— Це точно не мої близнюки! — кричав приголомшений Андрій, нервово міряючи кроками лікарняний коридор. — Карино, вони ж… руді! Хто він, твій таємний палкий шанувальник?
Карина, ще не опам’яталася після народження дітей дивилася на чоловіка з неромінням і образою. Сльози котилися по її блідих щоках.
— Що ти таке говориш? Я ніколи… Андрію, це твої діти!
— Мої? — він усміхнувся, відвертаючись до вікна. — У мене темне волосся, у тебе теж. Звідки взялися руді близнюки? Я не дурень, Карино.
Медсестра, що стояла біля дверей палати, не схвально похитала головою й тихо вийшла, залишивши подружжя наодинці.
— Припини зараз же! — голос Карини тремтів. — Ти не можеш так зі мною поводитися, тільки не зараз.
Але Андрій уже не слухав. У його голові вибудовувалися підозри й звинувачення. Як він міг не помітити? Скільки часу вона його обманювала? Хто ця людина?
— Я забираю свої речі сьогодні, — холодно промовив він. — Не хочу виховувати чужих дітей.
Двері палати захлопнулися за ним із лячною остаточністю.
Два тижні потому Карина сиділа на кухні своєї квартири. Двоє маленьких близнюків спали у сусідній кімнаті. Вона дивилася на телефон, сподіваючись побачити дзвінок або повідомлення від чоловіка. Але екран залишався темним. Він зник з її життя, не бажаючи нічого слухати й пояснювати.
— Алло, тітонько Софіє? Це я, Карина.
— Дитинко, нарешті! Як ти? Як малюки?
— Ми… справляємося, — Карина спробувала приховати тремтіння в голосі. — Тьоть, мені потрібно з тобою поговорити. Це важливо. Чи можу я приїхати завтра?
В іншому кінці міста Андрій сидів у барі з Віктором, своїм давнім другом і колегою.
— Знаєш, може, ти все ж таки помиляєшся? — обережно припустив Віктор, дивлячись на осунуте обличчя друга. — Таке ж буває. Гени, рецесивні ознаки…
— Кидай ці казки, — відмахався Андрій. — Обидва руді! Це як знак згори. Вона зрадила мене, і крапка.
Віктор задумливо покрутив склянку з соком.
— Послухай, у мене є пропозиція. Я працюю в лабораторії. Ми можемо зробити тест без її відома. Візьмемо зразок у тебе й у дітей.
— Як? Вона мене до них не підпустить.
— Придумаємо щось. Це краще, ніж жити в незнанні й злитися.
Андрій подивився на друга з вдячністю.
— Дякую, Віть. Але мені здається, я й так знаю результат.
Наступного дня Карина з близнюками приїхала до тітки Софії. Літня жінка, єдина родичка з боку матері, зустріла їх зі щирими обіймами.
— Які чудові карапузи! — захоплено прошепотіла вона, розглядаючи малюків. — Вилитий твій дідусь Микола.
— Тітонько Софіє, у мене біда, — Карина не витримала й розридалася, розповідаючи про підозри Андрія й те, що він пішов.
Софія дивно затихла, а потім важко зітхнула.
— Люба, мені потрібно тобі дещо показати.
Вона повільно підвелася з дивана й пішла у спальню. Повернулася з дерев’яною шкатулкою, що потемніла від часу.
— Твоя мати не хотіла, щоб ти знала. Вона вважала, що минуле має залишатися в минулому.
— Про що ти говориш? — нерозуміючи запитала Карина.
Софія відкрила шкатулку й дістала стару фотографію. На ній була зображена красива рудоволоса жінка, що тримала на руках маленьку дівчинку.
— Це твоя бабуся Олена і твоя мама, — тихо сказала Софія. — Твоя бабуся була рудою, як полум’я. Як і її батько.
— Але… я ніколи не бачила цих фотографій! Мама говорила, що бабусі нестало, коли вона була маленькою.
