— Це вже мій дім по документам, тож прошу без запрошення і попередження не приїжджати, — сказав Дмитро, стоячи на порозі старої хати в светрі з високим коміром і з ключем у руці, наче то був меч.
З-за його спини виглядала дружина Олена, тримаючи на руках півторарічного Матвійка, який саме жував край її шарфа.
Назар стояв на снігу, в куртці, яку носив ще в університеті, і тримав за руки двох своїх — семилітню Соломійку і п’ятирічного Левка. Діти тягнулися до сніговика, що стояв посеред двору: кривенький, з відром на голові й морквиною, яку Левко вчора особисто встромив.
— Але сніговик у саду — то не твій, — спокійно, але твердо відповів Назар. — Його зліпили мої діти.
Дмитро скривився, наче проковтнув лимон.
— Ну той забирайте його з собою, — буркнув і вже хотів зачинити двері.
— Тату, а як ми його заберемо? — тихо запитала Соломійка, піднімаючи очі, повні сліз. — Він же великий. І розтане в машині.
Левко мовчки підійшов до сніговика, обійняв його за холодну ногу й притиснувся щокою.
— Він наш, — сказав хлопчик так, наче це було найважливіше рішення в його житті.
Олена зітхнула й перевела погляд з дітей на чоловіків.
— Дмитре, може, хоч чаю вип’ємо? Раз уже приїхали…
— Чаю в нас нема, — відрізав Дмитро. — І цукру теж. І хліба. І часу.
Назар потер долонею скроню. Він знав цей тон — той самий, яким молодший брат ще в дитинстві заявляв: «Це моя іграшка, а ти вже великий, тобі не треба».
— Дмитре, — Назар зробив крок уперед, — я розумію, що дім тепер твій. Ми не сперечаємося. Спадщина підписана, нотаріус все зафіксував. Але ж ти знаєш, чому ми приїхали саме сьогодні.
— Бо ви думали, що я ще не перебрався, — Дмитро всміхнувся кутиком губа. — А я перебрався. Позавчора. Вночі. Щоб без сцен.
Соломійка вже не стримувала сліз.
— Дядьку Дмитре… а можна ми хоч востаннє на гойдалці покатаємося? Ту, що дідусь нам робив…
— Гойдалку я зрізав, — холодно відповів Дмитро. — Дерево трухляве було. Небезпечно.
Левко відпустив сніговика й підбіг до брата.
— Тату… а можна ми заберемо сніговика до себе додому? У двір? Він же наш друг…
Дмитро подивився на сніговика, потім на племінника, потім на брата.
— Він розтане. До вашого двору сорок кілометрів. У багажнику стане калюжею.
— Ми його в пакет покладемо! — вигукнув Левко. — Або в холодильник!
— Холодильник у нас один, і там м’ясо, — втрутилася Олена, але вже м’якше. — Дмитре… ну що тобі той сніговик? Нехай діти заберуть. Хай хоч щось від цього дому в них лишиться.
Матвійко в Олени на руках перестав жувати шарф і витріщився.
Соломійка першою оговталась.
Левко підбіг і обійняв його знову.
— Ти наш! Ми тебе зліпили!
Олена підійшла до чоловіка й взяла його за руку.
— Дмитре… може, запросимо їх усе-таки на чай? У нас є чай. І печиво. І навіть варення з малини, що мама ще залишила.
Дмитро подивився на брата. Той дивився у відповідь.
— Заходьте, — нарешті сказав Дмитро. — Тільки взуття витріть. Я вчора підлогу помив.
Вони зайшли в хату. Пахло свіжим деревом, воском і трохи пилом. На столі стояла стара фотографія — дідусь із онуками на тому ж сніговику, тільки ще без відра.
Степан залишився надворі, але двері лишили відчинені. Щоб чув.
— Я можу зайти? — запитав він.
— Заходь, — гукнув Дмитро. — Тільки не танути на килим.
Сніговик обережно переступив поріг. Відро зачепило за одвірок, але він нахилився й пройшов. Сів біля печі. Діти одразу залізли до нього на коліна.
— Розкажи про дідуся, — попросила Соломійка.
— А що розказати? Він вас любив. Дуже. І боявся, що ви забудете цей дім.
— Ми не забули, — тихо сказав Назар.
— Я знаю, — відповів Степан. — Просто життя таке… розкидає.
Дмитро налив усім чаю. Руки тремтіли.
— Я думав… що ти приїхав відбирати дім, — сказав він братові.
— Я думав… що ти приїхав відбирати дитинство, — відповів Назар.
Вони подивилися один на одного й розсміялися. Вперше за багато років.
Левко підбіг до вікна.
— Тату! Дядьку Дмитре! А подивіться — Степан посміхається!
І справді — вугілля-рот сніговика розтягнувся в широкій посмішці.
— Бо вперше за чотири роки в хаті повно людей, — пояснив він. — І всі разом.
Олена витерла сльози.
— А ми… ми можемо приїжджати? Іноді?
Дмитро подивився на Степана. Той кивнув.
— Приїжджайте, — сказав Дмитро. — Тільки попереджайте. Бо я ж… ну… порядок люблю.
— Ми попереджатимемо, — пообіцяв Назар.
— І гойдалку нову зробимо, — додав Дмитро. — З міцного дерева.
— І сніговика ліпитимемо разом, — сказала Соломійка.
— Я вже є, — нагадав Степан.
— То ми тобі братика зліпимо! — вигукнув Левко..
Так вони сиділи до вечора. Пили чай. Їли варення ложками. Розповідали. Слухали. Плакали. Сміялися.
А коли сонце сіло, Назар з дітьми мали їхати.
— Ми ще приїдемо, — сказав він на порозі.
— Я знаю, — відповів Дмитро.
Вони обійнялися. Незграбно. По-чоловічому. Але щиро.
Діти обійняли Степана.
— До побачення, дядю Сніг!
— До наступної зими, — відповів він. — А може, й раніше. Якщо мороз ударить.
Машина від’їхала. Світло фар ковзнуло по сніговику й зникло за поворотом.
Дмитро стояв на ґанку. Олена тримала його за руку.
— А він… справді залишиться? — тихо запитала вона.
— Залишиться, — відповів Степан із двору. — Поки тут будуть діти. І поки хтось поливатиме ту кляту грушу.
Дмитро розсміявся.
— Грушу поливатиму. Обіцяю.
Він зайшов у хату, зачинив двері, але не на ключ.
А сніговик стояв на своєму місці. Посміхався.
І знав: цього разу — надовго.
Може, навіть назавжди.
Бо дім — це не стіни.
Дім — це коли хтось повертається.
І коли є кому відчинити двері.
І коли на дворі стоїть сніговик, який пам’ятає всіх.
Кожну сніжинку.
Кожну сльозу.
Кожну посмішку.
І чекає.
Поки не стане тепло.
А потім — знову чекає.
Бо так влаштована зима.
І так влаштована любов.
Наталія Веселка
