«Я купила квартиру навпроти. Тепер ви завжди будете під наглядом» – заявила свекруха. Тоді я ще не знала, що чоловік віддав їй півтора мільйони гривень.
— Привітайте мене, — сказала Галина Петрівна й підняла зв’язку ключів. — Я купила квартиру навпроти.
Ольга спочатку вирішила, що свекруха жартує. За спиною Галини Петрівни були розчинені двері квартири, яку ще тиждень тому орендувало похиле подружжя. У передпокої стояли коробки, на вішаку висіло знайоме бежеве пальто, а на підлозі лежав килимок із написом «Ласкаво просимо».
Антон, чоловік Ольги, чомусь не виглядав здивованим.
— Мамо, ти таки домовилася? — запитав він.
Цього короткого «таки» вистачило, щоб святкова усмішка зникла з обличчя Ольги.
— Ти знав?
— Лише в загальних рисах, — швидко відповів Антон. — Мама давно придивляла варіант ближче.
— Ближче? — перепитала Ольга. — Вона жила за двадцять хвилин звідси.
— А тепер буде за двадцять секунд, — засміялася Галина Петрівна. — Вам же легше. Лізу із садочка забрати, суп зварити, за квартирою наглянути. Молоді зараз без допомоги пропадають.
Вона ввійшла до них, не чекаючи запрошення, і відразу попрямувала на кухню. Відчинила холодильник, заглянула в каструлю, скривилася.
— Знову доставка? Олю, ти вчора два пакети продуктів замовила, а сьогодні ще три. Там що, їжа сама себе з’їдає?
Ольга повільно зачинила дверцята холодильника.
— Звідки ви знаєте, скільки пакетів привіз кур’єр?
Галина Петрівна на секунду завмерла, але тут же засміялася:
— Так вікна у двір виходять. Я випадково побачила.
З її нової квартири вікна виходили на інший бік будинку.
Того вечора Ольга вперше запитала чоловіка прямо:
— Чому ти не сказав, що твоя мати збирається сюди переїжджати?
Антон довго знімав годинник, клав його на тумбочку, поправляв ремінець.
— Бо знав, як ти відреагуєш.
— І як же я реагую?
— Ніби мама купила квартиру в нашій спальні. Вона лише хоче допомагати.
— Допомогу пропонують, Антоне. Її не ставлять перед дверима разом із коробками.
Чоловік зітхнув і промовив звичне:
— Не роздмухуй.
Наступними тижнями Галина Петрівна довела, що двадцять секунд — це не відстань, а спосіб життя. Вона могла подзвонити в двері о пів на сьому ранку, бо помітила світло на кухні. Приносила Лізі сирники саме того дня, коли Ольга обіцяла доньці млинці. Забирала дівчинку із садочка без попередження, а потім дивувалася, чому невістка нервує.
— Дитина з рідною бабусею, а ти поводишся так, ніби її викрали.
У Галини Петрівни швидко з’явилися знайомі серед сусідів. З Валентиною Сергіївною з третього поверху вона обговорювала, хто приходить до Ольги. З консьєржкою — о котрій та повертається з роботи. З молодою мамою із сусіднього під’їзду — чому Лізу двічі забирав батько її подруги.
Одного разу Ольга зустріла біля ліфта Валентину Сергіївну.
— Ви вже не ображайтеся, — довірливо сказала сусідка, — але свекруха ваша переживає. Каже, ви пізно приходите і якийсь чоловік дитину забирає.
— Це батько Лізиної подруги. Ми по черзі забираємо дівчаток із занять.
— Я так і подумала. А Галина Петрівна каже, Антонові треба бути уважнішим.
Увечері Ольга зажадала, щоб чоловік поговорив із матір’ю.
— Про що саме? — запитав Антон. Він сидів на краю ванни й приклеював до Лізиної заколки відламаного пластмасового метелика.
— Про те, що вона розповідає сусідам, ніби до мене ходить чоловік.
— Вона так не казала.
— Вона сказала Валентині Сергіївні, що тобі треба бути уважнішим. Як це розуміти?
