— Ти мене вчити здумала? Жебрачка! Запам’ятай: я тобі помщуся. Влаштую тобі таке життя, що сама звідси втечеш босоніж і без копійки, – заявила зовиця.
— Ти справді думаєш, що заслужила цю посаду? — голос Аліни дзвенів від погано прихованої злості, поки вона з силою ставила чашку з охололим чаєм на клейончасту скатертину. — Ти ж лише бухгалтер на складі, Віро. У папірцях копаєшся. А мій брат спину гне на будівництві, поки ти собі премії виписуєш!
Віра повільно витерла рушником руки, намагаючись вгамувати дрібне тремтіння в пальцях. Кухня в старій двокімнатній квартирі свекрухи завжди здавалася їй душною, але по неділях, коли тут збиралася вся родина чоловіка, повітря ставало важким, ніби перед грозою.
— Аліно, я п’ять років навчалася на вечірньому відділенні й три роки сиділа над звітами без вихідних, — спокійно відповіла Віра, дивлячись прямо в очі сестрі чоловіка. — Заступником головного бухгалтера нашої автобази не призначають задарма. Керівництво оцінило мою роботу. До чого тут Андрій? Він сам обрав свою професію й заробляє чесно.
— Оцінили вони, як же! — фиркнула зовиця, демонстративно поправивши яскравий синтетичний шарф. — Підлизалася, певно. А я ось у районній поліклініці в реєстратурі з восьмої ранку до сьомої вечора за копійки сиджу, з людьми працюю, нерви трачу! І жодної справедливості. Ти завжди любила чуже тепло загрібати. Забрала мого брата, тепер носа задираєш зі своїми папірцями. Нічого, земля кругла. Я тобі помщуся. Ти в мене ще потанцюєш, згадаєш мої слова!
Віра лише похитала головою. Двадцять дев’ять років Аліні, а характер залишився підлітковим — примхливим, мстивим і жадібним до чужого добра. Андрій, чоловік Віри, увійшов на кухню саме тоді, коли його сестра з гуркотом відсунула стілець.
— Знову ви сваритеся? — утомлено запитав він, опустивши широкі долоні на плечі дружини. На його пальцях в’їлася будівельна пилюка, яку неможливо було відмити за один раз. — Алінко, перестань здіймати чвари на рівному місці. Віра заслужила це підвищення.
— Ось і захищай її! — вигукнула зовиця, проходячи повз брата в коридор. — Скоро сам побачиш, яка вона змія!
Того вечора Віра постаралася забути цю безглузду погрозу. Попереду було багато роботи: стара міська автоколона номер сім переживала не найкращі часи, техніка вимагала ремонту, дорожні листи накопичувалися стосами, а суворий головний бухгалтер, Семен Павлович, збирався на пенсію й передавав справи з уїдливою дотошністю. Життя Віри текло у звичному руслі — між ранніми змінами, перевіркою рахунків на солярку й запчастини, вечірнім готуванням вечері в їхній крихітній орендованій «однушці» й мріями про перший внесок за іпотеку.
Однак Аліна свою образу берегла, як коштовність. Їй здавалося верхом несправедливості, що невістка зі скромної родини змогла вибитися в керівний кабінет, а вона, корінна містянка з амбіціями, змушена вислуховувати скарги пенсіонерів у реєстратурі й рахувати копійки до скромного авансу. Заздрість роз’їдала її зсередини, вимагаючи виходу.
Минали місяці. Осінь змінилася затяжною сльотавою зимою, потім настала рання весна. У травні Андрієві нарешті виплатили велику премію за здачу великого торгового павільйону, де його бригада монтувала металоконструкції. Віра додала свої заощадження, і вони зважилися: взяли вживаний, але доглянутий універсал білого кольору, щоб Андрій міг возити інструменти на далекі об’єкти, а на вихідних забирати маму на дачу.
Машина стала останньою краплею для Аліни.
