— Це що, кольорова крейда для малювання? — Катя презирливо штовхнула пальцем вишукану коробочку, що лежала на моєму дубовому столі. — Олю, ти доросла жінка, а купуєш якісь підфарбовані сухарі за ціною крила літака.
Я глибоко вдихнула, намагаючись зберегти спокій. Катя завітала до мене «на каву», хоча я знала, що справжня мета її візиту — просканувати мою нову квартиру на предмет «невиправданих розкошів». Вона зняла старе пальто, яке демонстративно не міняла вже п’ять років, хоча я знала, що гроші в їхній родині є. Просто Катя сповідувала релігію страждань і економії.
— Це макарони, Катю. Точніше — макаруни. Французький десерт на мигдалевому борошні. Спробуй, цей — із дорблю та грушею, просто неймовірний.
— Макарони? — Катя пирхнула так гучно, що мій кіт підстрибнув на дивані. — Макарони — це те, що я вчора ввечері варила дітям. Тверді сорти, з гуляшем, із підливою. Оце — їжа! Від неї людина стає ситою і доброю. А це що? Гроші на вітер. Тьху, дивитися гидко. Скільки ти за них віддала? Тільки не бреши.
— П’ятсот гривень за коробку, — тихо відповіла я, підсолоджуючи каву.
Катя театрально схопилася за серце і сіла на край стільця.
— П’ятсот гривень за шість кружечків цукру?! Олю, ти зовсім відірвалася від реальності у своєму маркетингу. Ти знаєш, скільки кілограмів справжніх макаронів я б купила на ці гроші? А м’яса? Свинячий окіст, свіжий, на ринку! Я б нагодувала всю нашу родину, ще й сусідам би лишилося. А ти… ти просто їси свої амбіції, перемішані з барвниками.
— Я просто хотіла тебе пригостити чимось особливим, — мій голос почав тремтіти. — Я працювала весь місяць без вихідних, щоб дозволити собі цю квартиру і ці маленькі радощі. Хіба я не маю права?
— Радощі? — сестра підхопилася з місця, її очі заблищали недобрим вогнем. — Радість — це коли діти здорові й ситі. А це — збочення. Ти просто хизуєшся. Запросила мене, щоб тицьнути носом у свій добробут? Дивись, мовляв, Катько, ти там у своїй хрущовці котлети смажиш, а я тут «макарони» заморські дегустую!
— Досить, Катю! Ніхто нічим не хизується. Якщо тобі так муляє цей десерт — не їж. Але припини мене повчати.
Катя раптом затихла. На її обличчі з’явилася дивна, майже зміїна посмішка. Вона повільно простягнула руку до коробки й взяла один яскраво-зелений десерт.
— Гаразд. Раз ти так наполягаєш, я спробую твою «високу кухню».
Вона відкусила шматочок, жувала повільно, з таким виглядом, ніби ковтає бите скло. А потім раптом почала кашляти, театрально витираючи рот серветкою.
— О Боже, Олю! Чим воно пахне? Це що, цвіль? Ти мене отруїти вирішила? — вона вказала на начинку з блакитним сиром.
— Це дорблю, Катю. Шляхетний сир із пліснявою. Це такий рецепт!
— Шляхетна пліснява? — сестра вибухнула реготом, який більше скидався на істерику. — Ой, не можу! Ви чули? Вона купує зіпсовані продукти за скажені гроші й називає це шляхетністю! Олю, спустися на землю. Тебе ошукали! Тобі впарили прострочене печиво, а ти й рада старатися, губки дуєш. Це ж треба так не поважати власну працю, щоб викидати зароблене на сміття. Справжні макарони з м’ясом — ось що тобі треба, щоб мізки прочистити!
— Вийди звідси, — прошепотіла я.
— Що? — вона вдала, що не почула.
— Вийди з моєї квартири, Катю. Йди до свого м’яса, до своїх правильних макаронів і до своєї нескінченної заздрості. Тобі не десерт мій не подобається. Тобі не подобається, що я можу дозволити собі не думати про ціну вечері.
— Та кому потрібне твоє життя? — закричала вона, хапаючи сумку. — Ти ж самотня, як цей твій синій макарон у коробці! Сидиш тут, жуєш плісняву і думаєш, що ти королева. А насправді — нещасна жінка, яка забула смак справжньої домашньої їжі! Гроші на вітер, і життя туди ж!
Вона грюкнула дверима так, що задзвеніла люстра. Я залишилася стояти посеред кухні. На столі лежала розкрита коробка. Я взяла той самий зелений макарун, відкусила його. Смак був ідеальним — поєднання солоного сиру та солодкого мигдалю. Але чомусь він здався мені гірким.
Напевно, тому, що заздрість — це теж свого роду пліснява. Тільки вона зовсім не шляхетна. Вона просто роз’їдає все навколо, перетворюючи навіть найсолодший десерт на попіл.
Минуло два тижні. Тиша в моїй квартирі, яка раніше здавалася мені оазою спокою, тепер тиснула на вуха. Я намагалася переконати себе, що сварка з Катею — це логічний фінал нашої багаторічної гри в «ідеальну господиню» та «успішну кар’єристку». Ми просто різні полюси, які нарешті розмагнітилися. Проте ввечері, коли я знову замовила доставку з ресторану, дивлячись на витончений тартар, я раптом згадала аромат маминих голубців. Катя готувала їх точно так само.
