Тетяна стояла посеред кухні Катерини з телефоном у руці й очима, круглими, наче дві п’ятигривневі монети.
— Це що, серйозно? — прошепотіла вона, ніби боялася, що стіни почують. — Так це твоя сестра виставила рахунок всім за новорічний стіл? Дві тисячі з особи, з нас четверо дорослих — вісім, за дітей теж по дві — ще вісім, і навіть за батьків не забули, з них теж по чотири, хоча їх було двоє!
Шістнадцять тисяч загалом з нашої родини? Катю, ти жартуєш?
Катерина, яка саме різала оселедець під шубою, різко повернулася. Ніж ледь не зіскочив з дошки.
— Та що ти вигадуєш, Таню! Я ж тобі вчора казала, що Оксана хоче «чесно розділити витрати». Я думала, вона пожартувала!
— Оце тобі «жартик», — Тетяна тицьнула телефон під ніс подрузі. На екрані світилася таблиця Excel, надіслана в родинний чат «Рідненькі 2025».
У колонках акуратними рядочками: «Прізвище», «Кількість осіб», «Сума до сплати», картка банку Оксана Василівна». І знизу приписка червоним шрифтом: «Прошу сплатити до 3 січня, інакше буду змушена нагадувати особисто».
Катерина відчула, як у грудях щось стиснулося.
— Мама рідна… — прошепотіла вона. — Вона ж справді це зробила.
Тетяна впала на табуретку.
— І знаєш, що найцікавіше? У чаті вже семеро лайків під повідомленням. Семеро, Катю! Дядько Вітя з Одеси написав:
«Молодець, Оксаночко, порядок має бути!» Тьотя Люба з Рівного кинула емодзі з доларом і написала: «Я за чесність!» А наш Сашко… Сашко, уявляєш, відповів: «Ок, скину завтра». Він що, з глузду з’їхав?!
Катерина закрила очі. У голові крутилася одна думка: як же так вийшло, що її молодша сестра, з якою вони колись спали під однією ковдрою й крали разом мандарини з серванту, перетворилася на… на цю.
Вже о дев’ятій вечора чат «Рідненькі 2025» палав, наче смітник у спеку.
Бабуся Валя, та сама, що завжди казала «дітки, беріть ще котлетку, я не об’їлася» написала:
«Оксаночко, сонечко, а за мене й діда теж по 2000? Ми ж пенсію 4 800 на двох отримуємо…»
Оксана відповіла миттєво:
«Бабусю, я ж не винна, що ви прийшли. Продукти дорогі, час дорогій, посуд мити теж хтось має. Якщо не можете — не приходьте наступного року».
Тетяна, яка читала це вголос Катерині, мало не впала зі стільця.
— Вона бабусі сказала «не приходьте»! Бабусі Валентині, яка їй пелюшки прала руками, коли мама в лікарні лежала!
Катерина схопила телефон.
«Оксана, ти що, з глузду з’їхала? Це наша бабуся!» — написала вона.
Відповідь прийшла через 8 секунд:
«Сестро, ти завжди була надто емоційна. Це бізнес-підхід. Я витрати/дохід. Я готувала три дні, вставала о 5 ранку, купувала все сама. Хто оцінить мою працю, якщо не ви?»
І додала скріншот чека з супермаркету на 42 680 гривень.
Тетяна вигукнула:
— Сорок дві тисячі?! За один стіл?! Та ми на весілля менше витрачали!
— Там три кілограми червоної ікри, — похмуро сказала Катерина. — І п’ятнадцять кілограмів м’яса… Боже, там навіть фуа-гра є.
О півночі чат вибухнув остаточно.
Дядько Сергій з Дніпра (той самий, що завжди приходив з трьома літрами й співав «Ой у лузі червона калина» до четвертої ранку) написав:
«Оксано, доню, я тобі саморобної привіз, три з половиною літри, преміум-класу, з вишнею. То ти її теж порахувала?»
Оксана:
«Дядьку Сергію — саморобна це ваш подарунок родині, а не мені.
Тетяна реготала до сліз.
О 00:17 прийшло повідомлення від мами.
«Дітки, я з татом поговорила. Ми скинемо свої 4000. Але знаєте… ми з татом 40 років разом кожне свято збирали всю родину. І ніхто ніколи не рахував, хто скільки з’їв. Сумно якось».
І під цим повідомленням — жодного лайка. Навіть дядько Вітя з Одеси мовчав.