— Накрала на своїй автобазі, точно кажу, — шипіла вона подругам за чашкою розчинної кави. — У них там бензин бочками списують. Ось побачите, я її виведу на чисту воду.
План помсти зріяв у голові зовиці все літо. Вона випитувала в матері найменші подробиці про роботу Віри: де саме зберігаються документи, хто возить дорожні листи, коли на підприємстві буває ревізія. Свекруха, проста жінка, не підозрювала лихого й ділилася новинами про сина й невістку.
Шанс випав наприкінці серпня, якраз через рік після тієї пам’ятної сварки на кухні.
На той час Аліна, завдяки випадковому знайомству своєї тітки, перейшла працювати діловодом у районний відділ дорожнього нагляду й контролю перевезень. Посада була рядова — реєстрація вхідних актів, підшивка протоколів, відправлення штрафних повідомлень. Але для Аліни цей кабінет із потертим лінолеумом і важкими папками став справжнім командним пунктом.
До її обов’язків входив розбір свіжих актів перевірок вантажного транспорту. І одного разу на її стіл ліг пакет документів: міська комісія запланувала раптову вибіркову перевірку технічного стану й документації на трьох автобазах району, включно з автоколоною номер сім, де працювала Віра.
Аліна відчула, як серце забилося частіше. Це був той самий момент.
Вона знала, що за неправильно оформлені дорожні листи, відсутність позначок медика чи механіка й затримки в реєстрації на підприємство накладаються величезні штрафи, а відповідального бухгалтера й завгара можуть звільнити з ганьбою або позбавити диплома. У п’ятницю ввечері, коли колеги розійшлися по домівках, Аліна залишилася чергувати.
Діставши з архіву офіційні бланки приписів і сфальшувавши підпис одного з інспекторів, вона підготувала підробний акт про грубі порушення обліку паливно-мастильних матеріалів і експлуатації несправних вантажівок з боку автоколони номер сім.
Печатку вона поставила справжню — та лежала у верхній шухляді в секретаря, а ключ від шухляди у відділі знали всі. Руки в Аліни тремтіли, але не від страху, а від якогось святкового хвилювання, ніби вона нарешті робила те, що давно мала зробити. В акті зазначалося, що комісія виявила систематичне приховування перевитрат пального й неточності у звітності, що відповідальність лежить на головному бухгалтерові Савельєвій В. М., і що підприємству приписано протягом десяти днів усунути порушення, а матеріали направляються для вирішення питання про притягнення винних.
Копію вона вклала в конверт і відправила не лише на автобазу, а й у районну адміністрацію — туди, де сиділи люди, які розподіляли муніципальні замовлення на перевезення. Про цей конверт їй ніхто не казав. Вона сама здогадалася.
Реєстраційний номер вона поставила від руки, заднім числом, наприкінці липневого рядка в журналі — 4417. Потім закрила журнал, вимкнула лампу, вимила чашку й поїхала додому. Дорогою купила собі тістечко з рожевим кремом.
На автобазі конверт розкрили в четвер уранці.
— Савельєва! — загорлав директор Лукиш зі свого кабінету так, що чути було в диспетчерській. — До мене. З папкою по ПММ. З усією папкою, за півроку.
Віктор Степанович Лукоиш був чоловік хоч і крикливий, але не дурень. Він прочитав акт тричі, потім присунув його Вірі через стіл і мовчки стояв, поки вона читала. Віра прочитала раз, другий. Підняла очі.
— Вікторе Степановичу, у нас жодної комісії в серпні не було.
— Мені тут написано, що була.
— Не було. Я у відпустці була тиждень, з четвертого по одинадцяте, решту часу на місці. Запитайте Ріната, запитайте охорону.
— Я запитаю, — сказав Лукиш. — А зараз, Віро Миколаївно, ти мені ось що скажи. В адміністрацію це теж пішло. Мені вже дзвонили. У нас у вересні підписання по приміських і по шкільних, а в мене на столі папір, що мій головбух робить лпові акти. Ти розумієш, що мені з цим робити?