Антон притиснув метелика до заколки, потримав і відпустив. Метелик знову відпав.
— Гаразд. Сходжу.
Ходив він хвилин сорок. За цей час Ольга встигла вкласти Лізу, прочитати їй два розділи про Гаррі Потера й розібрати посудомийку. Антон повернувся з контейнером голубців і з таким обличчям, ніби це він зробив щось непристойне.
— Ну?
— Вона плакала.
— Антоне.
— Я серйозно. Каже, нічого такого не мала на увазі, Валентина все перекрутила. Що вона одна, поговорити нема з ким, і якщо ми її тут не хочемо, вона хоч завтра виставить квартиру на продаж.
Він поставив голубці в холодильник, на ту полицю, де стояли Лізині йогурти, і йогурти довелося переставляти.
— Олю, вона півтора року тому поховала тата. Їй справді нема з ким поговорити.
— Нехай розмовляє. Тільки не про мене.
— Вона пообіцяла.
Уночі Ольга довго не могла заснути. Антон рівно дихав, відвернувшись до стіни, а вона гортала телефон і сама не знала, що шукає. Навесні в будинку поставили новий домофон із застосунком: дзвінок надходив прямо на телефон, можна було подивитися, хто стоїть біля під’їзду, і відчинити двері хоч із роботи. Ольга відкрила застосунок так, за звичкою, і чомусь зайшла в налаштування.
«Доступ до квартири». Антон. Ольга. Галина Петрівна, додана дванадцять днів тому.
Нижче була історія викликів: кур’єр, кур’єр, ще кур’єр, Діма о 18:40 у четвер, знову кур’єр. Під кожним дзвінком стояла маленька картинка з камери.
Ольга полежала з телефоном на грудях. Потім натиснула «Видалити користувача», підтвердила й вимкнула екран.
О сьомій десять ранку в двері подзвонили.
— Олю, у мене ваш домофон із телефона зник, — стурбовано повідомила Галина Петрівна. Вона стояла в халаті й тримала в руці телефон екраном уперед, як перепустку. — Напевно, глючить щось. Антоша вдома? Нехай подивиться.
Із спальні вийшов Антон, застібаючи сорочку. Подивився на матір, на телефон, на дружину.
— Не глючить, — сказала Ольга. — Я вас видалила.
Галина Петрівна розкрила рота й закрила. Потім звернулася до сина, ніби невістки в передпокої не було:
— Ти ж сам казав, на всякий випадок. Якщо кур’єр, а вас нема. Якщо Ліза сама.
— Лізі п’ять років, вона сама вдома не буває, — сказала Ольга. — А кур’єрів ви й так усіх перелічили.
— Я не лічила!
— Мамо, йди додому, — тихо сказав Антон. — Я потім зайду.
Вона пішла, не попрощавшись. Антон мовчки зібрав Лізу, повів її до машини й лише біля ліфта обернувся.
— Можна було зі мною спочатку поговорити.
— Можна було, — погодилася Ольга. — Ти теж міг зі мною спочатку поговорити. Дванадцять днів тому.
Двері ліфта зачинилися, відповіді вона не почула.
Через два дні написала Марина, Дімина дружина. Повідомлення було довге, зі смайликами на початку й без смайликів у кінці: «Олю, привіт! Слухай, давай поки дівчаток із танців кожна своїх забирати будемо? Мені незручно, але мені вже дві мами з майданчика натякнули, а одна прямо запитала, чи давно ми “дружимо сім’ями”. Я ж розумію, що це дурниця, але Діма злиться, каже, йому це не треба. Ти не ображайся, гаразд?»
Ольга перечитала його в автобусі тричі. Почала друкувати «Марино, це моя свекруха», стерла. Написала «Звісно, без проблем», стерла смайлик, відправила.
Танці в Лізи й Соні були по вівторках і четвергах, до шостої. Ольга працювала в логістичній компанії, сиділа на плануванні маршрутів, і раніше пів на сьому її ніколи не відпускали: о п’ятій вечора в неї починався найгарячіший час, коли водії звітувалися щодо доставок і все, що за день поїхало не туди, треба було терміново розвертати назад. Антон закінчував о сьомій і їздив з іншого кінця міста.
