— Це ваша нова невістка, — радісно й трохи злорадно представила сидячих Олена. — Катя — чудова дівчина. — Ще за нісенітниця? — сказала жінка, дивлячись на грудочки каші в тарілці сина. — Сьогодні що, перше квітня?
Олена носилася, як білка в колесі. Симпатична руда жінка вибігала з будівельного магазину, щоб встигнути у продуктовий, в аптеку. Її стан погіршився, а примхливий чоловік вимагав легких заморських супів з морепродукти. Ціни неприємно кусали, але що не зробиш заради коханої людини.
Побралися вони, ще не закінчивши виш. Олексій переїхав з-під люблячого маминого крила в сімейне гніздо Олени. Люб’язна свекруха дорікала юній невістці ще кілька років, доводячи майстерність готування до рівня п’ятизіркового ресторану. «Справжнє кохання все витримає», — міркувала молода дружина й помішувала заспокійливе. Олексій, при всій своїй інфантильності, був хорошою людиною й другом: живий, товариський, атлетичний блондин, перший хлопець у дворі.
Жили не гірше за інших: добудовували будинок, допомогли батьки Олени, добре батько ще працював прорабом на будівництві, й виплачували кредит за машину. Німецька машина обійшлася в копійочку й з’їдала майже всю зарплату Олексія. Але, на щастя, ще кілька років — і пускати пил в очі сусідам уже не буде так муторно соромно.
Олена хотіла дітей, чоловік уперто просив почекати до кращих часів. У цьому була раціональна ланка: от добудувати будинок, виплатити кредит за машину, відпочити на Балі… Льоша мило сюсюкався з племінниками і гладив по маківках маленьких сусідських хлопчиків. Олена свято вірила: з чоловіка вийде хороший батько.
— Нашу фірму купили німці, — зітхнув Льоша за обідом. — Тепер ще й у Київ їздити. Просто нестерпно.
— Плюси, напевно, є. Вкладуться в розширення, нарешті модернізують виробництво, — спробувала заспокоїти чоловіка оптимістична жінка, накладаючи друге.
— Як же я втомився, — сказав чоловік. — Приготуй на завтра сірий костюм. І я спати.
Про власні проблеми на роботі дружина розповідати просто не встигала. Колись все було навпаки: чоловік живо цікавився її лікарняними буднями, медсестра балакала про колег, цікаві випадки й просто про інтригуючі плітки в колективі. Разом вони сміялися з новачків, перетирали кісточки головлікарю, поводили себе як справжні друзі.
Олена заспокоювалася тим, що подібне траплялося з усіма знайомими парами. Робота поглинала, на спільний час все частіше не лишалося вечорів удвох. Романтика й легкість вислизнули зі стосунків. Але в цьому ж не було нічого особливого. Нерозумно сподіватися, що дорослішання й втома не візьмуть свого. Подруги, зайняті дітьми, іноді сміялися з пригод Олени. Жінка сподівалася, що дитина з’явиться швидше, адже новий член родини може згуртувати колись нерозлучну пару.
— Льоша, в Київ? — обережно поштовхала чоловіка Олена, вириваючи його з міцних обійок сну.
— Ну навіщо? — бурчав чоловік. — Мені там все одно ніколи. А хто за будівельниками дивитиметься?
Олена зітхнула: по вихідних на ділянці працювали підлеглі батька, повільно підводячи будинок і лазню. Поїздки до Києва тривали, ділові костюми розмножувалися у шафі, а словниковий запас чоловіка поповнився «дорогими стравами».
— Ваша величність, а допомогти ж не не хочете? — жартівливо докоряла чоловіка Олена, помічаючи сердитий вираз обличчя.
— Попроси батьків. Мені ніколи, — відмахувався вічно поспішаючий Льоша.
— Машо, що-то не так, — скаржилася подрузі вже менш оптимістична жінка. — Ці зміни не до добра.
— Обнюхуй і перевір телефон, — видала майстерну пораду колишня однокласниця. Жінка поморщилася: такі методи були не до вподоби. Куди чесніше завести відкриту розмову з чоловіком.
Льоша відмахнувся від підозрень з фірмовою посмішкою:
— Та що ти вигадуєш.
На секунду до нього повернулася колишня щира людина, і він ласкаво погладив руді кучері дружини.
— Ревнуєш, чи що?
