— Ти мені чужа людина, а душу мені схвилював. Ось мені шістдесят п’ять скоро, наче все є — а радості немає. Що скажеш? — вичікувально подивився Андрій Кириллович.
— Єгоре! Єгоре, іди сюди, де ти пропав! — сердито гукав з другого поверху свого котеджу Андрій Кириллович.
Єгор Іванович, задихаючись, піднявся нагору.
— Кликали, хазяїне?
— Годі мене так називати, скільки можна тобі говорити! — скривився господар котеджу, чоловік поважного віку, але міцний. Він стояв біля розчиненого вікна й спостерігав за тим, що коїлося знизу. — Що там знову відбувається? Яку це машину розвантажують?
— Та це ваша матуся Наталія Павловна, це вона замовила, от і привезли, розвантажують! — відповів Єгор Іванович.
Він і сам був ненабагато молодший за хазяїна, теж немолодий. Багато років він був помічником у цій родині.
— І що це матуся знову там замовила? — здивувався Андрій Кириллович. — Чого їй усього не вистачає?
— Та кухонний гарнітур. Кажуть — ваша собака старий подряпав, та й взагалі він уже немодний, — намагався пояснити помічник.
— Ось ми з тобою, Єгоре, давні друзі, а ти завжди мою матір у всьому виправдовуєш, — махнув рукою Андрій Кириллович. — Завжди вона щось купує, міняє, наче від цього краще стане! Де та псина винувата? І хто там у дворі так верещить? — удавав, що сердиться, Андрій Кириллович.
Насправді йому давно усе набридло. І бізнес, від якого він стомився. І поїздки, і нові авто, і розкішний дім — ніщо вже не тішило його. Навіть молоді жінки тепер здавалися йому на одне лице. Фарбоване пряме волосся, вії, губи..
— Так хто там так весело й голосно базікає, хто смів біля мого дому так горланити? — перепитав Андрій Кириллович.
— Та це вантажники, головний у них хлопець шустрий, він вашу кухню збиратиме. Ось і командує, щоб, значить, її акуратно заносили, косяків не зачіпали. Молодий, жвавий надто! — Єгор Іванович ще потоптався на місці й додав: — А ще пес ваш там носиться, йому ж тільки в радість, коли метушня. Звірі, вони ж як діти — життю радіють!
— Звірі як діти, — задумливо повторив Андрій Кириллович. — Саме так, як діти. А що, Юджин на них навіть не гавкав? — здивувався він. — Він же чужих не терпить, як же так?
— Гавкав, загарчав навіть, значить, попередив їх, — тут же став виправдовувати господарського пса Єгор Іванович. — Та отой їхній головний, бригадир чи що, ну хлопець, що меблі збиратиме. Він Юджинові щось сказав, той і замовк. Сів і дивиться, як меблі носять, а потім хвостом закрутив туди-сюди, і знову носитися, немов якась радість йому прийшла!
— Радість, кажеш? — здивувався Андрій Кириллович. — Та звідки ж радість? Но, поклич до мене того клоуна, бригадира того. Бач, пса мого вздумав зачарувати, а потім нишком у дім мій прослизне та ще й щось наробить. Клич сюди!
Почувши, що господар кличе, хлопець одразу відтрусив руки та одяг і піднявся, куди наказували.
— Вітаю, усе доставили ціле неушкоджене, зараз швидко зберемо, вам сподобається.
Андрій Кириллович уважно подивився на хлопця. Молодий, енергійний, усе в руках горить. А очі веселі, наче він не звичайний збирач меблів, а незнати хто. Так, мов йому можна ось так просто радіти, якби було чому. Тільки Андрія Кирилловича вже давно ніщо не тішить.
— Чим пса мого привабив? — без довгих предиклів запитав господар будинку. — Тільки заздалегідь попереджаю — не бреши!
