Світлана стояла біля комп’ютера і дивилася на екран. Цифри в банківському застосунку не брехали. П’ятнадцять тисяч пішло вчора. Двадцять — позавчора. А тиждень тому цілих тридцять.
— Борю! — гукнула вона в бік кухні.
— Що? — долинуло звідти.
— Іди сюди!
Чоловік з’явився з чашкою чаю. Побачив відкритий застосунок і напружився.
— Ти що дивишся?
— А ти як думаєш? — Світлана тицьнула пальцем в екран. — Це що таке?
Борис поставив чашку і почухав потилицю.
— Ну… витрати всякі.
— Які витрати? Сімдесят тисяч за місяць! Ми з тобою на відпустці економимо вже пів року!
— Слухай, не кричи так.
— Не кричу я! Поясни тільки, куди гроші поділися!
Борис відвернувся до вікна. Мовчав довго. Потім пробурмотів:
— Потреби різні були.
— Які потреби?!
— Ну… це складно пояснити.
Світлана відчула, як усередині все кипить. Складно пояснити! Вони відмовилися від поїздки до моря. Вона місяць ходила в старих чоботях. А він витрачає гроші і не може пояснити куди!
— Борю, ми з тобою тридцять років одружені.
— І що?
— Ти мені ніколи не брехав.
— Я і зараз не брешу.
— Тоді скажи прямо — куди пішли гроші?
Борис узяв чашку й відпив. Руки в нього тремтіли трохи.
— Там… різне було. Ліки купував. Продукти. Ти ж знаєш, ціни зросли.
— На сімдесят тисяч ліків?!
— Не тільки ліки.
Світлана закрила ноутбук. Дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Де той Борис, який розповідав їй усе? Який радився з нею про кожну покупку?
— Знаєш що, — сказала вона тихо. — Я сама розберуся.
— Як це?
— А ось так. Раз ти не хочеш говорити, я сама з’ясую.
Борис поставив чашку і попрямував до дверей.
— Світлано, не треба з мухи слона робити.
— З мухи?! — Вона схопилася. — Сімдесят тисяч це муха?!
Але чоловік уже пішов. Ляснули двері в передпокій. Світлана залишилася сама з ноутбуком і жахливими підозрами.
Що, як у нього є хтось? Що, як він витрачає гроші на іншу жінку? Адже він став затримуватися на роботі частіше. Став ходити по вихідних під різними приводами.
Ні, не може бути. Борис не такий. Але тоді що?
Вона знову відкрила застосунок. Стала вивчати кожен переказ. Усі операції йшли через один і той самий банкомат. Поруч із метро. Борис щодня їздив на роботу через це метро.
Отже, не спонтанні витрати. Регулярні. Комусь конкретному.
Світлана взяла телефон і набрала номер банку. Потрібна була деталізація. Повна.
— Алло, добрий день. Можете вислати мені виписку по картці за три місяці?
— Звичайно. На електронну пошту?
— Так.
За пів години в неї була повна картина. Борис знімав гроші тричі на тиждень. Завжди великі суми. Завжди в одному місці.
А вона тут штопала шкарпетки і відмовлялася від таксі!
Телефон завібрував. Повідомлення від чоловіка: «Затримаюся сьогодні. Не чекай на вечерю.»
Як же зручно! Затримається, значить. А гроші вже зняв уранці.
Світлана одяглася і поїхала до того банкомата. Хотіла подивитися, що там поруч. Кафе? Магазини? Чи будинок якоїсь жінки?
Банкомат стояв біля великого житлового комплексу. Світлана походила навколо. Нічого особливого. Звичайні будинки. Звичайні люди.
Але хтось тут отримує їхні сімейні гроші. І цей хтось явно знайомий з Борисом дуже добре.
Світлана повернулася додому в сказі. Сіла за стіл і стала думати. Борис бреше їй в очі. Вперше за тридцять років! І бреше так нахабно, що аж гидко.
Вона взяла блокнот і стала записувати всі дивацтва останніх місяців. Затримується на роботі — записала. Став нервовий якийсь — записала. Телефон тепер не залишає вдома — теж записала.
