— А наша Людка-то… Як мій Андрійко з нею мучиться! Нічого не готує, удома вічно безлад. Ото куди він дивився?! – заявила свекруха на святі і поплатилася

— А наша Людка-то… Як мій Андрійко з нею мучиться! Нічого не готує, удома вічно безлад. Ото куди він дивився?!

Галина Петрівна промовила це гучно, з веселою образою в голосі, ніби розповідала невинний сімейний анекдот. За довгим столом хтось ніяково хмикнув, хтось опустив очі в тарілку. Усі інші подивилися на іменинницю. Людмила стояла з блюдом печеної качки в руках. Тієї самої качки, заради якої встала о шостій ранку. На кухні справді залишилися дві брудні каструлі, а в дитячій лежав розібраний конструктор. Але квартира сяяла, стіл ломився від їжі, десятирічна Соня сама намалювала мамі листівку й сховала її під серветкою.

— Мамо, ну годі, — тихо сказав Андрій. Сказав і потягнувся за мінералкою, ніби його участь на цьому скінчилася. Але Галина Петрівна тільки розійшлася:

— Та що я? Я правду кажу. Тепер жінки хитрі пішли: робота в них, утома. А чоловік увечері сам собі сорочку прасує. Андрійко в мене до порядку звик.

Людмила поставила блюдо на стіл. Пальці тремтіли, і важка порцелянова тарілка глухо дзенькнула об стільницю.

— Качка охолоне, — сказала вона. — Давайте їсти.

Вона навіть усміхнулася. Тільки мати Людмили, що сиділа біля вікна, помітила, як зблідли в дочки губи.

Через кілька хвилин гості заговорили про інше. Заграла музика, діти втекли до кімнати, чоловіки засперечалися про ремонт. Людмила розрізала торт, приймала квіти, фотографувалася. На кожному знімку вона тримала спину рівно. Але свято ніби накрили тонким сірим покривалом: усе залишилося на місці, а радість зникла.

Коли пішли останні гості, Андрій почав збирати тарілки.

— Ти чого така? — спитав він, не дивлячись на дружину. — Мама зайвого випила. Забудь.

Людмила повільно зняла сережки й поклала їх на полицю.

— Я чекала, що ти її зупиниш.

— Я сказав: «Годі».

— Так тихо, щоб ніхто не почув. Навіть вона.

Андрій поставив тарілки в раковину різкіше, ніж треба.

— І що я мав зробити? Бешкет улаштувати при всіх? Це ж мама.

— А я хто?

Він замовк. У коридорі з’явилася Соня в піжамі. Вона терла очі й тримала ту саму листівку.

— Мамо, бабуся справді думає, що ти погана господиня?

Людмила присіла перед дочкою й обійняла її.

— Бабуся розсердилася й сказала дурницю. Дорослі теж іноді говорять дурниці.

— Але ж вона сміялася.

— Іноді люди сміються, коли хочуть здаватися правими.

Соня пішла, а Людмила мовчки стала складати їжу в контейнери. Андрій ще постояв поруч, потім виніс сміття. Уночі вони лягли на різні краї ліжка.

Наступні дні були зовні звичайними. Вони снідали, обговорювали Сонину школу, платили рахунки. Але між ними оселилася обережність. Людмила більше не розповідала чоловікові кумедні випадки з роботи, а Андрій затримувався в машині перед під’їздом, збираючись духом перед тим, як увійти додому. Галина Петрівна телефонувала синові так, ніби нічого не сталося. У п’ятницю запросила всіх на пироги.

— Я не піду, — сказала Людмила.

— Вона образиться.

— Андрію, вона образила мене. При моїх батьках, друзях і дитині. А тепер я маю рятувати її настрій?

— Я не хочу, щоб ви посварилися.

— Ми вже посварилися. Тільки ти цього не помітив.

Він нахмурився, але сперечатися не став. У суботу поїхав до матері сам. Повернувся за годину, хоч зазвичай залишався до вечора.

— Мама сказала, що ти налаштовуєш мене проти неї.

— А ти що сказав?

Андрій зняв куртку й довго розправляв її на вішаку…

— Нічого не сказав. Я не хотів із нею сваритися.

— Зрозуміло, — відповіла Людмила.