— Привабив? — здивувався хлопець. — Та нічим. Просто сказав йому: «Здоров, друже, гарно ти тут живеш!» А пес у вас розумний, трохи збентежився від мого питання, а потім, як цуценя, підскакував. Мабуть, радість від мене передалася! — Хлопець говорив і навіть трохи підіймався навшпиньки.
«Молодий, енергії — хоч відбавляй, широко посміхається, очі не ховає, приємний хлопець», — подумав Андрій Кириллович і навіть очами усміхнувся. На душі раптом потеплішало ні з того ні з сього.
— А ти чого такий веселий? — не втримався, запитав Андрій Кириллович.
— Та як чого! Погода стоїть — самі бачите. Після роботи на рибалку з родиною та братом поїдемо. Синок зі мною вчитиметься рибу ловити, а дружина з донькою та юшку зварять, який аромат піде! А потім біля багаття посидимо, в углях картоплі спечемо, аж слинки потечуть, вибачайте! Ну, я піду меблі збирати? Та й замовлення мені вдале дісталося, знову пощастило! Меблі-то дорогі, якість гарна. Збирати — одне задоволення, усе підігнано точно! Навчилися й робити, а оплата за збірку дорогих меблів значно вища. Відсоток же від вартості, от тобі й пощастило! Дружині подарунок куплю, дітям іграшки, та й ще й залишиться! — Хлопець просто сяяв від щастя.
— Тебе як звати, щасливчику? — Андрій Кириллович й сам не втримався від посмішки, дивлячись на цього хлопця.
— Володимир я, — хлопець метушився, так і хотілося йому швидше справу закінчити.
— Іди, а як збереш, зайди до мене, — Андрій Кириллович побачив здивування на обличчі Володі й додав: — Маю до тебе одну пропозицію, тож зайди!
— Добре! — поважно, але без улесливості хлопець кивнув і побіг униз сходами. Андрій Кириллович тепло усміхнувся йому вслід. «Ото хлопець, навіть настрій піднявся». І гукнув:
— Єгоре! Єгоре Івановичу, зайди до мене! Порадитися треба. Ти не будеш проти, якщо я цього хлопця до себе другим помічником візьму? Ми з тобою у віці, а цей шустрик тобі доброю підмогою буде!
— Списувати мене, значить, вирішив, Андрію Кирилловичу? — зітхнув Єгор Іванович. — Та й то правда, час вже!
Володя з напарником швидко зібрав меблі й спитав у Єгора Івановича:
— Хазяїн хотів, щоб я до нього зайшов, він тепер вільний?
— Та я вже й не знаю, — похмуро відповів Єгор Іванович.
Пропозиції господаря Володя дуже здивувався.
— Андрію Кирилловичу, дякую, але я не зможу!
— Чому це? — господар не звик до відмов і хотів обуритися. — Тобі що, гроші не потрібні?
— Потрібні, але по-перше, у вас є вірний помічник, який усі ваші звички знає. Я так не можу — чуже місце займати. Адже у вас родини немає, так? По дому до вас помічниця ходить, а решту знає тільки ваш Єгор Іванович, кого викликати. А у мене родина, мені сюди далеко їздити, тільки ви не ображайтеся. Я свій номер телефону залишу, якщо що — Єгор Іванович мене покличе.
— Відмовив — іди, ось розрахунок за роботу, — спалахнув був Андрій Кириллович.
— Дякую, але ваша матуся заплатила, до побачення! — І Володимир поїхав.
Андрій Кириллович увесь вечір був роздратований. На кухню дивитися не пішов, хоча Наталія Павловна його кликала. Ходив і бурмотів собі під ніс: «От хлопець, весело ж йому, значить, живеться. На копійки живе — і весело. Діти в нього, дружина — а йому весело! Пес мій його навіть прийняв, а я тут сиджу, як пугач, самотній!»
За тиждень Андрій Кириллович не витримав.
— Єгоре, ну-но виклич мені того Вовчика, нехай приїде. Якщо що, нехай з родиною приїжджає, скажи — прохання у мене до нього. Особисте.
