Дмитро сидів у своєму старому кріслі-гойдалці на веранді, дивлячись у порожнечу. Сонце вже сідало за горизонт, забарвлюючи небо в помаранчеві тони, але він не помічав цієї краси.
Його думки були далеко, у тій розмові, яка перевернула все його життя догори дригом. Після сорока прожитих років, повних злетів і падінь, він не сподівався, що рідний батько, той, кого він завжди вважав опорою, засумнівається в його походженні.,
А все через той клятий заповіт. “Як таке могло статися?” – шепотів Дмитро сам до себе.
Він пригадав той день. Було це два тижні тому, у батьковому будинку на околиці Києва. Старий Петро, якому вже виповнилося сімдесят п’ять, сидів за кухонним столом, тримаючи в руках аркуш паперу.
Його обличчя було блідим, очі – втомленими від років праці на заводі. Дмитро прийшов провідати його, як завжди, з пакетом продуктів – їхнім традиційним способом провести вечір.
– Синку, сідай, – сказав Петро, вказуючи на стілець навпроти. – Треба поговорити серйозно.
Дмитро посміхнувся, думаючи, що батько знову почне скаржитися на сусідів чи на здоров’я.
– Що трапилося, тату?
Петро похитав головою, його голос тремтів.
– Ні, не про те. Я… я вирішив скласти заповіт. Час уже, синку. Не вічно ж жити.
Дмитро здивувався. Батько ніколи не говорив про такі речі. Він завжди був сильним, як дуб.
– Заповіт? Навіщо так рано? Ти ще сто років проживеш! А якщо й так, то що там ділити? Будинок, машина стара, пенсія…
– Саме про це й мова, – перервав Петро, дивлячись кудись у стіну. – Я хочу все залишити тобі, але… є дещо, що мене мучить.
Давно мучить.
Дмитро нахилився ближче.
– Що мучить? Кажи, тату.
Петро зітхнув глибоко, ніби набираючись сил.
– Коли твоя мати привела в світ тебе… то був важкий час. Ми жили в селі, грошей не вистачало. Вона працювала на фермі, а я – на будівництві.
Одного разу вона поїхала до міста на кілька днів, казала, до родичів. Повернулася – і незабаром дізналася, що при надії. Ти появився через дев’ять місяців. Але… я завжди сумнівався. Твоє волосся руде, як у неї, але очі… очі сірі, як у когось іншого. І ти не схожий на мене анітрохи.
Дмитро відчув, як земля йде з-під ніг. Він сидів, не в змозі вимовити слово, а батько продовжував:
– Я любив твою матір, Дмитре. Її не стало рано, і вона забрала таємницю з собою. Але тепер, коли думаю про заповіт, не можу спокійно. А якщо ти не мій? А якщо є хтось інший, хто має право?
– Тату… – нарешті видавив Дмитро. – Ти що, жартуєш? Я твій син! Сорок років ти мене ростив, вчив, годував. А тепер сумніваєшся через якісь очі?
Петро підвівся, його руки тремтіли.
– Не жартую. Я хочу знати правду. Зроби тест ДНК, синку. Тоді все стане на місця.
Дмитро вийшов з дому, як у тумані. Він їхав додому, до своєї квартири в центрі Києва, і весь час повторював: “Це неможливо. Це сон”. Але то був не сон. І тепер, через два тижні, він все ще не міг оговтатися.
Наступного дня Дмитро вирішив не сидіти склавши руки. Він подзвонив своїй сестрі Олені, яка жила в Львові. Вона була молодшою на п’ять років і завжди була ближчою до матері.
– Олено, привіт. Треба поговорити.
– Дмитре, що сталося? Голос у тебе якийсь дивний.
Він розповів усе, не приховуючи деталей. Олена мовчала довго, а потім зітхнула.
– Я не знаю, що сказати. Мама ніколи нічого не говорила. Але пам’ятаєш тітку Марію? Вона жила в Києві, мама до неї їздила.
Може, вона щось знає?
– Тітка Марія? Та, якої не стало десять років тому?
– Ні, не та. Інша Марія, подруга мами. Вона ще жива, в селі біля Києва. Я маю її номер.
Дмитро подякував і одразу подзвонив. Стара Марія, якій було за вісімдесят, відповіла слабким голосом.
– Алло? Хто це?
– Тітко Маріє, це Дмитро, син Галини. Пам’ятаєте мене?
– О, Дмитрик! Звичайно, пам’ятаю. Як ти? Чого дзвониш?
Він пояснив ситуацію. Марія помовчала, а потім сказала:
– Ох, дитино… Твоя мама справді їздила до мене тоді. Але не до родичів, а… на роботу. Вона шукала підробіток у місті.
Зустріла якогось чоловіка, Івана. Він був інженером, працював на заводі. Вони… ну, ти розумієш. Але то було разово. Вона любила твого батька, просто часи були важкі.
Дмитро відчув, як серце калатає.
– То… я не син Петра?
– Не знаю, хлопче. Мама казала, що не впевнена. Але ти схожий на неї, а очі… очі як у того Івана. Він мав сірі очі.
Дмитро подякував і повісив трубку. Йому треба було знайти цього Івана. Якщо він живий, звичайно. Він почав шукати в старих записниках матері, які зберігалися в батьковому будинку. Петро дозволив йому порпатися в речах.
– Шукай, синку, – сказав батько сумно. – Може, знайдеш відповідь.
У шухляді Дмитро знайшов стару фотографію: молода жінка, його мати, стоїть поруч з чоловіком у костюмі. На звороті напис: “Іван, 1985”.
– Тату, хто це? – спитав Дмитро, показуючи фото.
Петро зблід.
– Це… друг твоєї матері. З міста. Вона казала, що він допомагав з роботою.
Дмитро вирішив шукати Івана. Він поїхав до архіву заводу, де працювала мати. Там, у старих документах, знайшов прізвище: Іван Ковальчук.
– Ви шукаєте Івана Ковальчука? – спитала архіваріус, літня жінка. – Його не стало п’ять років тому. Але має сина, Андрія. Ось адреса.
Дмитро поїхав до Андрія, який жив у передмісті Києва. Андрій, чоловік років тридцяти п’яти, відкрив двері здивовано.
– Добрий день. Ви Андрій Ковальчук?
– Так. А ви хто?
Дмитро розповів історію. Андрій запросив всередину.
– Мій батько розповідав про вашу матір. Вони зустрічалися коротко, у 1985-му. Він казав, що кохав її, але вона повернулася до чоловіка. Про дитину… він не знав.
– Не знав? – перепитав Дмитро.
– Ні. Але подивіться на це фото. – Андрій дістав альбом. На фото Іван мав сірі очі, руде волосся.
Дмитро відчув запаморочення. Він схожий на цього чоловіка.
– Я хочу зробити тест ДНК, – сказав Дмитро. – Щоб знати напевно.
Андрій погодився.
– Добре. Давайте.
Вони поїхали до лабораторії. Через тиждень результати прийшли: 99,9% – Дмитро син Івана.
Дмитро сидів з батьком, тримаючи папір.
– Тату… це правда. Я не твій біологічний син.
Петро заплакав.
– Але ти мій син, Дмитре. Я тебе ростив. Люблю як рідного.
Вони обнялися. Заповіт Петро склав на Дмитра.
Але історія не скінчилася. Дмитро дізнався, що Іван залишив спадщину Андрію, але той поділився з ним.
– Ти мій брат, – сказав Андрій. – Бери половину.
Дмитро знайшов нову сім’ю, але не забув стару.
Віра Лісова