— Я заберу, — сказала Галина Петрівна, коли Антон між іншим розповів їй про танці. Ольга дізналася про це того ж вечора, бо свекруха подзвонила вже їй. — Мені не важко, я поруч.
— Дякую, я сама.
— Як сама? Ти ж до сьомої.
— Домовлюся.
Вона домовилася. Ігор Валерійович, її начальник, вислухав, покивав і сказав, що по вівторках і четвергах вона може йти о п’ятій, але вечірні перемаршрутизації тоді віддадуть Кирилові, а за них ішла окрема доплата. Ольга порахувала: виходило близько п’ятнадцяти тисяч на місяць.
Удома за вечерею вона сказала:
— Давай візьмемо няню на два дні на тиждень. Забирати з танців і сидіти до сьомої. Я дізнавалася, тисяч двадцять на місяць.
Антон різав котлету Лізі на маленькі шматочки, хоча Ліза давно їла сама й обурювалася, коли їй різали.
— Навіщо платити чужій тітці, якщо мама за двадцять секунд?
— Тому що я не хочу.
— Це безглуздо, Олю. Через принципи викидати гроші.
— Ми чотири роки заощаджуємо, у нас на вкладі достатньо грошей. Двадцять тисяч на місяць ми потягнемо, поки Ліза до школи не піде.
Антон поклав ніж. Ліза тут же забрала тарілку до себе й почала доїдати нарізане, поки не відібрали.
— Лізо, йди мультики подивись, — сказав Антон.
— Я ще не доїла.
— Візьми з собою.
Ліза пішла з тарілкою, горда, бо до кімнати з їжею зазвичай не дозволяли. Антон зачекав, поки там заговорить телевізор.
— На вкладі майже нічого немає.
Ольга спочатку подумала, що він говорить про відсотки: ставки впали, вклад перевели, щось таке.
— У сенсі?
— Мамі не вистачало. Її однокімнатну продали дешево, район старий, будинок без ліфта. А ця двокімнатна в нашому будинку, сама розумієш. Різниця дуже велика. Я дав.
— Ти дав наші гроші? Майже півтора мільйони гривень? Це більше тридцяти тисяч доларів!
— Це ж не на вітер, — заквапився Антон. — Квартира залишається в сім’ї. Мама не вічна, це все одно буде наше. Моє, Лізине. Вважай, ми вклалися в нерухомість, ще й у нашому будинку. Я хотів сказати, чесно. Чекав, поки ти до неї звикнеш.
Ольга встала, взяла зі столу свою тарілку й Антонову, хоча він не доїв, і пішла до раковини. Увімкнула воду. Довго терла сковороду, на якій нічого не пригоріло.
— Олю.
— «Моє, Лізине», — сказала вона, не обертаючись. — Я правильно запам’ятала?
— Ну, наше. Я не так сказав.
— Ти так сказав.
Вона вимкнула воду, витерла руки й пішла до Лізи. Мультик був про цуценят-рятувальників, Ліза дивилася його, мабуть, у сотий раз. Ольга сіла поруч, Ліза притулилася до неї теплим боком і запитала, чому в мами руки холодні.
У суботу Ольга пішла до свекрухи сама. Антон повіз Лізу до басейну, і вона навмисно вибрала час, коли його не було.
Галина Петрівна відчинила не відразу. Ольга чула, як вона підійшла до дверей і постояла біля вічка.
— Заходь. Тільки в мене не прибрано.
Було прибрано. Квартира виявилася світлою, з новим ламінатом і дорогими, явно не зі старої однокімнатної, шторами. У другій кімнаті стояло дитяче ліжко з бортиком, на ньому сидів плюшевий заєць розміром із саму Лізу.
— Це Лізоньчине, — сказала Галина Петрівна, перехопивши погляд. — Якщо ночувати захоче. Або якщо вам треба буде кудись удвох. У театр там.
— Ми не ходимо в театр.
— Ось і почнете.
