Я — Ольга. Моя рідна сестра — Уляна. Ми виросли разом, розділяли всі радощі та неприємності, хоча в дитинстві багато чого не розуміли. Часом здавалося, що ми дві половинки одного цілого, одна частина мене була відображенням Уляни, а друга частина існувала лише через неї. І ось тепер я знову перед обличчям того, що до цього здавалося неможливим — перетворення сестри на ворога.
Все почалося, коли в нашому місті з’явився він — Павло. Чоловік з глибокими карими очима, з незвичайною аурою, яка відразу притягувала до нього. Уляна ще на самому початку виявила інтерес, але я не звертала на це уваги.
Але з Павлом все було інше
Ти звернула увагу на нього? — запитала мене Уляна, сидячи на кухні.
— Кого? Павла? — я відповіла, намагаючись не здаватися зацікавленою.
— Так, він хороший, правда? — її очі світилися від захоплення. — Я думаю, він ідеальний для мене.
Ми говорили про це без всякої серйозності. Я навіть трохи посміялася, але в тому сміху не було радості, швидше сумніву. І ось цей Павло став частиною нашого життя. Він приходив до нас часто, ми всі разом проводили час, але чим більше я з ним спілкувалася, тим більше відчувала, як у моєму серці прокидається щось неприємне. І ці відчуття стали сильнішими, коли він звернув увагу саме на мене.
— Ольго, ти сьогодні дуже гарно виглядаєш, — сказав він одного вечора, сидячи за столом.
Я спочатку не зрозуміла, чи це комплімент, чи просто ввічливість. Але коли його погляд затримався на мені більше, ніж звичайно, я відчула, як серце стало битися швидше.
Уляна ж не помічала цього. Вона була зайнята іншими речами, її головною метою було тільки йти на зустріч із Павлом, радитися з ним з усіх питань і сміятися з його жартів. Вона була впевнена, що це лише дружба. Але мені було важко приховувати власні емоції, бо Павло ставав все ближче до мене, а я, у свою чергу, все більше відчувала його присутність як щось… необхідне.
І ось одна вечірка. Уляна, як завжди, пішла з друзями на танці, а я залишилася вдома. Тихо, за столом, з чаєм. І раптом він з’явився.
— Ти одна? — запитав Павло, заходячи до нашої квартири.
— Так, Уляна поїхала, — відповіла я, намагаючись зберігати спокій.
Павло підійшов до мене, і я відчула, як його погляд проникає глибше, ніж звичайно.
— Чому ти завжди намагаєшся бути такою стриманою, Ольго? — його голос звучав м’яко, але з деяким натиском.
Я не знала, що відповісти. Він поставив чашку на стіл і сів поруч. Між нами виникла мовчазна напруга.
— Може, ми підемо на прогулянку? — раптом запропонував він.
І я погодилася. Прогулянка була мовчазною, але кожен його крок був настільки близько, що я відчувала — між нами щось більше, ніж просто дружба. У мене не було сил опиратися, а коли ми повернулися додому, він раптом проявив тепліші почуття. І я не відштовхнула його. В той момент я почала усвідомлювати, що я покохала його. Але і ця усвідомленість принесла мені біль, тому що я розуміла: Уляна нічого не підозрює, і моя любов до Павла змінить усе.
Коли вона дізналася, все змінилося.
— Як ти могла? — Уляна стояла на порозі, її обличчя було бліде, а очі повні сліз. — Як ти могла так вчинити зі мною? Я думала, ми — одна команда!
Я стояла мовчки, не знала, що відповісти.
— Ти не розумієш… — я спробувала пояснити, але вона перервала мене.
— Розумію, Ольго, дуже добре розумію! Ти покохала його, правда? І я тепер для тебе — нічого. Ти готова втратити мене заради нього, так?
Ці слова були неприємні. Я могла лише мовчати, бо все, що вона говорила, було правдою. Моя любов до Павла змусила мене поставити під сумнів наші з Уляною стосунки. Я не знала, як це виправити, як повернути те, що ми мали.
— Уляно, я не хотіла цього! — сказала я, але вона лише розсміялася, в тому сміху не було радості, лише горе.
— Ти не хотіла? Ти ж зробила це! І все, що мені залишається, це сказати, що я не хочу більше бачити тебе, — вона вказала на мене пальцем, а потім розвернулася і пішла в свою кімнату.
Того вечора я не могла заснути. Всі мої думки були заплутані. Я любила Павла.
Через декілька днів Уляна і я знову зустрілися, але атмосфера між нами була абсолютно іншою. Вона була холодною і відчуженою. Я намагалася вибачитися, пояснити, але все було даремно. Кожне слово ніби ставало ще однією стіною між нами.
— Ти завжди була такою… відданою своїм бажанням, Ольго. І ось тепер ти їх отримала. Павло — це твій вибір. Але я більше не хочу бути частиною цього, — сказала вона, намагаючись не дивитися мені в очі.
Ми залишилися дві половинки. І я не знала, чи зможу колись повернути все, як було раніше.
Автор: Олеся.