— Олена не померла, — голос Софії затремтів. — Вона виїхала за кордон, коли твоїй мамі було п’ять років. Вийшла заміж за іноземця й… залишила родину. Твій дідусь заборонив про неї говорити, а твоя мати так і не змогла пробачити їй за зраду.
Карина з подивом розглядала фотографію. Руде волосся бабусі. Таке саме, як у її дітей.
— Ген рудого волосся може передаватися через покоління, — продовжила Софія. — Твоя мати була темноволосою, як і ти. Але гени нікуди не діваються.
У скриньці лежали листи, листівки з різних країн та ще якісь документи.
— Олена писала кожного року, — Софія дістала один із листів. — Твоя мати ніколи не відповідала, але зберігала все. А це прийшло після її смерті, — вона простягнула Карині офіційний конверт. — Я не відкривала.
Карина тремтячими руками розкрила конверт. Всередині були юридичні документи англійською мовою та переклад.
— Заповіт? — нерозуміючи пробурмотіла вона, вчитуючись у текст. — Тітонько, тут написано… тут йдеться про спадщину. Велику спадщину.
Водночас Андрій сидів у офісі будівельної компанії, розсіяно вдивляючись у монітор. Останні два тижні перетворилися на суцільний кошмар. Він погано спав, майже не їв і постійно думав про Карину та дітей.
— Привіт, — почувся жіночий голос. Біля його столу стояла Ірина, колега з відділу проектування. — Виглядаєш не дуже.
— Дякую за комплімент, — криво усміхнувся він.
— Слухай, у тебе явно проблеми. Може, поговоримо за обідом? Іноді допомагає виговоритися.
Він хотів відмовитися, але зрозумів, що більше не може все тримати в собі.
За обідом у кафе навпроти офісу Андрій розповів Ірині про свою ситуацію. Вона слухала уважно, іноді ставлячи запитання й співчутливо киваючи.
— Знаєш, я б на твоєму місці не поспішала з висновками, — сказала вона, коли він закінчив. — Але твої підозри зрозумілі. Я б теж ставила запитання.
— Віктор запропонував зробити тест. Гадаю, це єдиний спосіб дізнатися правду.
— Гарна ідея, — кивнула Ірина. — А якщо ти правий? Що тоді?
Андрій задумався. Він не заглядав так далеко.
— Не знаю. Розлучення, мабуть.
— Знаєш, — Ірина злегка нахилилася до нього, — я давно хотіла сказати… Ти заслуговуєш кращого. Того, хто буде тебе цінувати.
У її очах Андрій побачив щось більше, ніж просто дружнєспівчуття.
Карина провела весь вечір, розбираючи вміст шкатулки. Листи Олени розповідали дивовижну історію. Після того, як вона поїхала з дому, вона вийшла заміж за успішного бізнесмена й переїхала спочатку до Німеччини, а потім у Швейцарію. У них не було дітей, і після смерті чоловіка вона успадкувала його справу — мережу ювелірних магазинів.
— Чому мама ніколи не розповідала мені про неї? — запитала Карина в тітки.
— Вона вважала, що мати їх кинула, обрала багате життя замість родини. Твій дідусь так і не оговтався від цього удару. Він сильно здав останні роки.
— А мама намагалася зв’язатися з бабусею перед смертю?
— Ні, — похитала головою Софія. — Гордість не дозволила. Але вона зберігала всі ці листи. Гадаю, в глибині душі вона все ж таки хотіла одного разу прочитати їх тобі.
Карина повернулася додому з тяжким серцем, але з променем надії. Тепер у неї було пояснення рудого волосся близнюків. Але чи захоче Андрій вислухати її?
Через кілька днів Віктор зателефонував Андрію.
— Знайшов спосіб. Скажемо Карині, що потрібно зробити стандартні медичні тести для близнюків. Я прийду як співробітник лабораторії.