Чай свекруха налила в парадні чашки, із золотим обідком. Ольга пам’ятала їх із першого свого візиту до батьків Антона: тоді їх теж дістали із серванта, і Антонів батько сказав щось смішне про те, що заради цього посуду варто було одружитися.
— Антон розповів вам, що я знаю про гроші?
— Розповів. — Галина Петрівна поставила цукорницю рівно посередині столу. — Олю, я цих грошей не просила. Він сам запропонував.
— Я вас не звинувачую.
— А звучить так, ніби звинувачуєш. Це його гроші, він працює, він…
— Я теж працюю. Половина цього вкладу — моя зарплата. Я чотири роки у відпустку нікуди далі за дачу моїх батьків не їздила.
Галина Петрівна відпила чаю. Чашка тихо дзенькнула об блюдце.
— Квартира все одно Антонові залишиться. І Лізі.
— Тоді ходімо так і зробимо. Оформіть на Лізу частку. На ту частину, яка куплена за наші гроші. Я порахувала: наші гроші — це приблизно третя частина. Ви живете, як жили, ніхто вас нізвідки не виселяє. Лише на папері буде написано те, що ви й так кажете.
Вона чекала на обурення, сльози, дзвінок Антонові. Галина Петрівна тільки подивилася на неї уважно, як дивляться на незнайому людину в черзі, яка раптом сказала щось розумне.
— Я подумаю, — сказала вона.
— Гаразд.
— Ти це сама придумала чи тебе навчив хтось?
— Сама.
— Зрозуміло, — сказала Галина Петрівна й присунула до неї вазочку з печивом. — Бери, я сама пекла.
Думала вона два тижні. Увесь цей час вона віталася з Ольгою на майданчику підкреслено ласкаво, приносила Лізі то рукавички, то розмальовку, але до квартири більше не заходила без дзвінка. Ольга по вівторках і четвергах ішла з роботи о п’ятій, бігла до метро, і на шосту, захекана, стояла в роздягальні танцювальної студії серед інших батьків. Діма при вигляді її відразу втуплювався в телефон. Марина одного разу помахала здалеку.
Антон старався. Сам мив посуд, двічі забрав Лізу, відпросившись раніше, і одного разу приніс Ользі квіти без приводу, від чого стало тільки гірше, бо привід був, і обоє це знали.
Потім Галина Петрівна подзвонила йому, і Антон довго розмовляв на балконі. Повернувся з телефоном у руці.
— Мама ходила до нотаріуса.
— І?
— Якщо частка буде в дитини, то продати квартиру, чи поміняти, чи під заставу — усе тільки з дозволу опіки. І опіка буде вимагати, щоб Лізі натомість купили не менше. Мама каже, тоді це вже не її квартира, а її ніби під арешт посадили.
— А вона збирається продавати?
Антон знизав плечима.
— Вона каже, мало що. Раптом їй здоров’я не дозволить, раптом знадобиться до санаторію, до пансіонату, раптом ви розлучитеся.
— Раптом ми розлучимося, — повторила Ольга.
— Це вона сказала, не я.
— Я зрозуміла, хто сказав.
Вона пішла до ванної, відчинила шафку й почала перебирати тюбики. Викинула два старі креми, засохлу туш, Лізину зубну пасту з полуницею, яку та давно не любила. Антон стояв у дверях.
— Олю, ну що ти хочеш, щоб я зробив? Подав на маму до суду?
— Ні.
— Тоді що?
Вона зачинила шафку.
— Я хочу, щоб ти зрозумів одну річ. Твоя мама підстрахувалася на випадок, якщо ми розлучимося. Її квартира — її подушка. А моя подушка — де? Ти взяв мої гроші й відніс їх туди, де в мене нічого немає. А вона навіть на папері не хоче, щоб там було щось у Лізи.
— Ти все перевертаєш. Ніхто не збирається…
— Антоне, я не збираюся розлучатися. Я збираюся з понеділка переказувати зарплату на окремий рахунок.
Він засміявся, але сміх не вийшов.
— Це як? Ти будеш мені за хліб скидати?
— Я буду платити за Лізу: садок, танці, басейн, одяг. І половину комуналки. Продукти навпіл. Решта — твоя справа.
