— Заїхали, значить… — прошамкала вона, дивлячись не на Максима, а прямо в очі Каті. — Ти, дитино, дзеркало в передпокої не знімай. Ізольда казала, воно правду тримає. Якщо знімеш — брехня в хату зайде і не вийде.
— Ти тільки поглянь на цей камін! — Максим з ентузіазмом розводив руками у вітальні. — Ми його відреставруємо, і це буде найкраще місце в Києві. Катя посміхнулася, але потилицею відчула дивний протяг, хоча всі вікна були зачинені. Квартира пахла сушеними травами, старим папером і чимось солодким, як перестиглі яблука.
У під’їзді їх перехопила сусідка, баба Маня, яка завжди тримала в руках обтріпану вервицю. — Заїхали, значить… — прошамкала вона, дивлячись не на Максима, а прямо в очі Каті. — Ти, дитино, дзеркало в передпокої не знімай. Ізольда казала, воно правду тримає. Якщо знімеш — брехня в хату зайде і не вийде.
Максим закотив очі й підштовхнув Катю до дверей. — Не слухай ці байки. Стара просто хоче уваги. Ми тут зробимо сучасний лофт, і ніяких відьомських дзеркал!
Перша ніч у новій квартирі була тривожною. Катя довго не могла заснути, слухаючи, як будинок «дихає»: рипіли балки, десь у стінах шурхотіли миші. Коли вона нарешті провалилася в сон, він був не схожий на звичайні сновидіння.
Вона бачила себе у довгій нічній сорочці. Вона стояла біля того самого каміна, але він палав. Поруч стояв чоловік — обличчя в тіні, але статура, нахил голови, навіть манера поправляти годинник на зап’ясті були ідентичні Максимовим. Чоловік простягнув їй келих вина. — Випий, люба, це допоможе тобі заснути, — прошепотів він. У сні Катя відчула різкий запах гіркого мигдалю. Вона відпила лише ковток і відчула, як її легені паралізує холод.
Вона прокинулася в холодному поту. Поруч спокійно спав Максим. На тумбочці стояв келих води, який він дбайливо приніс їй перед сном. Катя подивилася на воду — вона була чистою, але в носі досі стояв привид того мигдального запаху.
Вдень Максим почав ремонт. Він першим ділом хотів зняти величезне дзеркало в різьбленій рамі, що висіло в передпокої. — Воно сюди не вписується, Кать. Купимо щось мінімалістичне. Але дзеркало не піддавалося. Кріплення наче вросли в стіну. Коли Максим смикнув сильніше, інструмент вислизнув у нього з рук і сильно розсік йому долоню.
— Клята відьма! — вилаявся Максим, затискаючи рану рушником. Катя підійшла до дзеркала. У глибині темного скла вона побачила не лише своє відображення. На мить їй здалося, що за її спиною стоїть стара жінка в чорній хустці. Вона не виглядала злою — вона виглядала попередженою.
Увечері Максим прийшов з аптеки. — Купив тобі вітаміни, — сказав він, викладаючи на стіл коробку. — Ти якась бліда після переїзду. Почни пити сьогодні. Катя взяла коробку. Це були звичайні дорогі вітаміни. Але на зворотному боці упаковки вона побачила дрібну подряпину — таку саму, як була на келиху в її нічному сні.
— Максе, а де ти їх купив? — запитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — У черговій, на розі. А що? Катя знала, що на розі немає аптеки. Там була лише стара антикварна лавка, яка закрилася три роки тому.
Максим поїхав у справах, і Катя нарешті залишилася в квартирі сама. Тиша була такою густою, що здавалося, її можна торкнутися пальцями. Вона взяла шпатель і підійшла до кутка в спальні, де паркетна дошка підозріло хиталася.
Піднявши дерево, вона знайшла не скарби, а стару, пожовклу від часу фотографію. Зі знімка на неї дивилася Ізольда в молодості — красуня з проникливим поглядом. Але не це змусило Катю скрикнути. Поруч із нею стояв чоловік у костюмі-трійці. Його обличчя, його посмішка, навіть те, як він тримав великий палець за краєм кишені — це був Максим. Копія. Відмінність була лише в даті на звороті: «1924 рік».
— Це неможливо… — прошепотіла вона. — Генетика? Чи цей будинок просто вибирає однакових жертв?
У цей момент у передпокої щось упало. Катя вийшла і побачила, що дзеркало, яке Максим намагався зняти, вкрилося дрібною сіткою тріщин. У кожному уламку вона бачила фрагменти сну: ось Максим підсипає порошок у чай, ось він підписує якісь папери, ось він посміхається комусь у телефоні.
Увечері Максим повернувся в піднесеному настрої. — Люба, я домовився з юристом. Треба підписати довіреність на продаж твоєї старої квартири. Гроші вкладемо в цей ремонт, зробимо тут справжній палац! Він простягнув їй папери і… ту саму капсулу вітаміну, яку наполегливо пропонував вчора.
Катя взяла капсулу. Вона згадала пораду баби Мані: «Дзеркало правду тримає». Вона непомітно підійшла до тріснутого скла і подивилася крізь нього на капсулу. У відображенні вона побачила не яскраву вітамінку, а сірий, брудний шматочок свинцю.
— Максе, а ти сам пив ці вітаміни? — запитала вона, дивлячись прямо в його очі. Його погляд на мить став холодним, наче замерзле скло. — Катю, не вигадуй. Пий і лягай спати, тобі треба відпочити. Ти сьогодні якась смикана.