Після таких слів Олені стало ніяково за власну дурість. Жінка відігнала лихі думки. Але, як виявилося, зовсім ненадовго.
Дзвінок роздався після зміни, коли Льоша перебував у черговому короткому відрядженні.
— Це дружина Олексія? — тоненький дівочий голос ввічливо запитав.
— Так. А ви… з якого питання? — зніяковіла Олена.
— Розумієте, ми з Льошею зустрічаємось. І все серйозно. Він порядна людина, і йому ніяково вас кидати, але… негарно подовжувати такі стосунки.
— Звісно-звісно, — легко погодилася Олена, насправді схопившись за серце. — Як вас звати, дівчинко?
— Катерина. Приємно познайомитися.
— Катю, на шляху вашого щастя я, звичайно, ставати не буду. Але поставлю маленьку умову. Ми з Льошею перш за все друзі, і я хочу переконатися в серйозності ваших намірів.
Олена видала цілком реалістичний смішок:
— Може, ви просто божевільна незнайомка?
Олена умовила дівчину приїхати на наступному тижні, поговорити втрьох і влаштувати Льоші викриваючий сюрприз. Перш за все жінка хотіла подивитися в очі чоловіка. До кінця не вірила в зраду. Невже її коханець, перший у житті чоловік і друг, виявився банальним перелюбником? Олена не носила рожевих окулярів, але вважала, що чоловік повинен був набратися мужності й повести себе по-чоловічому. «Адже скажи мені правду, я б відпустила його. Чесність — це ж так важливо», — плакала вночі жінка.
— Я ніколи не зраджувала Льоші навіть у думках, припинила спілкування з Юрою, найкращим хірургом, коли він натякнув на симпатію.
— Та що ти від мужиків очікуєш? Чесності? — зітхнула подруга Машка.
Льоша приїхав того ж вечора, зітхаючи про непосильну працю й столичні затори.
— Як справи? — поцікавилася Олена, ставлячи на стіл чергові страви.
— З чим займався? Перед німцями звітував?
— Все як завжди, — відмахнувся Олексій. — Що на вечерю?
Мабуть, юна Катя не володіла кулінарними талантами. Чоловік з апетитом накинувся на їжу. Під приводом безсоння Олена лягла спати на дивані — занадто збуджена очікуванням завтрашнього дня.
Дзвінок у двері пролунав під час сніданку. Олена сміливо відчинила двері, з посмішкою дивлячись на юну блондинку з явно намальованою косметикою.
— Привіт, Катюша, — Олена чмокнула повітря біля щоки суперниці, пропускаючи дівчину всередину. — Що, речей не взяла?
Льоша поперхнувся, вискочив з-за столу й чомусь почав кружляти по хаті.
— Як? Що? Навіщо?
— Присядь, — обернулася Олена до коханки чоловіка.
Трійця сіла за накритий стіл. Ввічливо дзвеніли ложки об тарілки.
— Ви, я так розумію, поки тут поживете?
Льоша, все ще перебуваючий у прострації, ковтнув.
— Ну так… треба… мені батько дарчу оформив… Але ви не переживайте, живіть скільки хочете. Але не більше тижня. Я все розумію. Знайти хорошу орендовану квартиру в нашому містечку не просто, — сказала Олена.
— А ми в Києві будемо, — пробубніла Катя, дивлячись на збентеженого героя-коханця.
— Правда? Ви, напевно, багато заробляєте, Катерино? Бо половина зарплати Олексія йде на оплату автомобільного кредиту. А йому ще треба правильно харчуватися, — Олена кивнула на сніданок, що складався з зернової каші, авокадо, свіжих салатів. — Кохання здатне на чудеса. Я впевнена, ви впораєтеся.
Жінка підморгнула.
— А зараз нам треба на роботу. Катю, ти впораєшся? Слухай, Льоші не можна нічого смаженого, жирного й молочного.
Наспівуючи пісеньку, Олена випорхнула у ванну. За дверима жінка почула шепіт чоловіка й розгублений лепет розлучниці. Злорадна усмішка мигнула на обличчі одночасно зі сльозами розчарування. Роман на стороні дійсно відбувся, і закривати очі на зраду не в правилах щирої жінки.
Перед тим як виїхати додому зі зміни, Олена набрала номер свекрухи.
— Томаро Вікторівно, приїжджайте сьогодні на вечерю. У нас новини. Ні, не при надії. Але дещо відбудеться.