— А відпустка? А вклад?
— Вклад порожній, — сказала Ольга. — Ти ж сам знаєш.
Так вони й почали жити. Перші дні Антон демонстративно скидав їй у месенджер чеки з магазину з підписом «твоя половина», вона так само демонстративно переказувала гроші до копійки, і одного разу переказала триста дванадцять гривень п’ятдесят копійок за кефір, йогурти і батон, після чого Антон перестав надсилати чеки й почав купувати продукти сам. Розмовляли вони ввічливо, як сусіди по дачі. Ліза нічого не помічала, а може, помічала, але не подавала вигляду: одного разу за сніданком вона запитала, чому тато тепер не цілує маму, коли йде, і Антон поцілував, а Ольга підставила щоку.
Галина Петрівна, судячи з усього, дізналася про роздільний бюджет наступного ж дня. Вона тепер дзвонила не в двері, а Ользі на телефон, і завжди починала однаково:
— Олю, це я. Можна я Лізі котлеток принесу? Я багато насмажила.
— Дякую, у нас є.
— Я ж не тобі, я дитині.
— Дитина сита, Галино Петрівно.
Потім Ольга чула, як через майданчик клацає замок. Свекруха йшла до Антона сама, коли бачила, що його машина у дворі. Котлети з’являлися в холодильнику, Ольга їх не чіпала, Антон доїдав.
Наприкінці листопада, в четвер, Ольга запізнилася на танці на двадцять хвилин: на мосту став потяг метро. Вона влетіла до роздягальні, коли там не було нікого, крім Лізи, що сиділа на лавці в куртці, і Галини Петрівни, яка зав’язувала їй шарф.
— Я її не забирала, — відразу сказала свекруха. — Я лише поруч почекала. Тренер телефонувала Антонові, він подзвонив мені. Я б її не повела без тебе, не думай.
Ліза дивилася то на маму, то на бабусю.
— Дякую, — сказала Ольга.
Додому йшли втрьох. Ліза тримала обох за руки й розповідала, як Соня впала на шпагаті й не заплакала. Галина Петрівна йшла важко, їй було трудно встигати, і Ольга збавила крок. Біля під’їзду свекруха зупинилася.
— Я, Олю, тебе не просила мені вірити, — сказала вона раптом. — Але я на тебе за спиною Антона не наговорювала. Це Валентина. Я їй лише сказала, що якийсь чоловік Лізу забирає. А що я мала подумати? Я ж не знала, хто це.
— Ви могли запитати в мене.
— Тебе запитаєш, — сказала Галина Петрівна, і вони зайшли до під’їзду.
Через тиждень, у суботу, Антон повернувся додому пішки. Ольга бачила у вікно, як він іде через двір від зупинки, з рюкзаком на одному плечі, і не надала цьому значення: мало що, машина в сервісі.
Він увійшов, роззувся, поставив рюкзак і сказав:
— Я машину продав.
— Що?
— Продав. Сімсот двадцять. Я тобі їх переказав, подивись.
Ольга взяла телефон. На її окремому рахунку, де лежали залишки зарплати й скарбничка Лізі на день народження, було сімсот сорок три тисячі.
— Я не просила тебе продавати машину.
— А що ти просила? — запитав Антон. Запитав без злості, втомлено, ніби справді хотів знати. — Частку мама не дасть. До суду ти не хочеш. Із бюджетом цим ми живемо як на вокзалі. Я порахував: із того, що я дав мамі, твоя половина — сімсот. Ось вона. Двадцять згори за кефір.
Він усміхнувся, і Ольга, на власний подив, теж усміхнулася, хоча їй хотілося сісти на підлогу в передпокої.
— Як ти Лізу до садка возитимеш?
— Пішки. Він за п’ятнадцять хвилин. Ми й так туди машиною їздили за звичкою.
— А на роботу?
— На метро. З пересадкою. Година десять. Почитаю хоч.
— Ти не читаєш.
— Ось і почну, — сказав він, і Ольга згадала, де чула цю інтонацію.