Вона не стала продовжувати. Дістала з морозилки котлети, поставила чайник, потім вимкнула його, бо чаю ніхто не просив. Андрій сів за стіл і став дивитися в телефон.

Далі три дні було тихо. У середу Людмила, як завжди, зібрала свекрусі продукти: молоко, сир п’ять відсотків, три яблука, батон нарізний, курячі стегна. Вона робила це чотири роки, відколи в Галини Петрівни почалися запаморочення і та перестала ходити далі свого двору.

По середах продукти, по четвергах дзвінок до поліклініки, раз на квартал — ендокринолог, раз на рік — диспансеризація, про яку Галина Петрівна говорила «ця ваша канцелярія». Усі талони Людмила брала через застосунок. Усі рецепти фотографувала. Список ліків із дозуваннями висів у свекрухи на дверцятах холодильника, написаний її, Людмилиною, рукою, бо в Галини Петрівни від власного почерку рябіло в очах.

Вона зібрала сумку, поставила її в коридорі й не поїхала.

Увечері вона дістала з шафи синю папку на гумці. У папці лежали ідентифікаційний код, виписки, роздруківки аналізів за три роки, копія паспорта, направлення до кардіолога, яке так і не використали. Людмила поклала папку на стіл перед чоловіком.

— Це що?

— Мамині документи. Тут усе. Я на окремому аркуші написала, до кого вона ходить, у які дні, які ліки й яке дозування. Пароль від застосунку я тобі в месенджер скинула.

Андрій подивився на папку, потім на дружину.

— У сенсі?

— У прямому. Я більше цим не займаюся.

— Людо.

— Продукти по середах. Їй зручніше зранку, до одинадцятої, потім у неї серіал і вона не відчиняє. Сир тільки Яготинський, інший вона викидає.

— Ти зараз мені на зло.

— Я зараз перестаю робити те, за що мене при сорока людях назвали поганою господинею, — сказала Людмила й сіла навпроти. — Андрію, я не забороняю тобі любити матір. Я не забороняю тобі до неї їздити. Я більше не буду її обслуговувати. Ти син. От і будь сином.

Він відкрив папку, подивився на перший папірець, закрив.

— Ти розумієш, як це виглядає?

— Як я виглядаю в її розповідях, я вже зрозуміла.

Він пішов до кімнати й увімкнув телевізор гучніше, ніж зазвичай. Людмила вимила посуд, перевірила в Соні щоденник, розписалася за контрольну з математики на четвірку з мінусом і лягла раніше за чоловіка.

У четвер Галина Петрівна зателефонувала їй сама, о двадцятій хвилині на одинадцяту.

— Людочко, а ти вчора не приїздила.

— Не приїздила.

— У мене сир скінчився. І Андрійко нічого не привіз.

— Зателефонуйте Андрієві.

У трубці трохи помовчали.

— Ти образилася, чи що? — спитала Галина Петрівна з тим самим веселим натиском, яким говорила про качку. — Ой, які ми ніжні. Я й не пам’ятаю, що там сказала.

— Я пам’ятаю, — сказала Людмила. — Галино Петрівно, продукти тепер на Андрієві. І лікарі теж. Я віддала йому всі ваші папери.

— Як це на Андрієві? Він же працює!

— Я теж працюю.

— Ну ти жінка.

Людмила видихнула вбік від телефону. За вікном паркувальник із роботи ставив конуси, хтось сигналив.

— Усе, мені пора. Я вам не ворог. Але возити вам сир я більше не буду.

Вона поклала трубку й півтори хвилини сиділа, дивлячись у монітор із незаповненою заявкою на канцелярію. Потім заповнила.

Увечері Андрій приїхав злий.

— Вона цілий день ридає. Каже, ти сказала, що вона тобі ніхто.

— Я сказала, що не буду возити сир.

— Людо, їй сімдесят один рік.

— Так. І в неї є син.

Він сів на табуретку в передпокої, не знявши взуття. Так він сидів, коли в нього на роботі не сходився об’єкт.

— Я в середу не можу до одинадцятої. У мене планерка.

— Отже, у вівторок увечері. Або замов доставку.

— Вона не відчинить кур’єрові.