Телефон задзвонив о дев’ятій вечора. На екрані — «Сестра». Серце зрадницько тьохнуло.
— Алло? — я намагалася надати голосу байдужості.
— Олю, — голос Каті був дивним. Не було ні крику, ні звичних повчань. Вона важко дихала. — Слухай… я тут приготувала. Ті самі. Макарони. З домашньою підливкою, яловичину на ринку брала, чотири години тушкувала. Приїжджай.
Я мовчала секунд п’ять.
— Ти хочеш, щоб я приїхала послухати лекцію про інфляцію та твою ощадливість?
— Ні, — відрізала вона. — Я хочу, щоб ти поїла. Просто поїла. Без твоїх сирів із дірками й без мого бурчання. Я… я, здається, перегнула тоді. Ну, з тою пліснявою.
Це було найближче до вибачення, на що Катя була здатна. За пів години я вже паркувала машину біля її під’їзду. У під’їзді пахло сирістю й неминучістю капітального ремонту, але щойно я піднялася на третій поверх, мене збив з ніг аромат обсмаженої цибулі, лаврового листа й тушкованого м’яса.
Катя відчинила двері в старому фартуху, з пасмом волосся, що вибилося з пучка. Вона мовчки кивнула на кухню. На столі стояла величезна керамічна миска, накрита рушником. Поруч — дві товсті скибки чорного хліба.
— Сідай. Насипай сама, бо знову скажеш, що я тобі порцію як для робітника на кар’єрі відвалила.
Я поклала собі трохи. Макарони-черепашки були густо вкриті соусом, м’ясо розпадалося на волокна. Це було смачно. Це було чесно. Це було… по-дитячому.
— Смачно, — тихо сказала я.
Катя сіла навпроти, підперла щоку рукою і довго дивилася, як я їм.
— Знаєш, — почала вона раптом, — я коли ту коробку твою побачила, мене аж підкинуло. Не через гроші навіть. Хоча п’ятсот гривень — це все одно грабіж серед білого дня! Але справа в іншому. Ти сиділа така вся… легка. Ніби в тебе проблем немає. Ніби ти з іншого світу. А в мене малий знову кросівки порвав, у чоловіка на роботі затримки, кран тече. І я дивлюсь на ці твої рожеві сухарики й думаю: «От би мені так. Просто купити коробку радості й не думати, скільки кілограмів гречки я на це проміняла».
Я відклала виделку.
— Катю, але ж я теж не просто так «лечу». Ти бачиш тільки коробку макарунів, але не бачиш моїх безсонних ночей перед дедлайнами. Ти думаєш, мені легко було вислуховувати твої закиди про «гроші на вітер»? Я ці гроші не вкрала.
— Та знаю я, — буркнула вона, колупаючи скатертину. — Просто… воно як накипіло. Ти для мене завжди була тією малою сестрою, яку треба вчити шнурки зав’язувати. А тепер ти мене вчиш сир із пліснявою любити. Воно в голову не вкладається. Для мене їжа — це виживання. Для тебе — малювання якесь.
— Це не малювання, Катю. Це просто інший спосіб сказати собі: «Я молодець, я впоралася».
Сестра раптом встала, підійшла до холодильника і дістала звідти… маленьку коробочку. Ту саму, мою. Тільки в ній лишилося всього два макаруни.
— Я їх не викинула, — зізналася вона, почервонівши. — Спробувала ввечері, коли всі полягали. Без глядачів. Ну, той, що з малиною… нічого так. Хоча малина в нас на дачі краща.
Ми обидві несподівано засміялися. Напруга, що роками накопичувалася між нами, почала танути, як цукрова пудра на язиці.
— Слухай, — я глянула на неї серйозно. — Давай домовимось. Я більше не буду «хизуватися» своїми десертами, якщо ти перестанеш міряти моє життя в кілограмах свинини.
— Подивимось, — примружилася Катя, але в її очах уже не було тієї колючої злості. — Але наступного разу, як захочеш витратити пів тисячі на дурниці, краще принеси мені нормальної кави. Бо те, що я п’ю, навіть мої макарони з м’ясом не виправдовують.
— Домовилися.
Ми просиділи на тій тісній кухні до півночі. Ми не стали раптом однаковими, і наші погляди на бюджет навряд чи колись зійдуться. Але в ту ніч я зрозуміла головне: макарони з м’ясом і макаруни з дорблю можуть мирно співіснувати на одному столі. Головне — щоб за цим столом не сиділа заздрість.
Коли я йшла, Катя сунула мені в руки скляну банку з залишками гуляшу.
— На, візьми. Бо завтра знову замовиш якусь піну з оцтом. А так хоч нормальну вечерю матимеш.
Я взяла банку, відчуваючи її приємне тепло. Можливо, це і була та сама «шляхетність», про яку я намагалася їй розповісти. Тільки в Катіному виконанні вона пахла не мигдалем, а домашнім затишком і трохи грубуватою, але щирою сестринською любов’ю.
Їхати додому було легко. Я знала, що завтра знову куплю собі ті дорогі тістечка. Але тепер я знала, що десь у паралельному всесвіті моєї сестри завжди знайдеться тарілка гарячої їжі, яка приземлить мене саме тоді, коли це буде потрібно. І, можливо, наступного разу ми спробуємо макаруни разом — уже без сварок, просто смакуючи різницю між нашими світами.
Віра Лісова
