-Це вже нестерпно! Шестеро в одній квартирі, ці вічні черги у ванну і туалет. Я не витримую! – вигукнула Оксана, кидаючи сумку на стіл у крихітній кухні. Її волосся було розтріпаним після довгого дня на роботі, а очі блищали від роздратування.
Мама, пані Галина, сиділа за столом, чистячи картоплю. Вона підняла голову, посміхнулася м’яко, але в очах мелькнуло щось сумне, ностальгічне.
-Ох, доню, доню, а ти думаєш ми раніше інакше жили? – сказала вона тихим голосом, не припиняючи своєї роботи. Ніж у її руках рухався рівномірно, ніби це був ритуал, що заспокоює.
Оксана закотила очі, сідаючи навпроти. Вона була молодою, двадцять п’ять років, працювала в офісі, мріяла про власну квартиру, про свободу від цієї тісноти. Батько, два брати, сестра – всі в двокімнатній хрущовці. Кожен день – як бій за простір.
-Ну так жили, і скажіть до чого ж ви дожилися? – відрізала Оксана. – До пенсії в цій клітці? До того, що навіть посидіти наодинці не можна? Я хочу жити по-людськи!
Пані Галина відклала ніж, витерла руки об фартух і подивилася на дочку з теплотою.
-Доню, сідай ближче. Я розповім тобі історію. Не просто таку, а про нас, про твою бабусю, про те, як ми виживали в ще гірших умовах. Може, після цього ти подивишся на нашу квартиру інакше. Це буде довга оповідь, бо життя – не короткий пост у соцмережах. Воно повне розмов, сміху, сліз і черг у ванну.
Оксана зітхнула, але сіла зручніше. Вона любила мамині історії, хоч і не визнавала цього. А пані Галина почала розповідати, її голос лився рівно, ніби річка, що несе спогади.
-Все почалося в 1960-х, у маленькому містечку на Західній Україні. Твоя бабуся, Марія, жила в старому дерев’яному будинку з батьками і п’ятьма братами та сестрами. Будинок був крихітний – дві кімнати, кухня і сіни. Взимку вітер свистів крізь щілини, а влітку – комахи лізли з усіх боків. Але тоді ніхто не скаржився. Війна щойно скінчилася, люди раділи, що живі.
-Маріє, вставай, сонце вже високо! – кричала бабусина мама щоранку. – Треба корову подоїти, курям насипати, а потім до школи біжи!
-Марія, твоя бабуся, була найстаршою. Їй було чотирнадцять, але вона вже працювала як доросла. Вставала о п’ятій, допомагала по господарству.
-Мамо, а чому ми не можемо переїхати в більший будинок? – питала вона іноді, миючи посуд у холодній воді.
-Дитино, який більший будинок? – сміялася мама. – Ми вдячні, що маємо дах над головою. А ти скаржишся? Подивися на сусідів – у них десятеро в одній хаті!
Марія мовчала, але в душі мріяла про щось більше. Вона любила читати книжки, крадькома позичаючи їх у шкільній бібліотеці. “Тараса Бульбу” – все, що попадалося. Вечорами, коли всі лягали спати, вона ховалася під ковдрою з ліхтариком.
Одного разу, в 1965-му, до їхнього містечка приїхав цирк. Це була подія! Всі бігли дивитися. Марія вмовила батьків піти.
-Тату, будь ласка! Я так хочу побачити слона! – благала вона.
Батько, строгий чоловік, що працював на заводі, похитав головою.
-Маріє, гроші на цирк? Краще на хліб заощадимо. Але гаразд, один раз можна.
У цирку Марія зустріла Петра – хлопця з сусіднього села. Він був акробатом, високий, з усмішкою, що освітлювала все навколо.
-Дівчино, ви впустили хустинку, – сказав він, подаючи їй шматок тканини.
-Це не моя, – засміялася Марія, але взяла. Так почалася їхня розмова.
Вони говорили цілий вечір. Петро розповідав про мандри з цирком, про міста, які бачив.
-Уявляєш, у Києві квартири величезні, з ваннами! – хвалився він.
-А в нас шестеро в двох кімнатах, – зітхнула Марія. – Черги у вбиральню зранку…
-То приїжджай зі мною! – жартував Петро. – В цирку місця вистачає для всіх.
Але це був не жарт. Через рік вони одружилися. Марія переїхала до Петра в циркову трупу. Життя стало пригодою, але тіснота не зникла. Вони жили в фургонах – по четверо-п’ятеро в одному.
-Петре, як ми будемо з дитиною? – питала Марія, коли дізналася, що вагітна твоєю мамою, тобто мною.
-Не хвилюйся, кохана, – відповідав Петро, обіймаючи її. – В цирку всі як одна родина. Дитина виросте сильною.
Я народилася в 1967-му, в фургоні під час гастролів у Львові. Перші роки – суцільний хаос. Фургони тісні, всюди реквізит, костюми, тварини.
-Галино, не лізь до слона! – кричала бабуся Марія, хапаючи мене за руку.
-Але я любила це життя. Ми мандрували: Одеса, Харків. В фургоні нас було п’ятеро: батьки, я, дядько Петрів з дружиною.
-Чому ми не можемо мати свій будинок? – питала я в п’ять років.
-Бо ми вільні птахи, доню, – сміявся батько. – Будинок – це клітка.
Але в 1970-х цирк почав занепадати. Гастролі рідшали, гроші танули. Петро захворів від постійних акробатичних трюків.
-Маріє, нам треба осісти, – сказав він одного вечора. – Для Галини. Вона повинна ходити до школи нормально.
Вони переїхали до Києва. Знайшли роботу: Марія – швачкою, Петро – механіком. Житло? Комуналка. Одна кімната на родину, кухня і ванна – спільні з трьома іншими сім’ями.