— Тоді придумай щось іще, — сказала Людмила. — Ти дорослий чоловік, Андрію. Ти підрядників на три бригади шикуєш.

Він подивився на неї так, ніби вона сказала гидоту.

Перші два тижні він тримався. Возив по вівторках, телефонував матері в обід, одного разу зірвався з роботи, бо вона не відповідала на дзвінки, а потім виявилося, що телефон лежав у кріслі під подушкою.

Наприкінці березня треба було йти до ендокринолога. Андрій записав матір не на прийом, а на «невідкладну допомогу», бо в застосунку так виходило швидше, і вони просиділи в коридорі годину двадцять, після чого їх відправили додому з рекомендацією записатися як належить.

Галина Петрівна всю дорогу говорила, що в Людочки такого ніколи не траплялося, у Людочки завжди все було по папірцю, а Андрійко вічно квапиться.

Він розповів це вдома, в особах, хотів кумедно. Людмила не усміхнулася.

— Давай ти повернеш собі папку, — сказав він. — Я ж бачу, тобі самій легше.

— Мені не легше. Мені звичніше. Це різні речі.

— Ну добре, чого ти хочеш? Щоб вона приїхала й у ноги впала?

— Я хочу, щоб ти один раз, при ній, сказав уголос: мамо, так про мою дружину говорити не можна. Не «годі». Не пошепки. Один раз.

Андрій узяв зі столу пульт, поклав назад.

— Вона цього не переживе.

— А я переживу.

— Ти сильніша.

Він сказав це без іронії, майже з ніжністю, і від цього стало зовсім погано. Людмила пішла до ванної й довго мила раковину зубною щіткою в кутах, де вона й так була чиста.

На початку квітня вона відкрила застосунок банку, щоб подивитися, чи пройшов платіж за Сонину художку. Платіж пройшов. А над ним висів переказ: тридцять тисяч, Галина Петрівна К., дев’яте квітня.

Вона не стала чекати вечора, зателефонувала одразу.

— Ти переказав мамі тридцять тисяч?

— Так, — сказав Андрій без паузи. — Їй треба міняти вікна, з кухонного дме. Майстер сказав, весь блок під заміну.

— Зі спільного рахунку.

— А з якого? У нас один.

— Я про те, що ми збиралися міняти кухню.

— Ну поміняємо наступного року. — Він говорив спокійно, він справді не розумів. — Людо, їй дме. Вона спить на кухні на дивані, ти знаєш.

Людмила знала. Галина Петрівна спала на кухні від того року, як нестало чоловіка, і переселятися до кімнати відмовлялася.

— Я не проти вікна, — сказала вона. — Я проти того, що я дізналася про тридцять тисяч із виписки.

— Я б сказав.

— Коли?

Він замовк, і в цій паузі було чесніше, ніж у будь-якій відповіді. Увечері вони розмовляли на кухні півтори години, тихо, бо Соня робила уроки за стінкою. Не сварилися. Людмила запропонувала розділити: спільний рахунок на квартиру, їжу, дитину, школу, комуналку — навпіл за доходом, і в кожного своє, з якого хоч на вікна, хоч на вудки, хоч на що.

— Ти що, мене контролювати хочеш?

— Навпаки. Я хочу перестати. Мені набридло дізнаватися про гроші з історії операцій.

Андрій погодився. Не одразу, через «це якось по-чужому», але погодився, і того ж тижня вони завели йому окрему картку. Зі своєї він у травні доплатив матері за відкоси, і Людмила нічого не сказала. Їй справді стало легше. Це її трохи налякало.

Наприкінці квітня Андрій узяв Соню до бабусі на цілий день — він віз туди електрика й вирішив заодно. Повернулися пізно, Соня заснула в машині, прокинулася на поверсі й усю дорогу до квартири була якась в’яла.

— Сподобалося? — спитала Людмила.

— Нормально. Бабуся млинці робила. — Соня стягла кросівки, не розшнурувавши. — Мамо, а ти справді водиш мене на художку, щоб увечері додому не йти?

Людмила присіла на пуфик.

— Це хто сказав?

— Бабуся. Вона не мені. Вона тітці Валі по телефону. — Соня подумала. — Вона сказала: Люда в нас на художку втече, а Андрійко з дитиною сидить.