— Розумію.
— Нічого ти не розумієш. — Він сів, потер обличчя долонями. — Справи поки не веди. Семен Павлович вийде, дозбере квартал. Ти напиши пояснювальну й сиди тихо. І не здумай нікуди дзвонити.
Про Семена Павловича було найобразливіше. Старий півтора місяця як пішов, йому подарували чайник і грамоту, а тепер його смикали назад, бо Вірі перестали довіряти підпис. Він прийшов у п’ятницю, у старій сорочці із засуканими рукавами, подивився на неї поверх окулярів і сказав лише: «Не реви. Ревіти потім будеш, а зараз давай дивитися, звідки в них перевитрата взялася».
Перевитрата не взялася нізвідки. Її не було взагалі.
Увечері Віра сиділа на кухні орендованої однушки й не могла їсти. Андрій повернувся о десятій, весь у цементній пилюці, кинув сумку в коридорі.
— Чув, — сказав він. — Мати дзвонила, питала, чи правда, що тебе з роботи женуть. Звідки вона взагалі знає?
Віра подивилася на нього.
— А ти як думаєш, звідки.
— Не починай.
— Андрію, там акт перевірки, якої не було. Розумієш? Не помилка, не причіпка. Хтось сів і написав, що комісія в нас була і що я крала солярку.
— Ну мало що, у них там безлад, переплутали адресу…
— Там моє прізвище. З по батькові.
Він сів, не роззуваючись, і довго мовчав, роздивляючись власні руки.
— Ти спочатку розберися, — сказав нарешті. — А потім родину звинувачуй.
Розбиратися Віра почала в понеділок, і розбиралася вона так, як уміла — за цифрами. Вона попросила в охорони журнал в’їзду за серпень. Жодної комісії, жодної службової машини нагляду. Вона зателефонувала на дві інші автобази, які теж стояли в плані перевірок, — там комісія була, сьомого й дев’ятого, і приїжджали живі люди, і акти прийшли на нормальних бланках, з нормальними номерами. А в приписі, що лежав у Лукиша, номер бланка був 003-11-42. Віра з’їздила до знайомої на другу автоколону, попросила подивитися їхній весняний припис. Номер збігався. Той самий бланк видали в квітні.
— Двох однакових бланків суворої звітності не буває, — сказала вона Лукишу. — Отже, цей з архіву. Хтось узяв використаний корінець.
Лукиш дивився на неї, барабанячи пальцями по столу.
— І що ти хочеш?
— Хочу поїхати у відділ і попросити завірену копію з оригіналу. І дізнатися, хто підписував.
— Поїдь. Тільки тихо. Без ґвалту.
Відділ дорожнього нагляду й контролю перевезень сидів на другому поверсі старої будівлі, де пахло пилюкою й мокрою штукатуркою. Віра піднялася, знайшла табличку «Діловодство», постукала й відчинила двері.
Аліна сиділа за столом біля вікна й вбивала щось у комп’ютер одним пальцем. Побачивши Віру, вона не схопилася й не зблідла. Вона відкинулася на спинку стільця й усміхнулася.
— О. Заходь.
— Ти тут працюєш.
— Другий місяць. Мама не казала? — Аліна поправила шарф. — Тобі чого?
Віра постояла в дверях. Їй треба було сісти, але вона залишилася стояти.
— Мені потрібна завірена копія акта від двадцять восьмого серпня по автоколоні номер сім. Вхідний… — вона подивилася в блокнот, — там зазначений чотири чотири один сім.
— Заявку пиши на ім’я начальника, — сказала Аліна, не рухаючись. — Через тиждень отримаєш.
— Аліно.
— Що?
— Ти це зробила?
Зовиця схилила голову набік, і в цей момент Віра все зрозуміла остаточно — не за словами, а за тим, як та смакувала паузу.
