Тривога огортала Олесеву душу, коли думав про дружину. Вона так чекала на цей раз тих заробітків, та так збиралася, наче не на роботу, а кудись на фестиваль. Оце ж і люди в селі шепталися, що злигалася вона з Петром і їдуть туди разом, як чоловік та дружина, нікого не соромлячись

Олесь прокинувся на світанку, бо серце так заболіло, наче голкою хтось вколов. Чого б це? Чоловік поволі пішов до кухні, випив кухоль води з цукром, так ще його бабуся робила, коли були проблеми з серцем. Як німа тінь знову пошкандибав до спальні. Та заснути вже не міг. Думав про Галину, яка ось-ось мала повернутися з Польщі. Вона вже кілька років їздила туди на сезонні роботи.

Не насмілився тоді Олесь поговорити з Галею, щось вияснити, бо любив її та боявся, що правдою чутки виявляться. А вона за три місяці тільки й три рази подзвонила. І то так сухо розмовляла, питала, як там кури та корова, а про нього ні слова. Син їхній за кордоном. По студентській візі поїхав, то вже й роботу там знайшов. В далекій Америці тепер живе, сам себе забезпечує, та деколи і їм якийсь долар перепаде. Не треба жінці тієї Польщі, та де там – їде, наче вона медом намазана.

Петро, Олесів однокласник, живе в іншому кінці села. Слизький тип, гендлювати любить. Жінка його, Уляна – вчителює. Дітей у них нема.

– Що Галя знайшла у тому Петрові, він же бабій, все життя у гречку скакав?..

Не встиг Олесь розігнати свої сірі думи і лишень одягнув спортивний костюм, як у двері постукали. Перед ним власними персонами, як гриби з-під дощу, виросли Петро та Галина. Галя така розпашіла, весела, сумки в коридорі ставить, а Петро починає:

– Ти, Олесю, чоловік розумний, бити-рубати мене не будеш, бо тим нічого не вдієш. Розлюбила тебе твоя жінка, тепер мене любить. І жити ми тепер будемо разом. Уже все вирішено. Ця хата Галининих батьків, так що звільни, друже, територію…

А тут Галя підскочила, сльозу пустила:

– Пробач, Олесю, жити без Петра не можу, відпусти мене, хочеш – на коліна стану.

– Не треба! – обірвав її різко Петро. – Я все зрозумів. Щастя вам! Залишайтеся! Я завтра прийду та заберу речі.

Він прожогом вискочив з хати, мов ошпарений, і подався куди очі дивляться.

Церковний дзвін розсікав повітря над селом, піднімався високо і застигав луною десь поміж хмарами.

– А нині неділя, – сказав тихо Петро. – Така мені неділя настала – чорна.

Плани різні крутилися в голові: кудись за кордон поїхати, а, може, в місті на роботу влаштуватися, а може… звести рахунки…

– А шляк би тебе, Олеську, трафив! – вилаявся сам на себе. – Чи ти здурів? Отакої ще. Не дочекаються голубки.

Та й став молитися тихо, щоб відігнати від себе гріховні думки. Незчувся, як біля церкви опинився.

– Добридень, газдо! Ти куди такий спортивний, на пробіжку?

Перед ним стояла Уляна, святково зібрана, якась урочиста.

– Та на край світу, жінко добра, ти ж, напевно, ще не знаєш?

– Не знаю і не хочу знати, хоча, здогадуюся, – сумно мовила та.

– Ні, не здогадуєшся. Вони вже тут. Сказали, що не можуть жити один без одного, тому будуть разом. А я завтра заберу речі, занесу до тітки Клави, а сам кудись подамся. Світ широкий, та не без добрих людей.

– Ото так! Кажеш, пішов до неї? Тоді все ясно, – геть по-вчительськи сказала Уляна.

– Я думав ти плакати будеш, – здивувався Олесь.

– Я? Плакати? Чи, може, просити, щоб повернувся? Я плюну на нього, а того, на що плюю, вже не підніму ніколи, – аж крикнула жінка.

– А знаєш що? Чого ми тут будемо стояти, вже люди зглядаються. Ходімо до мене, – додала.

Взяла Олеся під руку і вони пішли. Трималися один за одного міцно, наче для кожного з них то була найміцніша у світі опора, і мовчали. Коли зачинилися двері, Уляна сказала:

– А я тебе більше нікуди не відпущу.

Так і сталося. Стали жити разом.

– А вони жінками помінялися, – гомоніли сільські чоловіки.

– А вони чоловіками помінялися, – шепталися сільські жіночки.

Читайте також: Не минуло й року, як нестало мого чоловіка, коли його колишня дружина переїхала до нас в будинок на правах господині. Свекруха приходила до неї в гості майже щодня. Пересолений суп і продірявлені дитячі черевики, були найбільш безневинними з усіх гидот

Та Олесеві з Уляною було байдуже.

Живуть вони душа в душу вже десять років, гарно господарюють та радіють життю. А Петро з Галиною донині десь за кордоном. Кажуть жерлися, як собаки, тай розійшлися, бо з підлості та зради добра ніхто мати не буде…

Раїса ОБШАРСЬКА, за матеріалами видання “Наш День”