Валя просила небеса допомогти. Хоч до того в Бога не вірила. Просто вона дуже любила свого чоловіка. І навіть дізнавшись про те, що в нього інша жінка і він серйозно налаштований піти від неї, не била посуд об стіну і не влаштовувала істерик. Вона просто раптом зрозуміла, що до болю, до крику не хоче, щоб він ішов.
І готова була простити його. Тільки Міші не потрібне було її прощення. І вона не потрібна.
Він хоче іншого життя. Валя гірко усміхнулась. З подібним стикалися багато хто. І стикнуться ще.
– Гордість мати треба! Нічого, не ти перша, не ти остання. Поживеш одна! Нехай котиться! – авторитетно заявила її подруга Катя.
Від неї чоловік давно пішов. Ще 8 років тому. І тепер Катя всім поради давала.
Вважала себе досвідченою. Тільки Катя бачила, як їй важко, за зовнішньою оболонкою.
Важко Каті одній. З двома дітьми. Черга з претендентів не вишиковується. Час іде.
І будь-кому важко одному. Це тільки в книжках і модних журналах пишуть, що все можна пережити.
Зайняти себе. Багато чого ще. Але вона, Валя, не хоче бути одна!
Міша вже речі зібрав. І винувато дивився на неї.
І тут мамин дзвінок. Зібралася раптом до них, хоч до того не приїжджала, все вони до неї.
І Валя попросила чоловіка:
– Міша, перед тим, як ми розійдемось, дай мені тиждень. Приїде моя мама, у неї серце хворе, не можна її хвилювати!
Міша зітхнув. Його вже чекала кохана жінка.
Але він знав, що Валіну маму, Ольгу Іванівну й справді краще не хвилювати.
Він погодився.
Перед приїздом мами Валя не спала всю ніч. Усе прокручувала в пам’яті щасливі моменти.
Ось вони на річці. Ось вона ногу підвернула, а Міша її ніс.
І коли дитину втратила, казав, що все попереду.
І чому Катька каже, що всі мужики однакові і одним місцем думають?
Не так це.
Жінки теж винуваті. У своїх істериках і скандалах. У тому, що думають, раз чоловік є, він нікуди не дінеться.
І як би це сказати… Звикають, чи що.
Все стає звичайним. І раптом раз – остання межа.
Заснула Валя тільки під ранок.
А тут якраз Міша прокинувся. І довго дивився на дружину, яка спала.
Усміхнувся.
Знову натягла свою піжаму із зайцями. І спить зі старим ведмедиком, притискаючи його до себе.
Він давно їй його подарував, ще коли зустрічалися.
Згадав, як Валя готувати не вміла. Вирішила на нього враження справити. І зварила страшненького вигляду суп, обмотавши м’ясо якоюсь зеленою мотузкою.
Суп зварився. І став теж зеленим.
А ще вона робила макарони з сиром. Той не розчинився, як у рецепті. А став єдиною клейкою масою.
Але він давився і їв. І втішав її, що смачно. Дуже.
Тому що любив. Божевільно любив свою дружину.
А потім зустрів Віку. Куди ж пішла любов до Валі?
Вона ж була!
Він згадав, якою зворушливою й беззахисною буває його дружина.
Як ні єдиного докору не було з її боку, коли вона втратила малюка. А це ж він винуватий.
Настояв на цьому сплаві. Безтурботно вирішивши, що нічого не буде, він же поруч.
Але човен перевернувся.
І Валя замкнувшись у собі, плакала рік. Він втомився від цього.
А тут Віка.
І її обіцянки народити йому хоч троє. Він же любить дітей.
Віка зовсім молоденька, красива.
– Твоя дружина стара. Вона зайвий тягар. І дітей не буде. Воно тобі треба? – Віка в чомусь неймовірно-рожевому привабливо посміхалась йому.
А вдома Валя. У своїй дурній піжамі із зайцями.
Тільки… Чомусь саме зараз якесь незрозуміле почуття було всередині.
Наче готувалось піти щось рідне, близьке.
Зранку він Ольгу Іванівну зустрічав. І робив вигляд, що все добре.
І Валя теж старалася. Вони, наче два актори, грали роль під назвою “Моя щаслива родина”.
Хоч ніякої родини не було. Одні лахи від неї залишилися.