А ще він перестав обговорювати з нею покупки. Раніше навіть шкарпетки не купив би без поради. А тепер мовчить і витрачає нишком.
Двері ляснули. Борис прийшов.
— Привіт, — буркнув він і пройшов у ванну.
Світлана сховала блокнот. Треба діяти обережно.
— Борю, а пам’ятаєш, ми хотіли до Тані з’їздити на дачу?
— Якої Тані? — гукнув він із ванної.
— Ну як якої? Моєї сестри!
— А, так. Пам’ятаю.
— То коли поїдемо? Вона вже місяць кличе.
Борис вийшов, витер руки рушником.
— Не знаю. Часу немає зараз.
— А гроші на бензин є?
Він завмер. Подивився на неї насторожено.
— А що, зовсім немає грошей чи що?
— Не знаю, Борю. Ти ж витрачаєш сімдесят тисяч на місяць на незрозуміло що. Може, й справді немає.
— Світлано, ми ж сьогодні про це говорили.
— Говорили, так. Тільки ти нічого не пояснив.
Борис сів на диван і ввімкнув телевізор.
— Втомився я пояснювати. Працюю як кінь, а ти тут претензії пред’являєш.
— Працюєш! — Світлана не витримала. — А я що, в театрі служу? Я теж працюю! І теж втомлююся! Але гроші нишком не витрачаю!
— Не кричи.
— Буду кричати! Ти мене обманюєш!
Борис вимкнув звук на пульті. Повернувся до дружини.
— Хочеш знати правду?
— Хочу!
— Мамі допомагаю.
Світлана опешила. Галині Сергіївні? Свекрусі?
— Скільки?
— Ну… по-різному.
— Скільки, кажу!
— Тисяч двадцять-тридцять.
— На місяць?!
— Їй важко самій. Пенсія маленька.
Світлана сіла в крісло. У голові все перевернулося. Свекрусі! Він віддає сімдесят тисяч на місяць свекрусі! А дружині бреше!
— І давно це?
— Місяці три.
— Три місяці ти брешеш мені щодня?
— Я не брехав. Просто не говорив.
— Це одне й те саме!
Борис встав і пішов на кухню. Світлана за ним.
— І що мама на ці гроші купує?
— Продукти. Ліки. Одяг.
— На сімдесят тисяч?
— У неї здоров’я погане.
— Борю! — Світлана схопила його за рукав. — Ми самі відмовилися від відпустки! Я пів року нові чоботи не купую! А ти нишком матері гроші носиш!
— Вона ж старенька.
— А я молода, так?! Мені п’ятдесят сім років! У мене теж здоров’я не залізне!
— Але вона моя мати.
— А я хто? Сусідка випадкова?
Борис налив собі води й випив. Руки в нього тремтіли сильніше.
— Світлано, зрозумій. Вона одна зовсім.
— І що? Я теж буду одна, якщо ти мені брехатимеш!
— Не бреши.
— Не брешу! Набридло! Тридцять років я була хорошою дружиною! Економила! В усьому собі відмовляла! А ти гроші набік витрачаєш!
— Не набік, а матері.
— Для мене це одне й те саме!
Борис пішов до себе в кімнату і замкнувся. Світлана залишилася на кухні сама. Думки в голові крутилися як у пральній машині.
Отже, свекрусі! Галина Сергіївна отримує їхні сімейні гроші і мовчить. Знає, що Світлана в курсі чи ні? Звісно знає! Жінка розумна, хитра. Мабуть, сама попросила сина не казати дружині.
Світлана згадала останній візит до свекрухи. Галина Сергіївна зустріла їх у новому халаті. Дорогому такому, шовковому. Ще хвалилася, що купила собі новий телевізор. Мовляв, пенсії вистачило.
Яка пенсія! Їхніх грошей вистачило!
А ще вона пригощала їх дорогими цукерками. І ковбасу подавала не найдешевшу. Світлана тоді подумала — звідки в бабусі такі гроші? А тепер зрозуміло звідки.
Вранці Борис пішов на роботу, навіть не поснідавши. Мовчав як риба. Світлана теж мовчала. Плани в неї дозріли чіткі.
