У маленькому селі, де час, здавалося, зупинився, а старі хати гуділи спогадами, жила Зінаїда Василівна. Їй виповнилося дев’яносто, і це був не просто ювілей, а подія, що зібрала всю родину — чи, радше, тих, хто залишився поруч.
Село, оточене густими лісами й полями, було тихим, але цього дня повітря гуділо від дзвінків і теплих слів. Діти й онуки Зінаїди Василівни, розкидані по містах і містечках, один за одним телефонували, обіцяючи приїхати ввечері, щоб відсвяткувати.
Але старенька, зморена роками й спогадами, лише відмахувалася.
«Не треба мені ніяких святкувань, — казала вона, — краще б ви всі здорові були».
Її голос тремтів, але не від слабкості, а від болю, що оселився в серці багато років тому.
Зінаїда Василівна була жінкою міцною, як дуб, що ріс біля її хати. Вона пережила втрату чоловіка й безліч інших випробувань, але одна рана так і не загоїлася — її старша донька, Олена, яка двадцять п’ять років тому поїхала за кордон і зникла.
Олена була світлим променем у житті Зінаїди Василівни: розумна, вродлива, з іскрою в очах, вона мріяла про краще життя.
Одного дня вона сказала матері, що їде до Італії на заробітки, обіцяючи писати й дзвонити. Перші місяці листи приходили регулярно, сповнені розповідей про чужу країну, нові знайомства й надії.
Але потім листи стали рідшими, дзвінки припинилися, і Олена наче розчинилася в далекому світі. Зінаїда Василівна чекала, писала на стару адресу, але відповіді не було.
Цей біль став її постійним супутником, і навіть у день ювілею вона не могла позбутися думок про втрачену доньку.
Її молодші діти — син Іван, донька Марія та ще одна донька, Наталка — знали про цю тугу. Вони намагалися заповнити порожнечу, приїжджаючи, допомагаючи по господарству, привозячи онуків, які гасали подвір’ям і наповнювали хату сміхом.
Але в очах Зінаїди Василівни завжди залишалася тінь смутку. Цього року, коли наближався її ювілей, діти вирішили зробити щось особливе.
Вони довго радилися, сидячи за столом у Марії, яка жила найближче до матері. Іван, чоловік із суворим обличчям, але добрим серцем, запропонував влаштувати велике свято з усіма родичами, але Марія заперечила:
«Мама не хоче гучних свят. Вона знову згадає Олену, і їй стане гірше».
Наталка, наймолодша, задумливо крутила в руках чашку з чаєм.
«А що, якби ми написали листа? — раптом сказала вона. — Листа від Олени. Мама так довго його чекає. Може, це її хоч трохи втішить».
Спочатку Іван і Марія сприйняли ідею скептично.
«Це ж обман, — сказав Іван. — Якщо мама дізнається, вона не пробачить».
Але Наталка наполягала: «Ми не скажемо, що це від нас. Напишемо так, ніби Олена жива, щаслива, просто не могла раніше зв’язатися. Мама заслужила хоч трохи радості».
Після довгих роздумів вони погодилися. Наталка, яка мала хист до писання, взялася за справу. Вона сіла за старий дерев’яний стіл, дістала аркуш паперу й почала писати, намагаючись уявити, що могла б сказати Олена після стількох років.
Лист
Дорога моя мамо,
Пишу тобі з далекої Італії, і серце моє стискається від того, скільки часу минуло відтоді, як ми востаннє говорили. Вибач мені, рідна, за мовчання. Життя тут закрутило мене, як вир, і я не завжди мала змогу писати чи дзвонити.
Але ти завжди в моїх думках. Я пам’ятаю наші вечори, коли ми пекли пироги, як ти вчила мене вишивати, як ми сміялися над дрібницями.
У мене все добре. Я знайшла роботу, яка мені подобається, живу в маленькому містечку біля моря. Тут гарно, мамо, але жодне море не замінить нашого села, нашого саду, твого голосу.
Я знаю, що завдала тобі болю, але обіцяю, що скоро приїду. Хочу обійняти тебе, сказати, як сильно я тебе люблю.
Вітаю тебе з ювілеєм, моя рідна. Ти в мене найсильніша, наймудріша. Доживи до ста, а я зроблю все, щоб бути поруч.
Твоя Олена.