-Це неймовірно! – скаржилася Марія сусідкам. – Десятеро на одну ванну!
-Звикнеш, – відповідала сусідка тітка Віра.
Я, Галина, пішла до школи. В комуналці було весело: діти гралися разом, дорослі ділилися їжею.
-Галю, давай грати в хованки! – кликав сусідський хлопчик Мишко.
-Але де ховатися? Вся квартира – як долоня! – сміялася я.
Та одного разу сталася пригода. Була зима 1975-го, сильний мороз. Труби замерзли, води не було.
-Що робити? – панікувала тітка Віра. – Діти замерзнуть!
-Збираємося всі в нашу кімнату, – запропонувала Марія. – Запалимо буржуйку, нагріємо воду на плиті.
Тієї ночі вся комуналка – дванадцять людей – тулилася в нашій кімнаті. Ми розповідали історії, співали пісні.
Ми слухали, забувши про холод. Тіснота згуртувала нас.
Але життя не стояло на місці. У 1980-му Петра не стало. Серце не витримало.
-Маріє, як ти? – питали сусіди.
-Тримаюся, – відповідала вона крізь сльози. – Для Галини.
Я виросла, пішла в інститут. Зустріла твого батька, Василя. Він був студентом, з села.
-Галю, ти така красива, як зірка! – сказав він на першому побаченні.
-А ти – як принц з казки, – сміялася я.
Ми одружилися в 1985-му. Житло? Знову комуналка, але вже в іншому районі Києва.
-Василю, як ми будемо з дітьми? – питала я, вагітна твоїм старшим братом.
-Знайдемо спосіб, – відповідав він. – Головне – разом.
Появився старший брат, потім ти, Оксана, в 2000-му, потім молодші. В 1990-х, стало важко. Інфляція, безробіття.
-Галю, грошей нема, – скаржився Василь. – Як годувати родину?
-Працюватимемо більше, – казала я. – Я візьму надомну роботу, ти – підробітки.
Ми переїхали в хрущовку – двокімнатну, на шістьох. Тісно, але своє.
-Нарешті своя ванна! – раділа я.
Але черги все одно були. Діти росли, сварилися.
-Мамо, чому в нас так тісно? – питав старший брат у десять років.
-Бо ми багаті на любов, синку, – відповідала я.
Були смішні моменти. Пам’ятаєш, Оксанко, як в 2010-му ми вирішили зробити ремонт? Фарбували стіни, а молодша сестра розлила фарбу.
-Ой, мамо, я не хотіла! – плакала вона.
-Нічого, доню, – сміялася я. – Тепер у нас абстрактне мистецтво на підлозі!
Або коли батько купив телевізор.
-Діти, тепер дивимося всі разом! – оголосив він.
Але місця не вистачає! – скаржився молодший брат.
-Сидіть на підлозі, – жартував Василь.
Життя в тісноті вчило нас ділитися. Ти, Оксана, завжди була найактивнішою.
-Мамо, я хочу свою кімнату! – казала ти в підлітковому віці.
-Почекай, доню, – відповідала я. – Скоро виростеш, матимеш.
Ми тулилися вечорами, дивлячись новини, тримаючись за руки.
Всі вдома, шестеро в квартирі.
-Це пекло! – кричала ти, Оксана.
-Ні, це випробування, – казала я. – Ми витримаємо.
Ми грали в ігри, готували разом.
-Хто черговий мити посуд? – питав батько.
-Я! – кричали діти наввипередки.
Тепер, у 2025-му, ми все ще тут. Бабусі Марії не стало в 2018-му, але її історії живуть.
Доню, – сказала я Оксані, закінчуючи оповідь, – ми дожилися до того, що маємо родину. Тіснота – це не вирок, а привід бути ближче. Може, одного дня ти матимеш свою квартиру, але пам’ятай: справжній дім – там, де любов.
Оксана мовчала, потім обійняла мене.
-Мамо, дякую за історію. Може, і не так погано…
Але історія не закінчилася. Оксана, натхненна маминими словами, вирішила змінити щось. Вона почала шукати підробіток, щоб зібрати на перший внесок за квартиру.
-Брати, сестро, давайте разом! – запропонувала вона на сімейній вечері.
-Я за! – відповів старший брат. – Я можу програмувати фріланс.
-А я малюватиму і продаватиму картини, – додала сестра.
Василь посміхнувся.
-Молодці, діти. Ми з мамою теж допоможемо.
Вони почали планувати. Вечорами сиділи на кухні, рахували гроші.
-Якщо заощаджувати 500 гривень на тиждень… – міркувала Оксана.
-То за рік – 26 тисяч! – підрахував молодший брат.
Але життя підкинуло сюрприз. Одного дня Оксана знайшла оголошення про конкурс оповідань.
-Мамо, твої історії – золото! – сказала вона. – Давай напишемо книгу!
-Я? – здивувалася я. – Та я ж не письменниця.
-Але ти розказуєш так, ніби пишеш! – наполягала Оксана.
Вони сіли писати. Я диктувала, Оксана набирала.
-Почнемо з цирку, – казала я.
“Марія зустріла Петра під шатром…” – писала Оксана.
Книга вийшла – “Тісні мрії”. Вона стала хітом. Люди писали: “Це про нас!”
-Вітаю, пані Галино! – дзвонили знайомі.
-Дякую, – відповідала я. – Це завдяки родині.
З гонорарів купили більшу квартиру. Тепер – три кімнати, своя ванна для кожного.
-Нарешті! – раділа Оксана.
Але іноді вона сумувала за тіснотою.
-Мамо, пам’ятаєш черги? – питала.
-Так, доню. То були найкращі часи.
Історія триває. Бо життя – це не про квадратні метри, а про людей поруч.
Світлана Малосвітна