Андрій вагався. Після зустрічі з Іриною, яка з тих пір кожного дня знаходила привід для розмови або спільного обіду, він почав сумніватися у своєму рішенні. Що, якщо він помиляється? Але що, якщо ні?
— Гаразд, — нарешті сказав він. — Давай зробимо це.
Віктор зателефонував Карині, представившись співробітником дитячої поліклініки. Він пояснив, що потрібно провести додаткове обстеження близнюків, стандартну процедуру для новонароджених.
Карина, нічого не підозрюючи, погодилася. Наступного дня Віктор прийшов до неї додому з необхідним обладнанням.
— А чому це не можна було зробити в поліклініці? — запитала вона, коли він брав зразки.
— Нова послуга, — знизав плечима Віктор. — Виїзд на дім для молодих мам. Менше стресу для дітей.
Коли він збирався йти, Карина раптом запитала:
— Ви знайомі з моїм чоловіком, Андрієм Соколовим?
Віктор завмер.
— Ні, а що?
— Просто здалося, що я бачила вас разом одного разу, — задумливо промовила вона.
Віктор поспішно попрощався і пішов, відчуваючи себе незручно під її уважним поглядом.
Через тиждень результати тесту були готові. Віктор зателефонував Андрію пізно ввечері.
— Приїжджай до лабораторії. Терміново.
Коли Андрій увійшов у порожнє приміщення лабораторії, Віктор простягнув йому запечатаний конверт.
— Я не дивився. Вирішив, що ти маєш побачити першим.
Андрій з калатаючим серцем розкрив конверт і пробіг очима по тексту. Потім перечитав ще раз, не вірячи своїм очам.
— Це якась помилка?
— Ні, — похитав головою Віктор. — Тест точний на 99,9%. Андрію, це твої діти.
Андрій опустився на стілець, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
— Але як? Звідки руде волосся?
— Генетика — складна штука, — знизав плечима Віктор. — Можливо, у когось із ваших предків було руде волосся. Рецесивні гени можуть проявитися через кілька поколінь.
Андрій сидів, обхопивши голову руками.
— Я все зіпсував, Віть. Вона мене ніколи не пробачить.
— Поговори з нею. Поясни, вибачся. Це твоя родина.
У цю мить телефон Андрія задзвонив. На екрані засвітилося ім’я Ірини.
Наступного дня Андрій збирався поїхати до Карини, щоб поговорити й показати результати тесту. Але на роботі його перехопила Ірина.
— Нам терміново треба обговорити проєкт «Нафтовиків». Там проблеми з фундаментом.
— Ірино, не зараз. У мене важлива справа.
— Важливіша за роботу? — вона недовірливо підняла брову. — Ти можеш втратити контракт.
Андрій неохоче пішов за нею до конференц-залу. Презентація затяглася на дві години. Коли вони нарешті закінчили, Ірина запропонувала:
— Давай відзначимо успішне вирішення проблеми. Я знаю відмінний ресторан неподалік.
— Дякую, але ні. Мені справді треба йти.
— До неї? — різко запитала Ірина. — Після всього, що вона зробила?
— Ти не розумієш, — похитав головою Андрій. — Результати тесту…
— Та яка різниця! — перебила Ірина. — Вона все одно зрадила тобі! Як ти можеш пробачити таке?
Андрій уважно подивився на неї.
— Я не говорив тобі про результати.
Ірина зніяковіла.
— Віктор сказав…
— Віктор нікому не говорив. Тільки мені, вчора ввечері.
Ірина почервоніла й відвела погляд.
— Гаразд, я збрехала. Але тільки тому, що турбуюся про тебе.
— Що ще ти набрехала? — тихо запитав Андрій, починаючи розуміти картину.
У цю мить двері конференц-залу відчинилися, і увійшов Віктор.
— А, ось ти де! — скрикнув він, побачивши Андрія. — Тебе шукає Карина. Вона внизу, у холі.