Першим ділом зателефонувала свекрусі.
— Алло, Галино Сергіївно? Це Світлана.
— О, Світланочко! Як справи?
Голос приємний, ласкавий. Актриса, блін.
— Справи хороші. Хочу до вас заїхати сьогодні.
— Звичайно, заїжджай! Я якраз пиріг спекла.
— На які гроші пиріг-то? — мало не спитала Світлана. Але стрималася.
— Добре. Після роботи приїду.
Весь день вона думала, що скаже свекрусі. Прямо спитати не можна — та може збрехати. Треба якось хитріше.
О п’ятій вечора приїхала до Галини Сергіївни. Та зустріла її радісно, в тому самому дорогому халаті.
— Проходь, проходь! Чаю будеш?
— Буду.
Вони сіли на кухні. Світлана озирнулася. Холодильник новий стоїть. І мікрохвильовка теж новенька блищить.
— У вас тут усе оновилося, — сказала Світлана.
— Так, трошки. Відкладала потроху.
Відкладала! Ну звичайно.
— А Боря як? — спитала Галина Сергіївна. — Давно не заїжджав.
Бреше і не червоніє! Він же вчора в неї був, гроші носив!
— Добре, — відповіла Світлана. — Працює багато. Втомлюється.
— Так, він у мене трудяга. Усе життя старається.
— Старається, так. І вам допомагає, мабуть?
Галина Сергіївна на секунду завмерла. Чашку до губів піднесла, але не п’є.
— Допомагає іноді. Син же.
— А багато допомагає?
— Ну… по можливості.
— А які в нього можливості? Ми ж з ним на відпустці економимо. Пів року відкладаємо на ремонт.
Свекруха поставила чашку. Подивилася на Світлану уважно.
— А ти що, не знаєш?
— Що не знаю?
— Скільки він мені дає.
Світлана зрозуміла — попалась бабця! Сама проговорилася!
— Знаю, — сказала вона спокійно. — Сімдесят тисяч на місяць.
Галина Сергіївна зблідла.
— Він… він сказав, що ти згодна.
— Згодна?! На що згодна?
— Ну… щоб допомагати мені. Говорив, що ви разом вирішили.
Світлана встала з-за столу. Усередині все кипіло від злості.
— Галино Сергіївно, ми з вами тридцять років знайомі.
— Так.
— Я вас ніколи не обманювала?
— Ні.
— Так ось. Борис мені нічого не говорив. Я випадково дізналася вчора.
Свекруха схопилася за серце.
— Ой, Світланочко! Я не знала! Він же сказав…
— Що він сказав?
— Що у вас грошей багато. Що ви не проти.
— У нас грошей немає! Ми економимо на всьому! Я пів року чоботи нові не купую!
Галина Сергіївна заплакала.
— Я не хотіла! Він сам запропонував! Сказав, дружина не проти!
— А ви не подумали спитати в самої дружини?
— Думала… але він заборонив. Сказав, ти соромишся говорити про гроші.
Світлана зрозуміла — свекруха теж жертва. Борис усіх обманув. І дружину, і матір.
— Галино Сергіївно, я не проти допомогти вам. Але не в таємниці від мене.
— Звичайно, Світланочко! Я все розумію!
— Завтра ми втрьох поговоримо. З Борисом. Чесно.
— Добре.
Світлана поїхала додому зла як чорт. Борис не просто брехав їй. Він брехав і матері теж! Сказав бабусі, що дружина згодна! А сам гроші з родини викачував!
Вдома чоловіка ще не було. Світлана сіла і написала план. Завтра буде серйозна розмова. І всі карти на стіл.
Борис прийшов пізно. Світлана його чекала на кухні з серйозним обличчям.
— Сідай, — сказала вона.
— Що сталося?
— Була в твоєї матері.
Борис зблід.
— І що?
— Все з’ясувалося. Сідай, кажу.
Він сів навпроти. Світлана дістала блокнот.
— Завтра в неділю їдемо до мами. Втрьох розмовляємо. Чесно.
— Навіщо?
— Для того, що ти всіх обманув. І мене, і її.
— Я не обманював.
