Інеса стояла посеред кухні, стискаючи в руках порожню серветку, і голос її звучав так, ніби вона звертається не до однієї жінки, а до цілого залу.
— Тут тільки шість шматків, Раїсо Опанасівно. Вам що, важко було порахувати до десяти? Ви ж учителькою математики були тридцять років. Чи ви спеціально так зробили, щоб моїх подруг голодними залишити?
Раїса Опанасівна стояла біля духовки, тримаючи в руках прихватки. Спина її була пряма, але пальці стискали тканину міцніше, ніж потрібно.
— Ти казала, що прийдуть три подруги, — рівно відповіла вона. — Три подруги, ти, Артем і я. Шість людей. Я запекла шість грудинок і ще дві про запас.
— Я казала про п’ять подруг.
— Ти казала про три. Я запам’ятала, бо ще спитала, чи вистачить місця за столом.
— Нічого такого я не питала.
— Це я питала. А ти відповіла, що за столом вистачить місця, бо Галина з чоловіком не прийде.
— Галина, — Інеса махнула рукою. — Яка Галина. Я вам про Галину нічого не говорила.
— Говорила. У четвер, коли я мила посуд, а ти розмовляла по телефону в коридорі й потім зазирнула сюди.
— Я зазирнула, щоб спитати про сіль.
— І заодно сказала, що буде три подруги.
Інеса відкрила рот, щоб відповісти, але на мить завагалася. Потім упевнено підняла підборіддя.
— Навіть якщо я так сказала, ви мали здогадатися. Це мій день народження. Мені виповнюється сорок п’ять. Сорок, Раїсо Опанасівно. Хіба на таке свято запрошують три подруги.
— Ти запрошувала, ти й знаєш.
— Я думала, ви розумна людина і порахуєте з запасом.
— З запасом я і порахувала. Дві зайві грудинки.
— Дві зайві. А прийде п’ятеро. Ви вмієте множити, правда. Тоді помножте, будь ласка, скільки це виходить на кожну.
— Я не вгадувала кількість гостей. Я готувала на ту кількість, яку мені назвали.
— Ви завжди так. Вам скажеш одне, ви зробите інше, а винна я.
Раїса Опанасівна повільно поставила деко на стіл.
— Інесо, я готувала цю грудинку з восьмої ранку. Мариную її з учорашнього вечора. Я вклала в цей стіл увесь свій день і весь свій вихідний.
— Ніхто вас не просив.
— Ти просила. Ти сказала, що без мене не впораєшся.
— Я так сказала з ввічливості.
— Он як.
У двері подзвонили. Інеса різко видихнула, поправила волосся і кинула на свекруху погляд, у якому змішалися злість і розгубленість.
— Сидіть тут. Я щось придумаю.
Вона вийшла в коридор, і за мить кухню наповнили голоси. Леся, найгучніша з подруг, уже щось розповідала на порозі. Мирослава сміялася. Оксана, наймолодша, зазирнула на кухню з букетом у руках.
— Добрий день, Раїсо Опанасівно. Як пахне. Це ви готували.
— Я, Оксаночко. Проходь.
— Не слухайте її, — Інеса виникла за плечем подруги і підштовхнула її у вітальню. — Йдіть до столу, дівчата, я зараз усе винесу.
Вона повернулася, швидко глянула на деко і понизила голос.
— Нарізайте тонше. Кожну грудинку на дві частини. Вийде дванадцять.
— Тоншими шматками це буде не те, що я готувала.
— Нікому немає діла, що ви готували. Всім потрібно, щоб вистачило.
— А ти навіть не скажеш, що помилилася.
— У чому.
— У тому, що забула мені сказати.
— Я нічого не забувала. Це ви не почули.
Раїса Опанасівна мовчки взяла ніж. Рухи її були точні й повільні, як у людини, яка втримує в собі більше, ніж може сказати. Вона нарізала м’ясо рівними шматками, викладала їх на велике блюдо, прикрашала зеленню і кружальцями лимона.
З вітальні долинув голос Лесі.
— Інесо, а скільки нас буде. Я бачу тільки шість тарілок.