Катерина відчула, як сльози самі котяться по щоках.
— Таню… я повинна їхати до неї. Зараз. Нехай хоч Новий рік нормально зустрінемо.
Вона схопила куртку, ключі й вибігла надвір. Сніг падав великими лапатими пластівцями, Ліхтарі мерехтіли, наче в кіно.
Катерина їхала через усе місто до сестри, і в голові крутилася тільки одна думка: «Як же ми до такого дійшли?»
Оксана відкрила двері двері в шовковому халаті.
— О, старша сестра прийшла вчити життя, — усміхнулася вона. — Проходь. Тільки взуття зніми, килим новий.
Катерина зняла чоботи й пішла на кухню. Там усе ще стояв запах смаженого м’яса й хвої. На столі — залишки розкоші: порожні пляшки, недоїдена чорна ікра, півтора кілограма торта «Київський».
— Оксано, — почала Катерина, — ти розумієш, що ти зробила?
— Розумію, — спокійно відповіла сестра. — Я втомилася бути тою, хто завжди все тягне на собі. Пам’ятаєш, як у 2022-му всі «забули» скинутися на продукти, а я потім місяць кредит гасила? Пам’ятаєш, як у 2023-му тьотя Люба сказала: «Оксано, ти ж молода, тобі легше готувати»? Я вирішила: досить.
— Але ж це родина! — майже закричала Катерина. — Це не ресторан!
— А чому я маю бути безкоштовним рестораном тридцять років поспіль? — голос Оксани затремтів. — Чому всі вважають, що моя праця — це «так і має бути»? Я в декреті сиджу, чоловіка вже нема, я одна з двома дітьми. А ви всі приходите, їсте, п’єте, дякуєте — і йдете. А я потім три дні посуд мию й підлогу від жиру віддираю.
Катерина замовкла.
Вона раптом побачила сестру — не ту впевнену бізнес-леді з таблицею, а втомлену жінку з синцями під очима, яка тримає все на собі й боїться, що якщо хоч раз скаже «ні», то всі розбіжуться.
— Оксанко… — тихо сказала вона. — Чому ти мені не сказала?
— Бо ти б ти знову все на себе взяла, — сестра всміхнулася крізь сльози. — А я не хочу більше бути «молодшою». Я хочу, щоб хоч раз мене побачили.
Вони сиділи на кухні до четвертої ранку.
Говорили. Плакали. Сміялися, згадуючи, як колись крали разом цукерки в бабусі з банки з-під чаю. Як Оксана в 14 років пофарбувала Катерині волосся синьою тушшю, і та пішла так у школу.
А о п’ятій ранку Оксана відкрила той самий чат «Рідненькі 2025» і написала:
«Друзі, любі мої. Я вчора… переборщила. Гроші поверну всім до копійки. Вибачте. Я просто дуже втомилася. І дуже вас всіх люблю. Приїжджайте 1 січня на млинці. Все за мій рахунок. І за бабусі Валі теж».
І додала фото: дві сестри обіймаються на тлі ялинки, обидві в сльозах, але щасливі.
Під повідомленням одразу посипалися сердечка. Дядько Серьога написав: «То я саморобної знову привезу?» Тьотя Люба: «А я вареників наліплю!» Бабуся Валя: «Я салат «Олів’є» зроблю, як усі люблять, з ковбасою, а не з тим вашим авокадо».
А Сашко, чоловік Тетяни, додав:
«Оксанко, я вчора справді хотів скинути. Бо подумав: ну, справді ж готувала, старалася. Але зараз розумію — головне не гроші. Головне, що ми разом. Обіймаю».
Катерина подивилася на сестру.
— Ну що, бізнес-леді. Наступного року разом готуємо?
Оксана всміхнулася.
— Тільки якщо ти обіцяєш не кричати, коли я знову куплю ікру по 5000 за кілограм.
— Домовилися. Але за батьків — ніколи. Це закон.
Вони обійнялися ще раз.
А за вікном уже сходило сонце 1 січня 2025 року. І хоч сніг ще падав, але вже було зрозуміло: цей Новий рік родина запам’ятає надовго.
Не через рахунок на 16 000.
А через те, що вчасно зупинилися. Поговорили. І залишилися разом.
Бо родина — це не про гроші.
Це про те, щоб навіть після таблиці з червоними рядками можна було обійнятися на кухні о п’ятій ранку й плакати від щастя.
Галина Червона
