”, казав голос в навушниках, а я відчувала, що серце б’ється ще швидше і думки розлітаються в різні боки. Трав’яні настойки, які мені порадила мама, взагалі не мали ніякого ефекту.
Якось я вирішила піти ще далі, записалась на сеанс масажу у спа-салоні. “Релаксація – найкращий шлях до здорового сну” – запевняла мене подруга Оля. Масаж дійсно був чудовим і я майже заснула прямо на кушетці. Але щойно я повернулася додому і лягла у ліжко, все повернулося на свої місця. Тіло, розслаблене від масажу, все одно залишалося під контролем неспокійних думок.
Я спробувала навіть поради відомих блогерів: теплі ванни перед сном, аромати лаванди, спеціальні музичні треки для релаксації. Але всі ці спроби були марними. Здавалося, що мій розум вже налаштувався на неспання і ніяка кількість процедур, які розслаблюють, не могла повернути мені спокійний сон.
Друзі сміялися: “Та заспокойся. От у мене було подібне, думав, злодії, а то сусідка знизу була!” Я намагалася їх зрозуміти, усвідомлювала, що перебільшую, але від цього не ставало легше. З кожним новим звуком у під’їзді, кожним шурхотом, мене охоплювала паніка. Мій організм реагував на це з блискавичною швидкістю: серце починало битись, кров стукотіла у скронях, голова паморочилась. Я навіть встановила ліхтарики у всіх кутках квартири, щоб світло відлякувало “незваних гостей”.
Ситуація дійсно стала ще серйознішою через кілька місяців після того інциденту. Тоді у мене був вихідний і я вирішила подивитись новий спектакль у місцевому театрі, щоб розслабитись. Але вже в середині вистави почула телефонний дзвінок. Це був сусід знизу, пан Олег, який сповістив, що у нашому під’їзді помічений підозрілий тип. І хоча він заспокоїв мене, що швидше за все, це новий квартирант на другому поверсі, в мене не виходило тримати себе у руках. Вистава пішла прахом, а я сиділа, вдивляючись у телефон, ніби він міг дати відповіді на всі мої питання.
Вже вдома, відкриваючи двері, я знову злякалась. Сусідка пані Марія саме виходила на сходи і я здригнулася від її привітання. Я сміялась разом з нею над собою, але тільки до тих пір, поки не зачинила двері. Тоді мене охопила паніка і я зрозуміла, що без допомоги спеціаліста не обійтися. Відчуття тривоги стало настільки нестерпним, що я подумала: “Може, я божеволію?”
Не витримавши більше, я таки звернулась до психолога. Розповіла йому про свій страх, про сни, що переслідують мене. Він вислухав мене уважно і сказав, що це посттравматичний стресовий розлад.
— Ви не самотні у цьому, – сказав він, – але треба працювати над тим, щоб знову відчути себе у безпеці.
Я виходила з кабінету з важким серцем, але з надією, що зможу знову навчитися спати спокійно. А коли, повернувшись додому, побачила під дверима новий килимок від пані Марії з написом “Тут живуть щасливі люди” усміхнулась. Можливо, все ще можна змінити?