— Зараз додам, — відповіла Інеса. — Свекруха трохи не розрахувала.
— Вона ж математик. Вона ж усе розраховує до грама.
— Колись розраховувала.
Раїса завмерла з ножем у руці. Слова долетіли чітко, кожне окремо.
Вона поклала ніж, зняла фартух, повісила його на гачок і ввійшла у вітальню рівно, з прямою спиною, як входила колись до класу після дзвінка. Розмови стихли.
— Дівчата, добрий день ще раз. Вітаю Інесу з ювілеєм. Хочу пояснити, чому на столі так мало м’яса.
— Раїсо Опанасівно, не треба, — Мирослава підвелася. — Нам усього вистачить.
— Треба. Мене тут щойно звинуватили в тому, що я не вмію рахувати. Тому скажу так. Мені назвали число три. Три подруги. Я приготувала на шістьох і ще двох про запас. Про п’ятьох ніхто мені не говорив.
— Раїсо Опанасівно, — Інеса вийшла слідом, і обличчя її пішло червоними плямами. — Навіщо ви це робите.
— Що саме.
— Виносите на люди. Я просила сидіти на кухні.
— Ти просила, щоб я мовчала, поки мене називають недолугою.
— Ніхто вас так не називав.
— Ти назвала. При всіх. Я стояла за стіною й чула.
— Я жартувала.
— Ти не жартувала.
Інеса стиснула губи. Подруги дивилися в тарілки. Оксана затулила рот долонею.
— Гаразд, — різко сказала Інеса. — Хай буде так. Може, я й забула вам сказати. Але ви могли мені нагадати, що готуєте обмежену кількість. Могли подзвонити. Могли написати.
— Я не думала, що мені треба підстраховуватися від дорослої жінки.
— А мені не треба було думати, що ви все зробите самі, без запитань.
— Вчора я питала тебе тричі, чи нічого не змінилося.
— Коли.
— Уранці. Потім перед обідом. Потім увечері, коли ти повернулася з перукарні.
— Я була втомлена.
— Ти відповіла, що все так, як було.
— Ну, значить, я так вважала.
— Тоді чия це помилка.
Тиша впала така, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Леся повільно підвелася з-за столу.
— Дівчата, може, ми краще підемо.
— Сидіть, — майже крикнула Інеса. — Вона ще не договорила. Вона ж любить, коли її слухають.
— А ти любиш, коли тебе всі шкодують, — спокійно відповіла Раїса. — І кожну свою помилку перекладаєш на когось іншого.
— Я нічого ні на кого не перекладаю.
— Минулого тижня ти забула оплатити світло, і казала, що це я загубила квитанцію. Місяць тому не забрала Соломійку з гуртка, і сказала, що я не нагадала.
— Це тут при чому.
— При тому, що я щоразу мовчу. А сьогодні ти вирішила вичитати мене перед людьми.
Щось тихо клацнуло в замку. Усі повернули голови. У дверях вітальні стояв Артем, у світлій сорочці, з подарунковим пакетом у руці.
— Що тут відбувається.
— Твоя мати зіпсувала мені день народження, — сказала Інеса.
— Моя мама, — Артем повільно поставив пакет на комод, — готувала з восьмої ранку. Я бачив, як вона мила духовку ще вчора ввечері.
— Вона приготувала замало.
— Скільки гостей ти запросила.
— П’ятеро.
— А мамі скільки сказала.
Інеса відвела погляд.
— Три.
— Тобто ти не сказала.
— Я забула, Артеме. Ну, забула. З ким не буває. А вона одразу влаштувала виставу.
— Вистава почалася, коли ти назвала її недолугою.
— Я її так не називала.
— Мирославо, — Артем повернувся до гості, — вибач, що питаю. Вона так казала.
Мирослава зніяковіла, але не відвела очей.
— Сказала, що Раїса Опанасівна колись розраховувала. Я чула.
— Колись, — повторив Артем і глянув на дружину. — Це про матір, яка тридцять років вчила дітей рахувати.
— Не починай, — прошепотіла Інеса. — Ти завжди на її боці.
— Я на боці правди.
