Світлана стояла біля вікна на кухні й дивилася, як у дворі свекруха Марія Петрівна обіймає Вероніку так, ніби та щойно повернулася з війни героїнею.
Три дні. Три жалюгідні дні — і ця «міська пані» з ідеальним манікюром і сумкою за дві її місячні зарплати отримала те, за що Світлана билася сім років: щире «доню» від Марії Петрівни, поцілунок у чоло й фразу, від якої в Світлани всередині все стискалося ще з першого року шлюбу:
«Вероніко, ти в мене золото. Без тебе я б не впоралася».
Світлана стиснула в руках кухонний рушник так сильно, що кісточки побіліли.
Сім років тому вона, дівчина з сусіднього села, прийшла в цей дім молодою невісткою. З валізою саморобного варення, вишитою сорочкою для свекрухи й величезним бажанням довести: «Я гідна».
Вона вставала о п’ятій, доїла корову, годувала курей, прала в холодній воді, пекла хліб у печі, народила двох онуків — і що?
Марія Петрівна щоразу знаходила, до чого причепитися.
«Свєто, ти ж сіль у борщі переселила».
«Свєто, чому дитя в шкарпетках з діркою?»
«Свєто, ти б хоч раз спитала, як я себе почуваю, а не тільки «що готувати».
А тут — Вероніка. Приїхала з Києва на три дні «провідати свекруху», бо та поскаржилася в телефоні, що «нога болить, важко по господарству». І за ці три дні зробила… що саме зробила?
Світлана не витримала й вийшла у двір.
«Доброго дня, мамо», — сказала вона, підкреслюючи «мамо», хоча знала, що Марія Петрівна не любить, коли вона так звертається при сторонніх.
Марія Петрівна обернулася. Обличчя її сяяло.
«О, Свєто! А ми тут з Веронікою щойно з лікарні. Уявляєш, вона мене записала до найкращого травматолога в районі! Сама сиділа в черзі з восьмої ранку, бо я ж не вмію в той інтернет записуватись. І ще ліки якісь нові привезла — каже, в Києві всі п’ють, суглоби як у дівчини!»
Вероніка скромно посміхнулася. На ній був дорогий бежевий кашемір, волосся зібране в ідеальний пучок. Жодної волосини не стирчить.
Світлана раптом відчула, як її власний хвіст на потилиці розтріпався ще більше.
«Та що там, Маріє Петрівно, дрібниця», — Вероніка м’яко торкнулася свекрушиної руки. — «Я ж бачу, як вам важко. А ви для нас стільки робите».
Світлана відчула, як у горлі стоїть клубок.
«Я теж вам ліки возила минулого року. Двічі. І мазь, і таблетки», — сказала вона тихо.
Марія Петрівна махнула рукою.
«Та то були якісь дешеві, Свєто. Ти ж економила. А ці — бачиш, імпортні. Вероніка каже, одна баночка — як дві твої зарплати».
Світлана відчула, як кров прилила до щік.
«Я не економила. Я брала те, що лікар виписав».
Вероніка підійшла ближче й легенько обняла Світлану за плечі — наче подруга, а не суперниця.
«Свєточко, ти не ображаєшся? Я просто знаю хорошого лікаря в Києві, от і вирішила допомогти. Ми ж одна сім’я».
Світлана скинула її руку.
«Одна сім’я? Ти тут три дні, а я сім років. І за сім років я ні разу не почула від мами «ти в мене золото».
Марія Петрівна здивовано підняла брови.
«Свєто, ти що, ревнуєш? Дитино, я ж тебе люблю. Ти ж моя перша невістка, ти мені двох онуків подарувала. Як я тебе можу не любити?»
«Але поваги — поваги справжньої — я від вас так і не дочекалася!» — Світлана вже не стримувала сліз. — «Я ж для вас усе! Усе! А ви завжди: «Свєто не так, Свєто не те». А вона приїхала — і за три дні стала «донею»! Чому?!»
Вероніка тихо зітхнула й відійшла на крок.