— Твоя мати думає, що я згодна давати їй гроші. Це не обман?
Борис опустив голову.
— Я хотів як краще.
— Для кого краще? Для себе? Щоб не вирішувати складні питання?
— Для всіх.
— Брешеш! Для себе! Не хотів конфліктів!
Світлана відкрила блокнот.
— Записуй. Завтра говоримо мамі правду. Все. Що я не знала про гроші.
— Навіщо?
— Для того, що брехня закінчилася.
Борис мовчав.
— Друге, — продовжила Світлана. — Допомагатимемо. Але по-чесному. Десять тисяч на місяць. Разом вирішуємо, на що.
— Тільки десять?
— А ти хотів більше? Тоді йди працюй на двох роботах. Десять тисяч — це нормально.
— Але в неї проблеми…
— У всіх проблеми! У мене теж! Тільки я не брешу!
Світлана перегорнула сторінку.
— Третє. Окремий рахунок відкриваю. Мій. Куди буду відкладати на свої потреби.
— Який рахунок?
— А такий. Раз ти можеш таємно витрачати, то й я можу таємно копити.
— Це ж сімейні гроші!
— Ага! Тепер згадав, що сімейні! А коли матері носив — забув!
Борис встав і пройшовся кухнею.
— Світлано, я розумію, ти злишся…
— Не злюся. Роблю висновки.
— Які висновки?
— А такі. Тридцять років я була дуркою. Довіряла, економила, мовчала. Закінчилося.
Вона закрила блокнот.
— Завтра їдемо до мами о другій. Готуйся.
У неділю Галина Сергіївна зустріла їх розгублена. Світлана одразу перейшла до справи.
— Галино Сергіївно, скажіть Борисові, що ви мені вчора говорили.
— Яке вчора? — спитав Борис.
— Те вчора, коли твоя дружина приїжджала, — відповіла мати. — Боренько, навіщо ти сказав, що Світлана згодна?
— Мамо…
— Я б ніколи не взяла гроші, якби знала, що вона проти!
— Я не проти, — сказала Світлана. — Я проти брехні.
Борис сів на диван і закрив обличчя руками.
— Я не хотів нікого засмучувати.
— А вийшло — всіх засмутив, — сказала Галина Сергіївна. — І мене, і Світлану.
— Мамо, у тебе ж пенсія маленька…
— Маленька. Але я якось жила до цього!
Світлана сіла поруч зі свекрухою.
— Галино Сергіївно, ми допоможемо. Десять тисяч щомісяця. Чесно, відкрито.
— Дякую, Світланочко. Мені й цього вистачить.
— А решта грошей підуть на наші потреби. На відпустку, на ремонт.
Борис підвів голову.
— І що тепер?
— А тепер учишся жити чесно, — відповіла Світлана. — Усі витрати обговорюємо разом. Усі доходи теж.
— Але я ж хотів…
— Знаю, що хотів. Усім догодити. Не вийшло.
Додому їхали мовчки. Борис був похмурий, Світлана — рішуча.
Вдома чоловік пішов у душ, а Світлана відкрила банківський застосунок і перевела тридцять тисяч на новий рахунок. Свій особистий.
Нехай знає, що означає, коли гроші зникають без пояснень.
За тиждень Борис підійшов до неї з винуватим виглядом.
— Світлано, пробач мене.
— За що?
— За брехню. Я справді думав, що так буде краще.
Світлана відклала книжку.
— Боре, я тебе тридцять років знаю. Ти хороша людина. Але надто боїшся конфліктів.
— Так, боюся.
— А конфлікти від цього не зникають. Вони накопичуються.
Борис кивнув.
— Більше не буду брехати.
— Подивимося.
— Точно не буду. Обіцяю.
Світлана усміхнулася вперше за тиждень.
— Добре. Тоді давай планувати відпустку. Гроші в нас тепер є.
— А мама?
— Мама отримає свої десять тисяч. Як домовилися.
Борис обійняв дружину.
— Дякую, що не пішла.
— Куди я дінуся в п’ятдесят сім років? — засміялася Світлана. — Але наступного разу подумаю.
Вона говорила серйозно. І Борис це зрозумів.