Галина Петрівна прийшла того ж вечора. Подзвонила в двері, не на телефон. Ольга відчинила.
— Ти задоволена?
— Галино Петрівно…
— Він цю машину три роки виплачував. Він на неї з армії заощаджував, він мені з першої зарплати сказав: мамо, я собі машину куплю. А тепер о сьомій ранку з рюкзаком на зупинку, як студент. Я з вікна бачила.
— Ваші вікна на інший бік виходять.
— Я на майданчику бачила! У сходове вікно! — Галина Петрівна почервоніла. — Ти, через гроші чоловіка без машини залишила.
— Це його рішення.
— Його! Ти б на нього так не тиснула, не було б жодного рішення.
Із кімнати вийшов Антон.
— Мамо, досить.
— Я поверну, — сказала Галина Петрівна, звертаючись до нього. — Я з пенсії віддаватиму. Я підробіток знайду, мені Валентина казала, до школи на вахту потрібна.
— Мамо, не треба нічого віддавати. Квартира твоя, живи. Все.
— Як це — все?
— Так. Я Олі її половину повернув. Моя половина — тобі. Подарунок. Тільки більше ні в чий телефон тебе додавати не буду, гаразд?
Галина Петрівна постояла ще трохи, тримаючись за одвірок. Потім сказала: «Лізі вітання передайте», — хоча Ліза стояла в коридорі в піжамі й чула все, — і пішла до себе.
Ольга думала, що після цього стане легше. Легше не стало, стало по-іншому. Антон щоранку виходив на двадцять хвилин раніше, у метро справді почав читати, якийсь детектив, який йому порадив колега, і вечорами розповідав їй сюжет, хоча вона не питала. Роздільний бюджет вона не скасувала, але перестала переказувати йому копійки за кефір, а одного разу, коли він у черговий раз купив продукти на тиждень, переказала йому круглу суму без коментаря. Він відповів смайликом. Це був перший смайлик між ними за місяць.
Галина Петрівна трималася осторонь. Котлет більше не приносила, телефонувала лише Антонові. Вечорами Ольга іноді чула, як у неї за дверима працює телевізор, гучно, на весь поверх, і думала, що раніше, напевно, в неї точно так само працював телевізор у старій однокімнатній, лише там цього ніхто не чув.
У середині грудня в Ольги на роботі сталася запарка. Зірвався великий клієнт, переробляли маршрути на весь передноворічний тиждень, і Ігор Валерійович у понеділок викликав її до себе й сказав, що у вівторок йому потрібна вона, а не Кирило, і до восьмої вечора, інакше можна відразу писати клієнтові лист із вибаченнями.
Ольга вийшла від нього й набрала Антона. Антон був на об’єкті в області й раніше дев’ятої повернутися не міг. Вона відкрила чат із Мариною, подивилася на її останнє повідомлення про «не ображайся» й закрила. Знайшла через знайомих няню, та могла лише із середи.
Увечері, поклавши Лізу, Ольга вийшла на майданчик і постояла перед чужими дверима з килимком «Ласкаво просимо». Телевізор за дверима працював. Вона повернулася до себе, взяла телефон і подзвонила.
— Галино Петрівно, це Оля. Ви завтра можете забрати Лізу з танців?
На тому кінці помовчали. Телевізор приглушили.
— А що, Діму вже не просиш?
— Не прошу.
— О котрій?
— О шостій. Студія на Садовій, ви знаєте. І приведіть її, будь ласка, до нас, не до себе. Погодуйте, скупайте, я буду на початку дев’ятої.
— Так у мене ж ключа немає. Антон забрав.
— Я вам свій залишу. О восьмій повернете.
— Поверну, — сказала Галина Петрівна. Потім, мабуть, вирішила, що цього мало. — Тільки суп я свій принесу. Твій Ліза не їсть.
Ольга хотіла сказати, що їсть, ще як їсть, позавчора просила добавки. Але було одинадцята, завтра о дев’ятій починалася планірка, і в сусідній кімнаті спала Ліза, яку хтось мав забрати о шостій.
— Приносьте, — сказала вона й пішла шукати запасний ключ.