Коли Наталка закінчила, у всіх на очах були сльози. Лист вийшов таким щирим, що навіть Іван, який рідко показував емоції, змахнув сльозу.
Вони вирішили надіслати листа поштою, щоб усе виглядало правдоподібно. Марія знайшла стару листівку з видом Італії, яку колись привіз знайомий, і вклала її в конверт разом із листом.
Адресу написали вигаданою, але з італійським колоритом. Конверт відправили через знайомого в місті, який мав зв’язки на пошті, щоб усе виглядало так, ніби лист справді прийшов із-за кордону.
Коли Зінаїда Василівна отримала листа, її руки затремтіли. Вона сиділа на лавці біля хати, тримаючи конверт, і не наважувалася його відкрити.
Онуки, які саме гасали подвір’ям, помітили, як змінилося її обличчя.
«Бабусю, що там?» — запитала найменша, семирічна Софійка. Зінаїда Василівна лише всміхнулася й пішла до хати. Там, у тиші, вона розкрила конверт і прочитала листа.
Сльози текли по її зморшкуватих щоках, але це були сльози радості. Вона притискала лист до грудей, шепочучи:
«Оленко, донечко моя, ти жива». Того дня вона вперше за багато років усміхалася так, ніби з її плечей зняли тягар.
Діти приїхали ввечері, як і обіцяли. Хата наповнилася гомоном, сміхом, запахом свіжоспечених пирогів, які Марія привезла з собою.
Зінаїда Василівна була незвично жвавою. Вона розповідала онукам історії про молодість, сміялася, навіть співала стару пісню, яку колись співала з Оленою.
Діти переглядалися, радіючи, що їхній план спрацював. Але в цій радості ховалася тривога: що, якщо правда вилізе назовні?
А правда мала ім’я — Валя, сусідка, яка жила через дві хати. Валя була жінкою, яка знала все про всіх. Її цікавість межувала з одержимістю, і вона завжди мала «око» на сім’ю Зінаїди Василівни.
Чому? Хтось казав, що Валя колись була закохана в покійного чоловіка Зінаїди, інші — що вона просто заздрила міцній родині.
Так чи інакше, Валя мала талант вивідувати чужі таємниці. Вона помітила, як Наталка з Марією перешіптувалися, коли відправляли листа, і через свої зв’язки на пошті дізналася, що конверт не з Італії, а з міста.
Валя не могла стримати язика. Вона прийшла до Зінаїди Василівни того ж вечора, коли родина святкувала.
«Зіна, — сказала Валя, увійшовши до хати без запрошення, — я мушу тобі дещо сказати. Той лист, що ти отримала… Це не від Олени. Це твої діти написали, щоб тебе втішити».
Вона говорила з якоюсь дивною сумішшю співчуття й тріумфу, наче раділа, що розкрила таємницю.
Запала тиша. Зінаїда Василівна, яка щойно сміялася з онуками, раптом затихла. Її обличчя поблідло, руки затремтіли. Діти намагалися щось пояснити, виправдатися, але вона їх не слухала.
«Ви мене обманули, — тихо сказала вона. — Мою Олену… Ви дали мені надію, а тепер її забрали».
Вона встала, пішла до своєї кімнати й зачинила двері.
Тієї ночі Зінаїда Василівна не спала. Вона сиділа на ліжку, тримаючи лист, і дивилася у вікно. Її серце, яке стільки років билося попри біль, не витримало.
На ранок, коли Марія зайшла до її кімнати, Зінаїда Василівна вже не дихала. Лист лежав поруч, зіжмаканий, але міцно затиснутий у її руці.
Село гуділо від чуток. Хтось звинувачував дітей, хтось — Валю, яка не могла втримати язика. Але правда була в тому, що ніхто не знав, що сталося з Оленою.
Її доля залишилася таємницею, а лист, який мав принести радість, став останнім, що тримала Зінаїда Василівна.
Минули роки. Сім’я так і не оговталася від втрати. Наталка виїхала з села, не витримавши докорів сумління.
Іван і Марія залишилися, але їхні стосунки охололи. А одного дня, коли минув уже п’ятий рік як не стало Зінаїди Василівни, до села прийшов лист.
Справжній, з італійським штемпелем. У ньому Олена, жива й здорова, писала, що повертається додому. Але хата Зінаїди Василівни вже стояла порожньою, а її серце, яке так чекало цієї звістки, давно зупинилося.
Дарина Малосвітня