— Карина тут? — здивувався Андрій.
— Так, і вона дуже засмучена. Здається, вона знає про тест.
Ірина поблідла.
— Звідки вона… — почав Андрій, але раптом згадав слова Карини, звернені до Віктора: «Просто здалося, що я бачила вас разом одного разу».
Вона здогадалася.
Карина чекала в холі бізнес-центру, нервово перебираючи в руках папку з документами. Поряд із нею стояла коляска з близнюками.
Коли вона побачила Андрія, що спускався сходами, її серце закалатало швидше.
— Привіт, — тихо сказала вона.
— Привіт, — він зупинився за кілька кроків від неї. — Як ти дізналася, де я працюю?
— Я завжди знала, — вона сумно усміхнулася. — Ми ж були одружені, пам’ятаєш?
Повисла незручна пауза.
— Віктор сказав, ти знаєш про тест, — нарешті промовив Андрій.
— Так. Він не дуже хороший конспіратор. До того ж, я бачила вас разом рік тому на дні народження твого брата.
— Карино, я…
— Не треба, — вона підняла руку. — Я прийшла не за вибаченнями. Я хочу, щоб ти поглянув на це.
Вона простягнула йому папку з документами. Андрій відкрив її й побачив стару фотографію рудоволосої жінки з дитиною.
— Хто це?
— Моя бабуся Олена. Моя мати ніколи не розповідала про неї. Вона виїхала з країни, коли мама була маленькою.
Андрій перевів погляд із фотографії на близнюків, що спали в колясці. Схожість була очевидною.
— Я знайшла ці документи в тітки Софії тиждень тому, — продовжила Карина. — Там є ще дещо. Моя бабуся залишила спадщину. Досить значну.
Вона дістала з папки юридичні папери й простягнула йому.
— Ювелірний бізнес у Швейцарії? — недовірливо прочитав Андрій. — І все це… твоє?
— Наше, — поправила Карина. — Якщо ти все ще вважаєш себе частиною цієї родини.
У цю мить із ліфта вийшли Віктор і Ірина. Побачивши їх, Ірина спробувала повернутися назад, але Віктор утримав її за руку.
— Гадаю, ти маєш дещо пояснити, — сказав він.
— Про що він говорить? — запитала Карина, переводячи погляд з Ірини на Андрія.
Андрій зітхнув.
— Ірина… можливо, намагалася загострити ситуацію між нами. Вона говорила мені речі, які… посилювали мої підозри.
— Я просто намагалася відкрити тобі очі! — скрикнула Ірина. — Вона не для тебе!
— Ти брехала мені, — холодно сказав Андрій. — З самого початку.
— А ти, — він повернувся до Карини, — чому не розповіла мені про свою родину?
— Я не знала, — тихо відповіла вона. — Моя мати ніколи не говорила про бабусю. Я дізналася тільки зараз.
Один із близнюків заворушився й почав плакати. Карина нахилилася до коляски, заспокоюючи дитину.
— Вони справді схожі на неї, — задумливо промовив Андрій, дивлячись на фотографію.
— Вилиті прадід і прабаба, — усміхнулася Карина крізь набіглі сльози.
Ірина фиркнула й швидко пішла. Віктор незручно переступав з ноги на ногу.
— Я, мабуть, теж піду, — сказав він. — Вибач за весь цей обман, Карино. Я просто хотів допомогти другові.
Коли вони залишилися одні, Андрій нарешті наважився підійти ближче й заглянути у коляску.
— Можна?
Карина кивнула. Він обережно взяв на руки одного із близнюків.
— Привіт, малюк, — прошепотів він. — Вибач, що тато такий дурень.
— Його звуть Артем, — сказала Карина. — А його сестру — Аліса.