«Маріє Петрівно, я піду в хату, чаю поставлю. Ви поговоріть».
Коли двері зачинилися, Марія Петрівна подивилася на Світлану довгим важким поглядом.
«Сідай», — сказала вона й сама сіла на лавку біля хати.
Світлана сіла поруч. Мовчали довго.
«Ти хочеш знати правду?» — нарешті мовила свекруха.
«Хочу».
«Ти прийшла в цей дім — і одразу стала моєю правою рукою. Ти все вміла. Ти все знала. Ти ніколи не скаржилася. Ти була… сильна.
Я на тебе сперлася, як на стіну. І я… я боялася тебе розпестити. Боялася, що якщо скажу «молодець», ти розслабишся. Я думала: нехай думає, що ще не дотягує. Нехай старається ще більше. Бо я знала: ти витримаєш».
Світлана дивилася на неї широко розплющеними очима.
«Тобто… ви мене спеціально тримали в напрузі сім років?!»
Марія Петрівна кивнула.
« Не розумно, правда? Я сама тепер розумію. Але тоді… я виростила двох синів. Старший — твій чоловік — завжди був м’який. Я на нього кричала — він мовчав. А ти… ти була як я в молодості. І я хотіла, щоб ти була ще кращою за мене. І… переборщила».
Світлана витерла сльози рукавом.
«А Вероніка?»
«А Вероніка… вона слабка. Вона не вміє корову доїти, вона боїться курей, вона плаче, коли нога болить. І я… я вперше відчула себе потрібною не як «господиня», а як мама. Вона мені дозволила про неї подбати. А ти… ти ніколи не дозволяла».
Світлана розридалася вже по-справжньому.
«Я думала, ви мене не поважаєте… Я думала, я для вас — просто безплатна прислуга…»
Марія Петрівна обняла її — вперше за сім років так міцно й щиро.
« Образлива ти моя… Ти для мене — донька. Найстарша. Найсильніша. І я тебе… я тебе дуже люблю. Просто не вміла сказати».
Вони сиділи так довго. Потім зайшла Вероніка з двома чашками чаю.
«Я… я все чула», — тихо сказала вона. — «Свєто, пробач. Я не хотіла… Я просто хотіла, щоб мамі було легше».
Світлана підвела заплакані очі.
«Ти не винна. Ти просто… була собою».
Марія Петрівна взяла обох невісток за руки.
«От що я вам скажу. Ви обидві — мої доньки. Тільки одна — сильна, як дуб. А друга — ніжна, як верба. І обидві мені потрібні. І я більше ніколи-ніколи не буду порівнювати. І кожній скажу «ти в мене золото». Бо це правда».
Вона поцілувала спочатку Світлану в чоло, потім Вероніку.
«І ще. Свєто, з завтрашнього дня ти більше не встаєш о п’ятій. Нехай Вітька сам доїть корову. А ти спиш до восьмої. І п’єш каву на ґанку. Як пані».
Світлана розсміялася крізь сльози.
«А Вероніка?»
«
А Вероніка нехай вчиться курей годувати. Раз вже приїхала на три дні — хай залишиться на тиждень. Будемо разом».
Вероніка з жахом подивилася на курник.
«Я… я можу купити корм в магазині… і просто висипати…»
Марія Петрівна зареготала.
«Оце я подивлюся! Дві мої доньки — і курка на ймення Роза, яка клює тільки сильних. Побачимо, хто з вас переможе».
Того вечора за столом сиділи всі разом. Світлана вперше за сім років пила вино, а не прибирала зі столу.
Вероніка намагалася розповісти, як правильно варити холодець «за київським рецептом», а Марія Петрівна слухала й кивала, як слухає мати, коли донька вчить її життю.
А Світлана зрозуміла: повага — це не коли тебе хвалять.
Повага — це коли тебе нарешті бачать.
І вперше за сім років вона почула від свекрухи:
«Свєточко, доню, передай мені, будь ласка, хліб. І посміхнись — ти ж у мене найкраща».
І посміхнулася.