— Іди мий руки, — сказала Людмила. — І зуби. І телефон на полицю.

Коли дочка пішла, вона встала й постояла в коридорі, тримаючись за край шафи, де в Андрія завжди висіла розправлена куртка.

— Чув?

— Чув. — Він виглядав утомленим і роздратованим. — Людо, ну вона теліпає язиком. Вона все життя теліпає язиком. Їй нудно, у неї телевізор і Валя.

— Вона теліпає язиком при моїй дитині.

— Я поговорю.

— Ти не поговориш.

Він підняв руку — не то зупинити, не то відмахнутися.

— Що ти пропонуєш? Заборонити їй бачити онуку?

— Я пропоную, щоб Соня до неї сама не їздила. З тобою — їздить. З тобою в кімнаті, а не «піди пограйся, поки дорослі поговорять». І якщо Соня ще раз привезе додому таку фразу, ми до неї перестанемо їздити зовсім. Оце все, що я пропоную.

— Це ультиматум.

— Це правило, — сказала Людмила. — Їх придумують, коли по-доброму не виходить.

Андрій пішов курити на балкон, чого не робив із зими. Повернувся, сів поруч із нею на диван і мовчав хвилин десять, а потім сказав убік:

— Вона мене одна тягнула. Батько пив, потім його нестало, мені було чотирнадцять. Вона у дві зміни. Я її жодного разу в житті не бачив, щоб вона відпочивала. Жодного разу.

— Я знаю.

— Я не можу їй сказати, що вона погана.

— Тебе ніхто не просить сказати, що вона погана. Тебе просять сказати, що вона не має рації.

— Для неї це одне й те саме.

— Так, — погодилася Людмила. — Це її біда. Але це ж не моя провина.

Соня в травні склала підсумкові, отримала похвальний лист із читання й зажадала на день народження не кафе, а вдома, «щоб як у мами було, з качкою». День народження припадав на дев’ятнадцяте.

За тиждень до цього в двері подзвонили в суботу вранці. Людмила відчинила, не глянувши у вічко, бо чекала кур’єра з посилкою. На майданчику стояла Галина Петрівна в плащі, з сумкою й із деком, загорнутим в два рушники.

— Пироги, — сказала вона. — З капустою і з яблуком. Ти яблучний любиш.

Людмила відступила. Андрій був на об’єкті, Соня спала.

Галина Петрівна роззувалася довго, тримаючись за стіну, пройшла на кухню, поставила деко й сіла, не знімаючи плаща. Стала оглядати кухню — за звичкою, по кутах, — але нічого не сказала.

— Я тобі ось що скажу, — почала вона нарешті. — Андрійко не тягне.

— Що не тягне?

— Ну це все. Він плутається. Мене до ендокринолога так і не записали як слід, у мене цукор вісім зранку, а він каже, мамо, я в червні. І рецепт прострочений лежить.

— Зрозуміло.

— Ти візьми назад.

Вона сказала це не прохально, а діловито, ніби йшлося про посуд, який хтось не туди поставив. І Людмила раптом побачила, що в неї сильно схудла шия і плащ на плечах висить.

— Ні, — сказала Людмила. — Не візьму.

Галина Петрівна скинула голову.

— Через той день народження, чи що? Так це ж жарт був!

— Це був не жарт.

— Ну добре, не жарт. — Вона стукнула долонею по столу, тихо. — Я зайвого випила, я сказала. Мені що, на коліна стати? Мені сімдесят один.

— Не треба на коліна.

— А що треба? — І тут у її голосі щось здригнулося, і вона заговорила швидше й зліше. — Що треба-то? Я до вас приходжу, я пироги везу трамваєм із двома рушниками, у мене руки обпечені. Я ніколи ні в кого нічого не просила. Я Андрійка одна виростила, він у мене в прасованій сорочці до інституту ходив, у мене вдома завжди було…

— Галино Петрівно.

— …завжди було чисто, а ти…

— Галино Петрівно, — повторила Людмила гучніше, і свекруха осіклася. — Я чотири роки брала вам талони. Я знаю, що у вас ліки уранці й увечері і що вам не можна ібупрофен. Я вам ці талони брала не тому, що я хороша. А тому, що ви мати мого чоловіка і вам одній тяжко. І за це мене при моїх батьках назвали нечупарою, яка мужика мучить.