Валіна мама нічого не помітила.
Ввечері їй захотілося соку томатного. Валя побігла в магазин.
– Дивлюся на вас і серце радіє. Що разом. Пощастило моїй донечці. У нас в роду всі щасливі. Бабуся моя осліпла одного разу. І дідусь залишився з нею і з двома маленькими дітьми, – витираючи сльози, промовила Ольга Іванівна.
Міша помовчав. А потім спитав:
– І що?
– Та що. Любив він її більше життя. Доглядав. Уже скільки на нього дівчаток вішалося! Він же красень був! Чорноокий, чорноволосий, здоровенний. І всі шепотіли, що не дізнається дружина. Вона ж не бачить. Але дідусь відповідав: “Зате я знатиму. Ні. Я люблю її!”. Йому кричали, що сліпа, навіщо життя-то псувати? А він просто відповідав: “З нею я живу. Без неї я ніхто. А очі… Я її очима буду! Чоловік і дружина разом повинні бути. І що послано, всі випробування – вони одні на двох. Обручку на палець одягнув, значить, відповідальність. І так віддавна було!”. Таким він був. Правильним. Он, у моєї сусідки дочка. Третій раз заміжня. Каже, що на її вік мужиків вистачить. Неправильно це. Будь-які труднощі подолані, якщо разом. Ну, та чого я про сумне? У вас, слава Богу, з Валюшею все добре! Я прямо не нарадуюсь! Усім кажу, що зять мій, Мішенька, золота людина! – похитала головою Ольга Іванівна.
“Золота людина” сиділа і відчувала, що у неї не тільки обличчя червоне, але навіть вуха.
І коли Валя прийшла з магазину, пробурчав, що справи в гаражі і туди поспіхом відкланявся.
Віка дзвонила. Телефон розривався. Але Михайло трубку не брав.
Він думав. Ні, не те, щоб сумління прокинулося.
Але за живе слова зачепили. Зміг би він, так само? Якби Валя не могла бачити? Як той далекий дідусь?
Пам’ять все підсовувала різні картинки минулого. Ось він тяжко хворіє.
Грошей нема. І Валя по знайомим шукає їх. Влаштовується на підробіток.
Читає йому вголос. Підбадьорює. А коли одного разу він ледь не зірвався зі скелі, ризикуючи собою, тягла його нагору.
Скільки їх було, таких моментів?
І… чи варта Віка їх?
Додому Міша за північ повернувся. Усі вже спали. І все думав, чи сказала дружина матері, що цей тиждень у їхньому житті – останній?
Але побачивши вранці млинці й гору сирників, які радісна Ольга Іванівна на стіл виставляла, зрозумів – ні.
Його дружина весь тиждень була в самому, що ні є, розпрекрасному настрої.
Жартувала, сміялася. У легкому сарафанчику і з хвостиком, нагадала йому ту дівчинку, в яку він без пам’яті закохався.
Та й сам Міша вирішив вжитися в роль.
Та так, що забув уже, що грає.
І в останній день перебування Ольги Іванівни у них щиро притиснув до себе дружину, зарившись обличчям у її волосся.
А вранці Валя із завмиранням серця чекала, як Міша візьме сумки (які давно приготовані і що лежать у багажнику машини) і піде в нове життя.
Тільки Міша не поспішав.
Він вирішив, що ще тиждень поживе з дружиною, хоч її мама й поїхала. Так би мовити, добру справу зробить. Так він себе заспокоював.
І Віці поясняв. Тільки тиждень переріс у другий. І місяць уже минув.
Валя мовчала. Міша теж. І одного разу за вечерею він раптом підвів на неї очі й промовив:
– Слухай, Валь. Це… Не хочу я йти. Не знаю, затьмарення якесь найшло. Якщо ти зла не маєш, то… Може, спочатку спробуємо? Ти ж мені не тільки дружина, а рідна людина. А та, інша… Чужа вона, Валь. Прости.
А Валя взяла та й простила. Скільки їй подруга Катя біля скроні пальцем не крутила і не віщала про гордість.
– Треба давати шанс. Інакше все життя б себе потім лаяла. Я його люблю! – прошепотіла вона.
Побачила я Валю на початку травня. З коляскою. Точніше, з двома. Народилися у них із Мішею близнюки, Паша і Саша.