— Я тобі казала, що потанцюєш, — сказала Аліна тихо й весело. — Рік чекала. Ти Андрія в нас забрала, з родини вийняла, машину собі купила, кабінет собі випросила, а я тут сиджу. Тепер давай ти посидиш.
— Ти підписала документ за чужу людину, — сказала Віра. — Ти розумієш, що це не сварка на кухні?
— Іди звідси, — Аліна відвернулася до монітора. — І ось що. Ти нікому нічого не доведеш. Тут таких паперів сто штук на день. А почнеш верещати — я скажу, що ти сама до мене приходила й просила підчистити твою перевитрату, а я відмовилася. Кому повірять, га? Мені, яка тут заявки реєструє, чи тобі, в якої перевірка була?
Віра вийшла в коридор. Постояла, потім пішла не до сходів, а далі коридором — до дверей з табличкою «Начальник відділу Пахомов А. Г.». Секретарка сказала, що без запису не можна. Віра сіла на стілець біля вікна й просиділа там годину сорок. Коли Пахомов вийшов, вона встала.
— Олексію Геннадійовичу, у вас у відділі видано акт по перевірці, якої не було. Я головний бухгалтер сьомої автоколони. У мене є журнал в’їзду й номер бланка, який використали в квітні. Мені потрібно п’ять хвилин.
Пахомов узяв папери, погортав, подивився на підпис.
— Це підпис Калугіна?
— Так написано.
— Калугін у серпні на лікарняному був. З апендицитом. — Він підняв голову. — Ходімо.
Далі все рушило само, без Віри, і це було майже страшно — як потяг, якому вже байдуже, хто смикнув стоп-кран. Службова перевірка. Калугін, худий і злий після операції, написав, що підпис не його і що він взагалі не виїжджав. З архіву дістали корінці.
Журнал реєстрації віддали на огляд, і будь-яка людина з очима бачила, що рядок 4417 вписано іншою ручкою та іншим почерком, втиснуто між рядками. Аліну відсторонили в четвер, а в п’ятницю вже викликали в поліцію — писати пояснення за заявою відділу.
Про те, що заяву написав і Лукиш, Віра дізналася пізніше. Директор їй нічого не сказав, лише прийшов у бухгалтерію, поклав на стіл папку й буркнув: «Працюй. І вибач за відпустку за свій рахунок, я тобі відгулами закрию».
Замовлення на шкільні маршрути автоколона все одно втратила. В адміністрації сказали: поки триває розгляд, ризикувати не будемо, віддамо приватникові. Чотири людини сіли без виробітку, решті зрізали премію за вересень. Рінат, завгар, отримав догану за старий торішній недолік, який виплив заодно, — і місяць з Вірою не розмовляв, а потім сказав: «Та я не на тебе. Просто огидно все».
Тамара Іванівна приїхала до них додому в неділю, без дзвінка. Сиділа в куртці, не знявши її, і тримала сумку на колінах.
— Віро, забери заяву.
— Мамо, я не писала заяви. Написав відділ і написав директор.
— Ти пішла до начальника. Не пішла б — нічого б не було.
Віра налила їй води, бо чайник не встигла поставити, і сіла навпроти.
— У мене в акті моє прізвище. Мене відсторонили від справ. Люди без зарплати залишилися. Я що мала зробити?
— Подзвонити мені! — Тамара Іванівна раптом заплакала, зло, коротко, і відразу витерла очі тильним боком руки. — Подзвонити мені, і я б їй голову відірвала. Вдома. Без міліції. Вона дурепа, вона сама не розуміла, що робить, у неї в голові вітер один…
— Їй двадцять дев’ять років.
— Мені байдуже, скільки їй. Вона моя дочка. — Жінка встала. — А ти мені хто? Ти прийшла, забрала Андрійка й посадила мою дівку.
— Її поки ніхто не посадив.