— Яка ж тоді правда, Артеме. Що я погана невістка. Що я не вмію організувати власне свято.
— Правда в тому, що ти помилилася й не хочеш цього визнати.
— Ти не розумієш, як мені тяжко. Я з самого ранку на нервах. Мені сорок років. Мені здається, що все життя пройшло повз, а ви тут розбираєте, хто кому що не сказав.
— Тоді скажи це, — тихо озвалася Раїса. — Скажи, що тобі страшно, що тобі сорок і ти хотіла, щоб усе було ідеально. Я б зрозуміла.
— Не треба мене розуміти.
— Чому.
— Бо ви тоді виглядатимете доброю, а я злою.
— Ти сама вирішила, як ми виглядатимемо.
Інеса опустилася на стілець і раптом заплакала, тихо, без звуку, затуливши обличчя долонями.
— Я так готувалася, — прошепотіла вона. — Цілий місяць. Склала список, замовила торт, купила сукню. А потім зранку сіла й подумала, що ніхто не оцінить. Що всі прийдуть із ввічливості. І коли ви сказали, що їжі мало, я злякалася, що знову все зіпсується.
— Знову, — повторив Артем. — Що значить знову.
— На шістнадцятому дні народження в мене не прийшов ніхто, крім мами. Я сиділа за накритим столом до ночі.
Раїса Опанасівна підійшла і сіла поруч.
— Чому ти мені цього ніколи не розповідала.
— Бо ви б пожаліли.
— Пожаліла б. І що в цьому поганого.
— Я не хочу, щоб мене жаліли.
— Ти хочеш, щоб тебе любили. Це інше.
Інеса підняла червоні очі.
— Пробачте мені. Я справді все переплутала. І сказала те, чого не мала казати.
— Я прийму твоє вибачення, — Раїса поклала долоню їй на плече. — Але з однією умовою.
— З якою.
— Наступного разу ти скажеш мені правду одразу. Навіть якщо вона невигідна.
— Обіцяю.
— І ніколи більше не будеш при людях згадувати моїх тридцять років як докір.
— Обіцяю й це.
Леся, що весь цей час стояла біля стіни, обережно відкашлялася.
— Дівчата, а в мене в машині є пів торта з учорашнього дня. І салат. Я думала, що буде мало, тому завезла про всяк випадок.
— Лесю, — Інеса засміялася крізь сльози. — Ти що, нас рятувала.
— Я просто знаю, що ти завжди все драматизуєш.
Мирослава теж підхопилася.
— А в мене є сир і виноград. Я збиралася подарувати на подарунок, але нехай буде на стіл.
— Тоді рахуймо, — Артем розвів руками. — Дванадцять шматків м’яса, торт, салат, сир і виноград. Мамо, це вже не скромний обід.
— Це розкішна вечеря, — відповіла Раїса Опанасівна й нарешті усміхнулася. — Тільки давайте не рахувати нічого вголос. Бо в мене тепер від цього алергія.
Усі розсміялися, навіть Інеса, хоч очі в неї ще блищали. Подруги розсілися за столом, Артем розливав вино, Леся бігла до машини по торт. Раїса Опанасівна поставила на стіл блюдо з грудинкою, прикрашене зеленню й лимоном, і відступила на крок, оглядаючи свою роботу.
— Бабусю, — Соломійка визирнула з дитячої з книжкою в руках, — а чому в мами очі мокрі.
— Бо в мами сьогодні свято, моя люба. А на святі інколи плачуть.
— Від радості.
— І від неї теж.
Дівчинка поміркувала, потім серйозно кивнула й підійшла до матері.
— З днем народження, мамо. Я тебе люблю навіть коли ти кричиш.
Інеса притиснула її до себе, і на мить у кімнаті стало тихо. Потім Раїса Опанасівна обережно підійшла, поклала долоню на плече невістки й тихо промовила:
— З днем народження, Інесо. І наступного разу, будь ласка, скажи мені правду першою.
— Скажу, — відповіла та. — Обіцяю, що скажу.
І вперше за цей довгий день нікому не хотілося сперечатися.
Тетяна Макаренко