— Красиві імена, — Андрій обережно тримав сина, боячись поворухнутися. — Карино, я не знаю, чи зможеш ти коли-небудь пробачити мене…
— Я не знаю, — чесно відповіла вона. — Ти дуже образив мене, Андрію. Ти сумнівався не просто в моїй вірності, а в самій суті наших стосунків.
— Я знаю. І я був неправий.
— Так, був, — вона подивилася йому прямо в очі. — Але я готова спробувати. Заради них. І, можливо, заради нас.
Минуло шість місяців. Андрій повернувся додому після роботи й застав Карину за розмовою по відеозв’язку. Вона спілкувалася із сивим чоловіком у строгому костюмі, що говорив із легким акцентом.
— Так, пане Мюллер, ми відправили всі необхідні документи, — говорила вона англійською. — Дякую за вашу допомогу.
Закінчивши розмову, вона повернулася до Андрія.
— Як справи зі спадщиною? — запитав він, цілуючи її в щоку.
— Повільно, але вірно просуваємося. Швейцарські банки дуже дрібязкові у питаннях верифікації. Але пан Мюллер каже, що ми майже біля мети.
Андрій кивнув і пройшов у дитячу, де тітка Софія грала з близнюками. У свої сім місяців Артем і Аліса вже намагалися повзати й активно досліджували світ навколо.
— Як наші руді? — запитав він, підхопивши на руки доньку.
— Вилитий ти в дитинстві, — усміхнулася Софія. — Такий же невгамовний.
Ввечері, коли діти заснули, а тітка Софія пішла до себе, Андрій і Карина сиділи на кухні.
— Знаєш, я тут думав, — почав Андрій. — Нам варто поїхати до Швейцарії всією родиною, коли питання зі спадщиною вирішиться. Поглянути місця, де жила твоя бабуся.
— Гарна ідея, — кивнула Карина. — Я б хотіла дізнатися про неї більше. Зрозуміти, чому вона виїхала й залишила родину.
— Іноді люди роблять помилки, — тихо сказав Андрій. — Важливо, чи знаходять вони в собі сили їх визнати й виправити.
Карина подивилася на нього довгим поглядом.
— Знаєш, що найдивовижніше? Якби не твої підозри, ми б ніколи не дізналися про бабусю й про спадщину.
— Життя сповнене сюрпризів, — усміхнувся Андрій. — Хто б міг подумати, що руде волосся наших дітей призведе до такого повороту подій.
— До речі, про сюрпризи, — Карина усміхнулася. — Спадщина виявилася не такою великою, як ми думали.
— Ото як?
— Так, значну частину бабуся відписала на благодійність. Але нам достатньо, щоб купити той будинок за містом, про який ми мріяли до народження близнюків. Пам’ятаєш?
Андрій пам’ятав. Вони часто говорили про будинок із садом, де діти могли б грати на свіжому повітрі.
— Звичайно, пам’ятаю, — він узяв її за руку. — Це було б чудово.
Вони помовчали, насолоджуючись тихим сімейним вечором.
— Я досі не розумію, як Ірина могла так вчинити, — раптом сказала Карина. — Вона ж навіть не знала мене.
— Іноді люди бачать те, що хочуть бачити, — знизав плечима Андрій. — Вона вирішила, що я повинен бути з нею, і зробила все, щоб зруйнувати наш шлюб. На щастя, правда завжди знайде дорогу.
— Навіть якщо для цього знадобиться тест? — з легкою іронією запитала Карина.
— Навіть так, — він винувато усміхнувся. — Я заслужив це.
— Так, заслужив, — погодилася вона, але в її очах більше не було образи.
Із дитячої донісся тихий плач. Вони одночасно підвелися.
— Я схожу, — сказав Андрій.
— Ні, давай разом, — Карина взяла його за руку. — Ми родина. З усіма нашими помилками, таємницями та рудим волоссям.
Вони увійшли в дитячу, де в світлі нічника двоє рудих малюків дивилися на них широко розплющеними очима, такими схожими на очі їхнього батька.