Вона вдала, що ковтнула, але сховала капсулу в рукав. Коли Максим пішов у душ, вона розчинила її у склянці води. Вода вмить потемніла і видала той самий різкий, солодкувато-гіркий запах мигдалю.
Тієї ночі сон був найдовшим. Катя знову була в тілі Ізольди. Вона сиділа в кріслі, а чоловік (копія Максима) стояв за її спиною. — Ти думав, я не знаю, Степане? — промовила вона його голосом. — Ти думав, що я просто стара жінка, засліплена любов’ю? — Я хотів життя, Ізольдо! Справжнього, в Парижі, з грошима твого батька! А не в цьому склепі на Подолі! — кричав Степан.
Вона повільно піднялася. — Ти отримаєш свій Париж. Але в стінах цього дому. Ти будеш тут доти, доки не знайдеш таку саму підлу душу, яка звільнить тебе, повторивши твій гріх.
Катя прокинулася від того, що Максим сидів на краю ліжка і дивився на неї. В його руках був ніж, яким він вдень відчищав ліпнину. — Катю, ти розмовляла уві сні, — тихо сказав він. — Ти називала мене Степаном. Хто такий Степан?
Його голос був спокійним, але в кімнаті раптом стало так холодно, що Катя побачила власну пару з рота. Квартира почала вібрувати. Старі стіни, наче відчуваючи фінал, почали видавати стогін.
Максим стояв над нею, і в світлі місяця його обличчя здавалося застиглою маскою. Він не моргав. — Ти знайшла фотографію, так? — голос його став нижчим, у ньому з’явилися дивні металеві нотки, невластиві сучасному Максиму. — Я відчував, як будинок дихає тобі в спину. Ізольда завжди була занадто балакучою, навіть після смерті.
Катя відповзла до узголів’я ліжка. — Хто ти? Ти не Максим. Мій Максим любив мене, він боявся крові, він… — Твій Максим був порожнім сосудом, Катю, — чоловік підкинув ніж у руці. — Ідеальним, молодим тілом із такими самими амбіціями, як у мене колись. Я чекав сто років у цьому дзеркальному коридорі. Мені потрібна була лише людина, яка б підписала дарчу добровільно. Гріх має бути повторений до кінця, щоб коло розімкнулося.
Він зробив крок до неї, але в цей момент у передпокої пролунав гучний удар. Тріснуте дзеркало вибухнуло уламками, хоча до нього ніхто не торкався.
Двері квартири розчинилися, і на порозі з’явилася баба Маня. Але це була вже не згорблена старенька. Вона стояла рівно, тримаючи в руках ту саму обтріпану вервицю, яка тепер світилася тьмяним, бурштиновим світлом.
— Досить, Степане! — її голос прогримів під високою стелею. — Ти вже забрав життя однієї Ізольди. Цю дівчину я тобі не віддам. — Ти? — Максим-Степан засміявся, і цей сміх перейшов у кашель. — Ти просто служниця, яка застрягла між світами! Ти нічого не зробиш, доки вона не відмовиться від нього сама!
Баба Маня подивилася на Катю. — Катерино, слухай мене. Він тримається за це тіло через твою любов. Твоя віра в те, що це Максим, дає йому силу. Ти маєш побачити в ньому не чоловіка, а вбивцю. Тільки твоя відраза виштовхне його назад у скло.
Катя подивилася на Максима. Вона згадала їхнє перше побачення, їхні плани на цей ремонт… І раптом побачила, як крізь його молоду шкіру проступають плями старечого розкладу. Вона відчула запах того самого «вітаміну» — запах смерті, яку він готував для неї так само холоднокровно, як і сто років тому.
— Ти — не він, — чітко промовила Катя, підводячись. — Ти просто паразит, що живиться чужим життям. Я не люблю тебе. Я зневажаю те, чим ти є.
Повітря в кімнаті стало густим, як смола. Максим скрикнув, схопився за голову, і Катя побачила, як з його рота виривається сіра тінь, що відчайдушно намагається зачепитися за меблі, за ліпнину, за її одяг. Тінь метнулася до розбитого дзеркала, намагаючись повернутися в затишну темряву скла, але баба Маня кинула вервицю прямо в центр рами.
Пролунав звук, схожий на розбиття кришталевої люстри. Тінь зникла, всмоктана в порожнечу за стіною. Максим впав на підлогу непритомний.
Коли Катя прокинулася вранці, квартири на Подолі не було. Вона лежала на старій лавці в сквері біля Андріївського узвозу. Поруч сидів Максим — блідий, розгублений, але знову свій, рідний. — Кать… де ми? Ми ж… ми ж купували квартиру? Я пам’ятаю, як ми підписували договір, а потім… порожнеча.
Катя подивилася на свої руки. На пальці замість обручки залишився тонкий слід від опіку, схожий на візерунок дзеркальної рами. Вона відкрила сумку і знайшла там стару вервицю баби Мані та невелику записку: «Будинку більше немає. Він пішов разом зі Степаном. Гроші, які ви за нього заплатили, повернуться на твій рахунок — Ізольда подбала про це. Живіть просто. І ніколи не купуйте речі, які коштують дешевше за людську совість».
Катя нічого не розповіла Максиму. Вони купили звичайну квартиру в новобудові — зі скляними стінами і без жодної історії. Але щоразу, коли вони проходять повз те місце на Подолі, де тепер просто пустир, засаджений квітами, Максим прискорює крок, не розуміючи, чому в нього раптом починає пахнути в носі гірким мигдалем.