— Посадять. — Тамара Іванівна пішла в коридор, біля дверей обернулася. — Ти май на увазі: у мене тепер одна дитина.
Андрій стояв у кімнаті біля вікна, спиною, і не вийшов її проводжати. Коли двері хряснули, він сказав, не повертаючись:
— Вона не всерйоз.
— Всерйоз.
— Мати за півроку відійде й подзвонить.
— Андрію, я не про матір. — Віра забрала зі столу склянку, поставила в раковину. — Я про те, що ти зараз стояв і мовчав.
Він повернувся.
— А що я маю сказати? Мати плаче. Сестра дурепа. Ти маєш рацію. Я в середині сиджу, як у бетоні. Мені що, вибирати, кого мені жаліти?
— Не жаліти. Сказати вголос, хто з нас що зробив.
— Я знаю, хто що зробив! — він підвищив голос уперше за весь цей час. — Я це знаю, Віро. Я на неї, матір, дивитися не можу. Тільки від того, що я це скажу, нічого ж не зміниться, правда? Ні в тебе на роботі, ні в неї в поліції.
Слідчий викликав Віру двічі. Вона розповідала одне й те саме, рівно, з цифрами, бо цифри в неї були. Аліна, як і обіцяла, казала, що невістка сама приходила й просила допомогти зі звітністю, а коли отримала відмову, вирішила помститися. Потім, коли їй показали висновок щодо почерку й корінці, сказала, що бланк знайшла в макулатурі й «просто бавилася», що відправляти не збиралася, а конверти, певно, пішли випадково, разом із загальною поштою.
Справа йшла повільно, до лютого. Суд був у маленькій залі, де стільці пригвинчені до підлоги. Аліна прийшла в новому пальті й з адвокатом — молодим хлопцем у тісному піджаку, який доладно говорив про молодий вік, відсутність судимостей, позитивну характеристику й про те, що реальних збитків немає, бо автоколону потім перевірили по-справжньому й порушень не знайшли.
Їй дали десять місяців умовно. З відділу її звільнили ще восени, і за законом тепер на такі посади її не брали.
Віра в залі сиділа з Лукишем і Калугіним, а на лавці позаду сиділи Тамара Іванівна й Андрій. Коли все закінчилося, свекруха пройшла повз Віру так, ніби на її місці стояв стілець. Андрій затримався, сказав: «Я матір відвезу», — і поїхав.
Він повернувся до ночі й ліг, не повечерявши.
Через два тижні Віра сіла звіряти їхні власні гроші.
Вони збирали на перший внесок третій рік, і вона робила це, як робила все, — з таблицею, де були розписані місяці, суми й залишок. На картці, куди вони складали, мало лежати сто дев’яносто дві тисячі. Лежало сто сорок сім.
Вона перерахувала тричі. Потім подивилася виписку. Двадцять дев’ятого вересня — зняття сорок п’ять тисяч, готівкою, у банкоматі біля ринку.
Андрій дивився телевізор, поклавши ноги на табуретку.
— Андрію.
— М?
— Сорок п’ять тисяч. У вересні.
Він не відразу відповів. Прибрав ноги, сів рівно, вимкнув звук.
— Адвокат, — сказав він. — Тридцять відразу й п’ятнадцять потім.
— Ти п’ять місяців мовчав.
— А що я тобі мав сказати? — він говорив тихо, і від цієї тихості було гірше, ніж від крику. — «Віро, я плачу адвокатові тій, яка тебе втопила»? Ти б мені дозволила?
— Ні.
— Ось. Тому й мовчав.
Віра стояла з роздруківкою в руці й відчувала, що ось зараз треба сказати щось рівне й розумне, а в роті сухо й у голові нічого немає.
— Це були не лише твої гроші.
— Я знаю.
