Свекруха заявила, що зберігатиме наші заощадження, щоб ми їх не витратили. У неї на це були свої причини, про які я дізналася випадково.
— Відсотки? — перебила свекруха. — Та це ж дурниці! Краще б гроші вдома тримали, в надійному місці. Або, — вона зробила паузу й додала, — віддайте їх мені. Я їх краще за всякі банки збережу.
Алла з чоловіком Микитою одружилися два роки тому. Перший рік вони влаштовували сімейне життя, звикали одне до одного й сімейного життя загалом. А потім, уже на другому році спільного життя, вирішили, що почнуть збирати на розширення житлової площі.
Гроші щомісяця перераховували на рахунок. Про це вони нікому не говорили. Але все було логічно: удвох вони жили в однокімнатній хрущовці, де місця катастрофічно не вистачало. А якщо планувати дітей, то їм буде просто ніде всім поміститися.
Свекруха Олена Костянтинівна любила про все випитувати в сина. Здавалося, їй неодмінно потрібно знати кожен крок, кожну дрібницю з життя молодої сім’ї. Микита довго пручався її розпитуванням, але одного разу по телефону обмовився, що вони з Аллою планують переїзд у найближчому майбутньому, і для цієї мети зараз відкладають гроші.
— Ми не поїдемо на море цього року, — відповів Микита.
— Це чому ж? Навіть Сергій з оцією своєю… і то їдуть. А ви чого? Невже Алла вирішила, що заміжнім тепер можна не працювати? — дорікнула невістці Олена Костянтинівна.
— Та ні, річ зовсім не в цьому. Просто ми збираємо гроші й не витрачаємося на зайве.
— Збираєте, значить… А на що?
— Мамо! — прошипів Микита. — Ти й так знаєш уже більше, ніж слід було.
— Ну кажи вже!
— На квартиру.
— На квартиру? — ахнула Олена Костянтинівна. — А навіщо ж на рахунок відкладати? Це небезпечно! Все пропаде й залишитеся ні з чим! Та ви що, зовсім нічого не тямите?
Микита спробував заспокоїти матір:
— Мамо, у нас великий банк, там усе надійно. До того ж там відсотки…
— Відсотки! — перебила вона. — Та це ж нісенітниця! Краще б гроші вдома тримали, в надійному місці. Або, — вона зробила паузу й додала, — віддайте їх мені. Я їх краще за всякі банки збережу.
Микита, як міг, відмовлявся від пропозиції матері, але його заперечення виходили млявими й плутаними. Він мимрив щось про надійність банку, про відсотки, про зручність онлайн-переказів, але Олена Костянтинівна чула лише те, що хотіла чути. А саме — що син не заперечує.
— Ну й добре, — підсумувала вона розмову. — Отже, на вихідних зайдете до мене, і ми вирішимо, як правильно гроші зберігати. Я вже знайду їм місце.
Микита, навпаки, вирішив, що мати все зрозуміла. Він був упевнений: пояснив гранично ясно, що знімати гроші вони не будуть.
Увечері того ж дня він розповів про все дружині:
— Мама знову завела цю розмову про море… Ну я й розповів усе, як є.
— Ого, але ти ще довго тримався. Майже рік протримався. Це справжній рекорд, якщо зважити, яка в тебе хитра й балакуча мама.
— Отож вона вважає, що ми гроші марно в банку тримаємо. Хоче, щоб ми зняли й їй віддали.
Алла відірвалася від тарілки з вечерею, подивилася на чоловіка й закотила очі так виразно, що в словах уже не було потреби.
— Микито… — потім сказала вона. — Я не хочу віддавати свої зароблені гроші твоїй матері. Тим більше, що на рахунку можна накопити додатково, хай і невелику суму.
Чоловік винувато знизав плечима, а Алла продовжила:
— Якщо хочеш, свої гроші можеш віддати Олені Костянтинівні, а свої я залишу на рахунку, як і планувала.
— Ти не так усе зрозуміла. Я теж не збираюся нічого знімати.
— Ну то добре, — і Алла знову взялася до вечері.
Незабаром ця розмова забулася всіма, крім Олени Костянтинівни. Жінка цілком упевнена у своїй правоті, вирішила, що час переходити до активних дій. За тиждень, в обідню перерву, Алла сиділа за своїм робочим столом, розбираючи документи, коли на екрані смартфона засвітилося ім’я свекрухи.
— Аллочко, ну що, коли в тебе зарплата? — без передмов запитала Олена Костянтинівна. — Час би вже гроші принести, я їх прибережу.
Алла навіть не одразу зрозуміла почуту фразу.
— Перепрошую, що? — перепитала вона, кліпнувши від здивування.
— Ну ти ж сама розумієш, зберігати гроші в банку — це ненадійно. А в мене все буде надійно! Не варто з цим тягнути. Микита вже на все погодився.
Алла відчула, як усередині закипає.
— Олено Костянтинівно, я не збираюся вам нічого віддавати, — впевнено відповіла вона.