Поки діти й дружина Володі Даша гуляли на галявині, Андрій Кириллович усе йому виклав:
— Ти мені чужа людина, а душу мені схвилював. Ось мені шістдесят п’ять скоро, наче все є — а радості немає. Що скажеш? — вичікувально подивився Андрій Кириллович.
— Не знаю. А ви одружені були?
— Одружений був, коли добре заробляти почав. Вона була молода, гарна. Дітей спочатку не хотіла, а потім так сталося, що ми розлучилися. Я іншу кохав, я це потім зрозумів. Пішов від неї, а вона чекала, мабуть, я про це тоді не думав. Ось про це і хочу тебе просити — знайди мені її, Тетяну мою. Спиши її адресу й спробуй знайти, а я чекатиму.
— Та не знаю, адже скільки років минуло? — засумнівався Володя.
— Якщо не ти, то ніхто не знайде, а минуло майже сорок років. Знайдеш? — Перший раз за багато років Андрій Кириллович просто просив.
— Спробую.
— Якщо знайдеш — не пожалкуєш!
Андрій Кириллович сам себе не пізнавав, як він раптом запалав бажанням знайти Таню. Йому раптом подумалося, що саме вона зможе повернути йому смак життя.
Володя пробив через знайомих за старими даними й показав фото та нову адресу Андрієві Кирилловичу.
— Вона?
— Вона! Ну ти й справді шустрий хлопець! Поїдеш зі мною?
Тетяна Сергіївна Лазаренко спочатку навіть спілкуватися не захотіла з Андрієм Кирилловичем. Адже він тоді пішов, а вона його чекала, думала, що у них усе серйозно.
— Ти заміжня? — Андрій Кириллович вирішив не тягнути з цим питанням.
— Яка тепер різниця? Іди геть! — Тетяна Сергіївна розвернулася й пішла.
Але Андрій Кириллович не міг зупинитися.
— Я призначу їй побачення в тому самому кафе, як багато років тому! — повідомив він Володі. Вони з’ясували, що в Тетяни була донька й двоє онуків, і Андрій майже був упевнений, що це його донька!
Але Тетяна Сергіївна відмовила, Андрій Кириллович був у розпачі. Повернувшись додому, він не знаходив собі місця. Єгор Іванович не знав, що й робити. Наталія Павловна теж не могла зрозуміти:
— Андріє, що з тобою? Може, тобі треба якось розважитися?
Єгор Іванович подзвонив Володі пізно ввечері.
— Він зовсім втратив смак до життя. Приїжджай, може, щось придумаємо?
— Я приїду, але через кілька днів, — пообіцяв Володя. Він вирішив сам спробувати умовити Тетяну Сергіївну.
У Андрія Кирилловича тепер є мета, яка повернула йому смак життя.
Нещодавно Володя привіз до нього Людмилу — його доньку; Тетяна не стала перешкоджати їхньому спілкуванню. З Людмилою приїхали її діти, онуки Андрія Кирилловича. Валентин, дванадцяти років, і Поліна — їй дев’ять. Вони бігали його галявиною з Юджином, і пес радісно повизгував, наче відчував, що це не чужі!
— Дідусю, а чому ти у нас загубився? — дивувалися онуки. Але Андрій Кириллович був такий щасливий, що навіть не знав, що відповісти.
А за Тетяною йому доведеться ще дуже довго бігати, щоб повернути те, що він втратив через власну дурість. Це Андрій Кириллович зрозумів, але він не відступить. Поки що він не впевнений, що Таня його простить, але знає, навіщо йому жити. Він наче навчається заново радіти життю, адже у нього, виявляється, є донька й онуки! І він готовий зробити все, щоб вони були щасливі.
Володимир отримав велику премію за допомогу. Але це не найголовніше, адже смак життя й радість дає лише любов і близькі люди. Багатства не допоможуть, адже самотність — це завжди злидні…