— Ми з тобою в травні машину брали, і я тобі свої віддала до копійки, бо ми разом. А ти у вересні пішов і вийняв із спільного, щоб…
— Щоб моїй сестрі не дали два роки, — перебив він. — Так. Пішов. Вона мені сестра, Віро. Вона погань, але вона сестра. Мати б цього не пережила.
— А я, отже, пережила.
Він підняв на неї очі.
— Ти сильна.
Віра поклала роздруківку на стіл, акуратно, кутом до кута, і пішла в коридор одягатися. Андрій встав.
— Куди?
— Пройдуся.
Вона ходила по колу навколо дев’ятиповерхівок хвилин сорок, замерзла, повернулася. Він сидів на кухні в темряві, при світлі від під’їзного ліхтаря.
— Я не піду, — сказав він. — Ти не подумай.
— Я й не думала.
— Скажи, що робити.
— Не знаю. — Віра сіла, не знімаючи пальта. — Я не знаю, Андрію. Я на тебе не гніваюся, що ти її не покинув. Я на інше гніваюся. Я того вересня одна була. Я в адміністрацію їздила одна, до Пахомова сиділа в коридорі одна, пояснювальні писала одна. А ти в цей час їй адвоката оплачував. І приходив додому, і мовчав.
— Я й тобі оплатив би. Тобі не треба було.
— Мені треба було, щоб хтось зі мною пішов.
Він мовчав довго, потім сказав:
— Я боягуз, чи що, виходить.
— Ти не боягуз. Ти всіх відразу вирішив не втратити. І мене в це не покликав.
Три дні вони розмовляли лише про побутове: заплатити за світло, забрати колесо з шиномонтажу, купити краплі, бо Андрій застудився на об’єкті. На четвертий Віра сходила в банк і відкрила окремий рахунок на себе.
— Я перевела сто сорок сім туди, — сказала вона ввечері, поклавши договір на стіл. — Це не на зло. Це щоб більше не було такої розмови. Будемо складати далі, але з цієї картки зняти можна тільки мені.
Андрій узяв папірець, прочитав, повернув.
— Гаразд, — сказав він. — Справедливо.
— Внесок тепер не в липні, а навесні. Отже, однушку, а не двокімнатну. І, певно, не в цьому районі.
— Я в травні здам павільйон на Заводській, там премія буде.
— Премію теж сюди, — сказала Віра. — І ще. Мати твоя думає, що ти їй на пальто дав. Вона мені так сказала в суді — єдине, що сказала. «Хоч син рідний поміг, пальто ось».
— Вона пожартувала.
— Вона не жартувала. — Віра подивилася на нього. — Я не піду їй нічого пояснювати. І до неї я поки не поїду. Але я не хочу більше жити в домі, де я одна знаю, куди пішли наші гроші. Подзвони й скажи сам.
Він сидів, крутив у руках телефон. Віра не квапила, встала й почала мити посуд, щоб не дивитися.
— Зараз пізно, — сказав він. — Спить.
— Тоді завтра.
— Завтра.
Він подзвонив не завтра, а в суботу вранці, з кухні, і не став йти в кімнату. Віра чула все — як він привітався, запитав про тиск, потім замовк, потім сказав: «Мамо, я не на пальто. Я Алінці адвоката оплатив. З наших із Вірою грошей, з тих, що на квартиру». Далі в трубці довго й голосно говорили. Він не перебивав. Лише один раз відповів: «Ні, мамо. Більше не буду».
Потім поклав телефон на стіл, екраном донизу, і подивився на Віру, і вигляд у нього був як у людини, яка нарешті вилізла з бетону й виявила, що ноги затерпли.
— Вона сказала, що ми обоє безсердечні, — повідомив він.
— Зрозуміло.
— І що в березні в неї день народження.
Віра витерла руки й дістала з шафи сумку — їм треба було їхати по клей і лінолеум для майбутньої своєї однушки, якої ще не було, але заміри вона вже вписала в таблицю.
— У березні побачимо, — сказала вона. — Взувайся, магазин до другої.