Але свекруха наче нічого не чула. У її голосі задзвеніли металеві нотки:
— Ти що собі дозволяєш? Це гроші сім’ї! А раз ти заміжня, то я старша, і я краще знаю, як краще ними розпоряджатися!
Голос у Олени Костянтинівни став настільки гучним, що колеги, які сиділи поруч, почали перезиратися. У тиші офісу виразно було чути, як обурена жінка мало не кричить у динамік телефону. Алла відчула, як щоки палають від сорому.
— Перепрошую, я не можу зараз говорити, — процідила вона й скинула дзвінок.
Але телефон знову завібрував. Потім ще раз. І знову. Свекруха не здавалася. Нарешті Алла просто вимкнула телефон і до кінця робочого дня намагалася не думати про неприємну розмову.
Коли вона повернулася додому, то буквально сторопіла. На їхній маленькій кухні, за столом, затишно влаштувалася Олена Костянтинівна. Перед нею стояла чашка чаю й тарілка з тістечками. А поруч сидів Микита, усміхаючись, ніби нічого не сталося.
— Аллочко, ось і ти, — радісно промовила свекруха. — Я тут Микиті все пояснила. Ми ж сім’я, повинні одне одному довіряти. Отож обговоримо, як гроші будемо зберігати правильно.
Алла зняла куртку й пройшла просто у ванну кімнату, буркнувши:
— У мене голова важка. Я полежу.
Вона грюкнула за собою дверима й, увімкнувши воду, лягла у ванну. Шум води заглушав голоси з кухні, але крізь зачинені двері все одно долинали уривки розмови.
Олена Костянтинівна напучувала сина наполегливо, без перепочинку:
— Микито, я ж тільки добра вам хочу! Банки ненадійні, ти ж розумієш. Сьогодні гроші є, а завтра пропали. Ти зобов’язаний мене слухати, я ж твоя мати!
Алла закусила губу, стримуючи емоції. У голові пульсувала думка: «З якого дива вона розпоряджається нашими грошима? Та ще й так упевнено!» Микита мимрив щось примирливе, намагаючись згладити кути й знайти баланс між мамою та дружиною:
— Мамо, ти не переймайся, у нас усе під контролем… Але Алла розуміла — для Олени Костянтинівни такі слова звучали як підтвердження її правоти.
Вона пролежала у ванній аж до вечора, лише зрідка прислухаючись, як за столом триває допит свекрухи. Тільки коли грюкнули вхідні двері й стало тихо, Алла наважилася вийти. Микита чекав на неї в кімнаті. Він обійняв дружину й прошепотів:
— Усе буде добре. Вона вгамується, правда. Треба просто трохи зачекати. Мама скоро забуде про ці гроші.
Алла насупилася:
— Невже ти не бачиш, що вона переходить усі межі? Чому її так зачепили наші заощадження?
Микита винувато знизав плечима:
— Ну… їй, напевно, просто хочеться відчувати, що вона контролює ситуацію.
Але невдовзі Аллі пощастило дізнатися справжню причину. За кілька днів пролунав дзвінок від Олени Костянтинівни. Голос її був зовсім іншим — холодним і владним.
— Алло, слухай мене уважно. Я не дозволю Микиті продавати квартиру, що дісталася йому від прабабусі. Не хочу, щоб нова квартира ділилася при розлученні. Ти ж здатна залишити його без власного кута. То що можеш на квартиру плани навіть не будувати.
Алла застигла й мовчки слухала, а свекруха продовжувала:
— А раз ви на море їхати не хочете, то я сама поїду. Заберу гроші й поїду з подругою відпочити. Микита майже згоден, залишилося трішечки, і він усе мені перекаже. Ліпше б тобі мати зі мною добрі стосунки. Я думала, що ти розумна дівчинка, а ти не така зовсім.
Алла нічого не встигала відповідати, а Олена Костянтинівна продовжувала:
— Запам’ятай, дівчинко. Якщо хочеш квартиру — збирай сама. І не тягни гроші з мого сина. Усе буде так, як я сказала, і ніяк інакше.
Пролунали короткі гудки, а Алла все сиділа з прикладеним до вуха телефоном. Алла різко встала, вона взяла сумку й вискочила на вулицю, де набрала номер чоловіка.
— Микито, твоя мама щойно дзвонила мені. Ти знав, що вона збирається забрати наші гроші й поїхати на море з подругою? — голос у Алли тремтів від обурення.
— Я… — чоловік завагався.
— Отже, знав, — сумно підсумувала Алла. — Слухай мене уважно. Я більше не можу спілкуватися з твоєю матір’ю. Хочеш — ти сам з нею розмовляй, але для мене більше її не існує. І тобі доведеться обирати: або мама, або дружина.
— Алло, ну навіщо ти так? — голос Микити був тихий і благальний. — Вона просто хвилюється… їй здається, що так буде краще. Дай мені часу, я поговорю з нею.
— Хвилюється? — усміхнулася Алла. — Хіба що за себе. Більше її розмови я слухати не збираюся.