— Я не говорила «нечупара».

— Ви говорили гірше. Ви говорили смішно.

Галина Петрівна відвернулася до вікна. За вікном у дворі завели газонокосарку, потім заглушили.

— Він мені ніколи не телефонував першим, — сказала вона нарешті. — Ти телефонувала. Я знала, що це ти його змушуєш, а він трубку бере й каже: мамо, як тиск. Я знала.

— І що?

— Нічого. — Вона знизала плечима. — Образливо.

Людмила сіла навпроти. Їй хотілося сказати багато всього, вона це все за два місяці в голові сформулювала, відшліфувала, а зараз воно виявилося ні до чого.

— Давайте так, — сказала вона. — Дев’ятнадцятого Соні десять років, буде одинадцять. Приходьте. Я вам зроблю без цукру окремо. Але про мене — ні слова. Ні за столом, ні на кухні, ні тітці Валі по телефону при Соні. Скажете один раз — я вас більше не запрошую. Не буду сваритися, не буду пояснювати. Більше не запрошу.

— Ти мене в моїй же родині на умовах тримаєш.

— Так.

Свекруха пожувала губами.

— А папери?

— Папери в Андрія. Я вам допоможу, якщо він попросить. Він, а не ви. Нехай він сам розбирається зі своєю матір’ю, а я зі своєю.

— Він же не вміє.

— Навчиться, — сказала Людмила. — Йому сорок два.

Галина Петрівна ще посиділа, потім стала зав’язувати рушники, бо нести додому порожнє деко вона не збиралася, а деко була з пирогами, і вийшла заминка. Людмила переклала пироги на блюдо. Уже в коридорі, взуваючись, свекруха сказала в стіну:

— У тебе качка того разу хороша була. М’яка.

— Дякую.

— Я таку не вмію. У мене завжди суха.

Вона пішла, і Людмила не стала телефонувати Андрієві. Увечері він сам побачив пироги, спитав, звідки. Вона сказала — мама приїздила. Він завмер із шматком у руці.

— І?

— І приїде дев’ятнадцятого.

Дев’ятнадцятого зібралися о третій. З рідні — мати Людмили Ніна Сергіївна, сестра Андрія з чоловіком приїхати не змогли, зате прийшли чотири Сонині подруги й хлопчик Тимур, який увесь вечір боявся кота. Качку Людмила робила знову, бо обіцяла, і знову встала о шостій. На кухні до четвертої години стояли ті самі дві каструлі, і вона їх навмисне не сховала.

Галина Петрівна прийшла з коробкою цукерок і з великою лялькою, з якої Соня у свої майже одинадцять давно виросла, але обійняла бабусю щиро. Сиділа свекруха поруч із Ніною Сергіївною, і перші півгодини вони обговорювали ціни на розсаду, цілком мирно.

А потім хтось із дівчаток упустив компот, Людмила побігла за ганчіркою, і Галина Петрівна сказала в простір, звично, з тим самим розгоном:

— Ото в нас завжди так. У Людки в домі…

Андрій поставив пляшку мінералки на стіл.

— Мамо. Про Люду не треба.

Він сказав це неголосно, але за столом усі почули. І не відвів очей.

Галина Петрівна спалахнула червоними плямами по шиї.

— Я про компот.

— Ти не про компот.

Стало ніяково, Ніна Сергіївна почала щось про розсаду, Тимур спитав, чи можна кота погладити. Людмила витерла підлогу, випросталася, подивилася на чоловіка. Він сидів прямий і дуже зосереджено накладав собі салат, якого не хотів.

Свекруха до кінця вечора говорила тільки з дітьми. Пішла першою, на початку восьмої. Андрій пішов її проводжати, взяв ключі від машини й з порога обернувся:

— Людо, де там у нас список? Їй у четвер до терапевта, я хочу до кінця тижня рецепт продовжити.

— На холодильнику магнітом.

— Я собі в телефон перепишу, — сказав він, і став переписувати, стоячи в куртці, тицяючи одним пальцем.

Галина Петрівна чекала на майданчику й дивилася, як він це робить.

— Я сама пам’ятаю, — сказала вона.

— А я ні, — відповів Андрій і притримав їй двері.