— Ти хоч розумієш, що накоїла?! — Павло ледь стримував емоції.
Він повернувся додому втомлений. День був важкий, виснажливий. Як завжди, чоловік очікував побачити дружину Арину на кухні — у фартусі, з вечерею на плиті. Але у квартирі панувала гнітюча тиша.
Все, здавалося, як завжди. Він затримався на роботі, зайшов, кинув ключі на тумбочку, але, проходячи повз кухню, помітив: Арини тут сьогодні ще й не було.
— Що за… — здивовано протягнув Павло, знімаючи куртку.
Його серце стислося від тривожного передчуття.
— Що це взагалі таке? Де вона може бути, майже ніч надворі! — пробурмотів він сам до себе.
Телефон дружини вперто мовчав. Павло вже кілька разів безуспішно намагався їй додзвонитися. Залишалося одне — змусити себе зателефонувати тещі.
— Лідіє Петрівно, Арина часом не у вас? — чоловік намагався говорити спокійно, хоча з тещею у них були натягнуті стосунки.
— Ні. А чому вона мала б бути у нас? Робочий день, вона після роботи зазвичай додому йде, а не до батьків через усе місто. Ти знову щось накоїв? Зізнавайся вже! — голос Лідії Петрівни був суворим.
— Та досить уже! Перестаньте мене постійно сварити, я вам що — школяр якийсь? — не витримав Павло. Емоції були на межі. Він різко кинув слухавку. Ще тещі не вистачало зі своїми докорами. Не до того зараз. І взагалі — давно час припинити це втручання.
Він підійшов до холодильника, розгублено його відкрив — і тут же зачинив. Шлунок був порожній, але їсти не хотілося. Щось було не так. Десь глибоко всередині щось наполегливо шепотіло про небезпеку. Невже Арина справді повірила в те, що сама собі надумала?
Тут Павло згадав про Галину — свою однокласницю, яка нещодавно звернулася до нього по допомогу. Саме тоді Арина вперше приревнувала його до неї. У Галі був непростий період — залишилася сама у місті з двома малими дітьми. Чоловік кинув її, не допомагав, ховався від аліментів.
Павло просто вирішив допомогти по-людськи: знайшов машину, організував переїзд з квартири, яку вона ще ділила з колишнім, допоміг з вантажниками, особисто проконтролював усе. Повернувся додому дуже пізно. Наступного дня ще кілька разів спілкувався з Галиною телефоном — вирішував дрібні питання.
Арина сприйняла це дивно. Сказала, мовляв, якщо він одружений, усі минулі стосунки мають залишитися в минулому.
— Та які стосунки? З Галькою у нас ніколи нічого не було! — здивовано відповів тоді Павло.
— Просто по-дружньому допоміг. Вона сама, з двома дітьми. Ти що, серйозно віриш, що між нами щось є?
Але кілька днів тому Галина знову звернулася до нього — серед ночі попросила відвезти дитину до лікарні. Павло не зміг відмовити. А от після цього на нього вдома чекала сцена ревнощів, якої він ще не бачив.
— Я розумію, що тебе тягне до неї, але хоч би соромився, — кричала Арина зі сльозами. — Так відкрито закрутити роман зі своєю однокласницею! Ще й самотньою! Як зручно, правда?! Мені соромно перед усіма — перед друзями, перед батьками. Як ти можеш так чинити?!
— Та годі! Між нами нічого немає! І бути не може!
Галина, відчувши підтримку, почала все частіше писати, телефонувати. І чим більше вона з’являлася в житті Павла, тим сильніше Арина переконувалася — чоловік їй зраджує.
Останні два дні вона взагалі не розмовляла з ним. Усі спроби Павла примиритися, поговорити, пояснити — марні. Жінка не йшла на контакт з чоловіком.
Знесилений від невідомості, Павло вирішив зателефонувати подрузі Арини — Жені. Та відреагувала доволі дивно:
— Розбирайтесь самі. Арини у мене немає. Це єдине, що можу сказати. І не дзвони мені більше! — відрубала вона й кинула слухавку.
Ніч минула майже без сну. Зранку, так і не дочекавшись жодної звістки від дружини, Павло з важкою головою попрямував на роботу. Він щиро сподівався, що до вечора все проясниться і вона буде вдома. Але повернувшись, знову побачив темні вікна квартири. Серце защеміло.
Та щойно він відчинив двері — зрозумів: Арина повернулася. У повітрі стояв гіркий, незрозумілий запах — чи то здалося, чи то від хвилювання. У вітальні, у напівтемряві, дружина лежала на дивані. Не переодягнена, прямо в сукні, з порожнім поглядом, спрямованим у стелю.
— Що тут відбувається? — спитав Павло, підходячи ближче. — Де ти була? Я місця собі не знаходив!
— У лікарні, — безбарвно промовила Арина, не дивлячись на нього.
Обличчя було бліде, губи — потріскані. Вона виглядала так, ніби серйозно хвора… або ніби душа її пережила щось, що не лікується ліками.
— Ти… ти захворіла? — розгубився Павло.
— Ні. Так треба було, — тихо мовила вона.
— Арино, я нічого не розумію. Говори ясно. Що трапилось? — Павло не на жарт занепокоївся.
— Я при надії, — сказала вона сумним голосом. — Лікарі вирішили мене поспостерігати, тому залишили в лікарні до ранку. Все через хвилювання за тебе, за нашу сім’ю.
— Що? Ти чекаєш на дитину?! — він застиг, не вірячи вухам.
Арина нарешті глянула на нього.
— Я не знаю, що робити. Ми довго чекали на цю дитину, але я зрозумію, якщо ти підеш до своєї Галі.
Павло відчув, як холод пробіг по спині. Він зробив крок вперед і взяв Арину за руки.
— Галини більше немає в моєму житті, — сказав він твердо, дивлячись їй у очі. — Я нікуди не піду. Ця дитина — наша спільна відповідальність і наше майбутнє. Ми маємо пройти це разом.
Арина стиснула губи, наче борючись із собою.
— Я не впевнена, — прошепотіла вона. — Не впевнена за себе, за дитину, за нас. Але я хочу спробувати. Якщо ти поруч — може, я зможу подолати свої сумніви.
Павло міцно обійняв її.
— Ми впораємося. Разом. Я більше ніколи не відпущу тебе.
І в цю мить, попри всі сумніви, між ними пробіг промінь надії — перший крок до нового початку.
Через два дні до Павла знову подзвонила Галина. Дзвінок застав його зненацька, а поруч стояла Арина, яка миттєво насторожилася.
— Знову вона? — тихо промовила жінка, стискаючи руки.
Павло підняв трубку і почув голос Галіни, який звучав щось між проханням і тривогою:
— Павле, допоможи… У мене знову проблеми, не знаю, куди звернутися.
Арина мовчала, але в її очах палахкотіла підозра.
Павло зібрав волю в кулак і твердо сказав:
— Галино, я допоміг тобі, як міг. У мене інше життя — сім’я, яку я люблю і за яку готовий боротися. Якщо ти справді потребуєш допомоги, звертайся до тих, хто поруч з тобою, а не тягни мене в минуле.
Він поклав телефон, глянув на Арину і тихо додав:
— Я вирішив усе остаточно. Я більше не збираюся бути частиною її проблем.
Арина відчула, як камінь з душі нарешті впав. Вона повірила, що Павло не веде подвійного життя і що вони дійсно можуть будувати своє майбутнє.