Микита намагався щось заперечити, але чулися лише його звичні відмовки. Зрештою він пообіцяв, що сьогодні ввечері піде до матері й обов’язково все висловить. Але варто йому тільки переступити поріг батьківської квартири, Олена Костянтинівна перебила його, щойно Микита почав фразу:
— Микито, я ж тільки для твого блага стараюся! Та й ця Аллочка твоя нічого не тямить у житті, а ти мусиш слухати матір, а не кого попало!
Микита намагався вставити хоч слово, але під натиском її монологу всі його рішення розтанули, як сніг під весняним сонцем. Він так і не сказав того, що планував. Увечері він повернувся додому з винуватим виглядом. Алла чекала.
— Ну? — запитала вона холодно.
— Алло, зрозумій… — почав Микита, опускаючи очі. — Усе вирішиться, треба тільки трохи часу. Вона скоро заспокоїться.
Алла слухала його лише хвилину, а потім різко встала й дістала з шафи валізу.
— Що ти робиш? — злякано запитав Микита.
— Збираю речі, — спокійно відповіла Алла. — Я поїду до батьків. І більше не збираюся брати участь у цьому спектаклі.
— Ну годі. Ти ж жартуєш? — Микита спробував усміхнутися розгублено.
— Це не жарт. — Вона закрила замок на валізі. — Гроші, які ти відкладав, я поверну тобі на картку. Свої я залишу. Хочу вкласти їх нарешті в іпотеку. Мені вистачить на перший внесок, і я впораюся сама. У мене робота, здоров’я, сили. Я не пропаду.
Микита зблід. Йому вперше стало ясно: дружина не жартує.
— Алло, зачекай… — він ступив до неї, але вона вже стояла біля дверей з валізою.
— Я надто молода, щоб витрачати життя на чоловіка, який досі слухає матусю й не знає, чого хоче. Мені такого чоловіка не треба.
Двері за нею зачинилися, залишивши Микиту в тиші їхньої маленької однокімнатної квартири. Він спробував зателефонувати дружині, але її телефон був вимкнений.
Минув тиждень. Олена Костянтинівна щодня дзвонила синові, запевняючи, що вчинила правильно, і що ця Аллочка ще повернеться й нікуди не дінеться. Але замість спокою ці розмови приносили Микиті лише роздратування.
Якось увечері він прийшов до батьків. Сів за стіл навпроти матері й несподівано для самого себе сказав:
— Мамо, годі. Через твій контроль я втратив дружину. Ти кажеш, що все робиш для мого блага, а зрештою я залишився сам.
— Та вже краще самому, ніж у цій твоїй… Нічого. Ти видний чоловік. Ще знайдеш собі в сто разів кращу.
— Ну, можливо… — Микита знову засумнівався.
Микита так і залишився з мамою. Він перевіз свої речі до її трикімнатної квартири, де знову оселився у своїй старій кімнаті зі шпалерами з дитинства. По вечорах Олена Костянтинівна, задоволена, готувала йому вечерю й розповідала, як правильно жити, а він мовчки кивав, утупившись у тарілку.
Наступного літа вони запланували поїздку на море — всією сім’єю, як казала Олена Костянтинівна. Під сім’єю вона мала на увазі себе, Микиту й свою найкращу подругу Галину Сергіївну, яка терпіти не могла Аллу й тепер раділа.
— От бачиш, я ж казала — не варто було одружуватися з першою-ліпшою! — говорила вона, попиваючи напій на балконі в Олени Костянтинівни. — Тепер відпочинеш по-людськи, без цих сварок.
Микита мовчки дивився у вікно на панельні будинки навпроти. Він подумки уявляв, як вони будуть втрьох сидіти на пляжі, і його сковувала туга порожнеча.
А в цей час Алла закінчувала ремонт у своїй однокімнатній квартирі в старому, але добротному будинку. Стіни були пофарбовані в теплий персиковий колір, на підлозі лежав новий ламінат, а на кухні стояла та сама техніка, про яку вона завжди мріяла. Так, це була всього лиш однокімнатна квартира, і будинок був старим. Але це була її територія, куди більше ніколи не ввійде ні Олена Костянтинівна зі своїми порадами, ні Микита зі своїм вічним «мамо, ти не переймайся».
З Микитою вони розлучилися швидко й без сцен. Він навіть не намагався помиритися чи щось пояснити. Просто підписав папери з таким виглядом, наче виконував чергове доручення матері.
Якось, уже після розлучення, Алла зустріла колишнього чоловіка в магазині біля дому. Він стояв у черзі з кошиком, повним напівфабрикатів і пельменів. Поруч із ним була Олена Костянтинівна — вона щось бурхливо доводила йому, тицяючи пальцем у цінник на сметану. Їхні погляди зустрілися на секунду. Микита зніяковіло відвів очі й удав, що не впізнав її. Алла спокійно повернулася й пішла до каси зі своїм кошиком, де лежали свіжі овочі, сир і яблука. Вона йшла додому, у свою затишну квартиру, і не відчувала нічого, крім легкої смутку й величезного полегшення. Історія закінчилася. Але її життя — тільки починалося.