Вечеря, всупереч очікуванням шведського сімейства, складалася з липкої каші й варених яєць. Катя почервоніла, знизавши плечима.
— Нічого. Навчишся, — підморгнула Олена, потріпавши поки що ще чоловіка по плечу.
Томара Вікторівна трохи запізнилася.
— Здрастуй, синочку. Які новини? І що це за дівчинка? Ви збиралися когось усиновлювати?
Льоша поперхнувся в десятий раз.
— Це ваша нова невістка, — радісно й трохи злорадно представила сидячих Олена. — Катя — чудова дівчина.
— Ще за нісенітниця? — сказала жінка, дивлячись на грудочки каші в тарілці сина. — Сьогодні що, перше квітня?
Олена із задоволенням спостерігала, як чоловік намагається пояснитися перед матір’ю й собою, не звертаючи уваги на Катю.
Льоша схопив дружину за руку й спробував відвести вбік.
— Ти все не так зрозуміла. Я ніколи не думав йти з родини. Ми ж з тобою друзі, нам же добре було…
— Льоша, з хороших родин не йдуть, — лагідно потріпавши почавшу лисіти голову, Олена стримувала сльози. — Не можу стояти на шляху чужого щастя. Ви створені одне для одного.
— Томаро Вікторівно, молоді поживуть у вас.
— Чому це в мене? — обурилася жінка, адже звикла до комфорту трикімнатної квартири.
— Тому що знімати в Києві дорого. Ви ж знаєте, яка зарплата в Олексія? — Олена співчутливо зітхнула й довірливо шипнула на вушко. — Я навіть рада, що нарешті можу витрачати гроші на себе. Так вдало все вийшло.
Льоша похмуро втупився в кашу. Тамара Вікторівна втупилася в Катю, призначивши ту головною винуватицею скоєних нещасть. Посеред заваленого спектаклю Олена раптом зрозуміла, що прийняла вірне рішення. Як би важко не було, невдалий шлюб давно став баластом.
Наступні дні нагадували комедійну драму. Тамара Вікторівна постійно дзвонила до невістки з мольбами пробачити синочку. Сам чоловік надсилав букети. Олена умовила обох перестати й почати жити за засобами.
— Ти зібрав свої речі, Льоша? І не турбуйся, на машину претендувати не буду, — заспокоювала Олена.
Несподівано надійшов дзвінок від розгубленої Катерини.
— Це якийсь божевільний дім! Тамара Вікторівна хоче, щоб я готувала за її рецептами! Ти навчишся, правда, на це підуть роки.
— Ніяких років не треба, — обурилася дівчина.
Отримавши папери на розлучення, Олена викинула з дому всі речі колишнього, які він не забрав. Батьки підтримали дочку, подарувавши великого цуценя й пообіцявши надавати моральну підтримку.
Поплакав над зруйнованими надіями юності, жінка зрозуміла, що ставити на собі хрест неприпустимо рано. Дізнавшись про розлучення, колеги стали запрошувати красиву жінку на побачення. Олена вирішила дати шанс найкращому хірургу міста й за всіма свідченнями — хорошому чоловікові.
Юрій виявився зовсім не схожим на Льошу. Він не вимагав, не поспішав і не намагався вразити. Просто приходив увечері з кавою, слухав, ставив прості запитання й ніколи не перебивав. Олена ловила себе на дивному відчутті: поруч із ним не треба було бігти, доводити, заслуговувати. Вперше за багато років вона почала жити у своєму темпі.
Про Льошу вона дізнавалася уривками. Київ виявився не таким гостинним, Катя — не такою терплячою, а мама — не такою зручною. Машину довелося продати, кредит — закрити, і разом із цим кудись зникла вся «заморська кухня» й високі матерії про кохання. Олена не раділа. Вона просто відпустила.
Якось увечері, вигулюючи вже підрослого пса, вона раптом зловила себе на усмішці — тихій, спокійній. Без сліз, без болю. Просто їй було добре.
— Знаєш, — сказала вона Юрієві, коли той запропонував переїхати до нього, — я більше не хочу жити «для когось».
— А я й не пропоную, — відповів він. — Я пропоную жити поруч.
І цього виявилося достатньо. Олена більше не носилася, як білка в колесі. Вона навчилася простій істині: кохання — це не морепродукти за останні гроші й не постійні компроміси зі здоров’ям і собою. Це коли поруч не стає важче дихати. А решта — зайве.
