— І що це за пункт у витратах — «кава з собою»? — голос Вадима звучав рівно, майже байдужо. Але від цієї монотонності Світлані завжди робилося моторошно. Він ніколи не підвищував голосу. Просто констатував її чергову помилку.
— Вадиме, це ж усього вісімдесят гривень. Мені було холодно, коли я йшла дорогою з роботи, і я купили у кав’ярні обліпиховий чай, — вона навіть не виправдовувалась, радше пояснювала очевидне.
Він повільно відвів погляд від монітора, де сяяла їхня спільна таблиця витрат.
— Сьогодні вісімдесят гривень, завтра ще вісімдесят… А наприкінці місяця — майже три тисячі. Три тисячі гривень, Свєто, які ти просто… випила. Ми ж домовлялися: ніяких імпульсивних покупок. Усе має бути обґрунтовано.
Вона мовчки кивнула й відвела очі. Сперечатися не мало сенсу. Вона й смак того чаю вже давно забула — випила його три тижні тому, а він пам’ятав. Він пам’ятав усе: куплений без його відома тюбик крему для рук, зайвий кілограм яблук, глянцевий журнал. Її життя перетворилося на суцільний бухгалтерський звіт. Вона брала найдешевші макарони, вистежувала знижки на курку, носила одні й ті ж джинси третій рік, бо нові — були «необґрунтованою тратою». Вадим називав це «фінансовою дисципліною» та «інвестицією в майбутнє». А для Світлани це був виклик.
Наступного ранку ноутбук чоловіка гальмував, відмовлявся відкривати сторінки. Вадим невдоволено підсунув його дружині.
— Подивись, що там. Ти в цьому краще розумієшся. Мабуть, кеш почистити треба чи ще щось. Пароль ти знаєш.
Він пішов у вітальню вмикати телевізор і збиратися на роботу. Чоловік був абсолютно впевнений, що жінка виконає команду. Світлана сіла в його крісло. Від нього віяло дорогим парфумом — єдиною статтею витрат, на якій чоловік ніколи не економив. «Робоча необхідність», «статус» — так він пояснював.
Жінка почала методично закривати зайві вкладки, чистити історію браузера, коли в кутку екрана вискочило маленьке повідомлення з електронної пошти.
Відправник: «Platinum Fitness & Spa».
Тема: «Дякуємо за продовження!»
Світлана завмерла. Вона знала цей клуб. Щодня проходила повз його фасад дорогою на роботу, зазирала у панорамні вікна, де симпатичні люди бігли на бігових доріжках. Їй і в голову не спадало, що Вадим має стосунок до цього місця. З його поставою й задишкою після підйому на третій поверх, він був останнім, кого можна було там уявити.
Рука сама потягнулася до мишки. Один клац — і лист розгорнувся на весь екран.
«Шановний Вадиме Ігоровичу! Дякуємо, що залишаєтеся з нами! Ваш платиновий річний абонемент успішно продовжено. Сума у розмірі ста двадцяти тисяч гривень списана з Вашої картки».
Сто двадцять тисяч. Світлана кілька разів перечитала цю цифру, але вона не змінювалася. Це були її кілька зарплат. Це було багато нових джинсів. Це були сотні чашок чаю, або кави, за які він її сьогодні вичитував. Це було ціле життя — життя, якого у неї не було.
Усередині у жінки не лишилося нічого, крім порожнечі, у центрі якої спалахнула образа. Він не просто економив. Він крав у неї. Крав її маленькі радощі, її бажання, її життя — щоб оплачувати свій нікому не потрібний «статус», свою брехню, загорнуту у платинову картку.
Вона не стала закривати листа. Спокійно підвела курсор до верхнього меню й натиснула кнопку «Друк». Жужжання старенького принтера здалося їй гучнішим за рев телевізора з сусідньої кімнати. Пристрій виплюнув один-єдиний аркуш. Світлана обережно поклала ще теплий папір на край столу. Цей документ мав вплинути на їхні стосунки. Проте чоловік встиг піти на роботу й дружина відклала розмову на вечір.
Вадим прийшов із роботи рівно о сьомій, як заведений механізм. Зняв черевики, виставивши їх ідеально рівно на килимку, повісив пальто у шафу й пройшов на кухню, дорогою вже вдихаючи запахи.
— Чим пахне? Котлети? Чудово.
Світлана стояла біля плити й мовчки перевертала шиплячі на сковороді кружальця м’яса. Вона не обернулася. Її спина була рівною й напруженою, мов натягнута струна. На кухонному столі, прямо посередині, лежав самотній білий аркуш — роздруківка з електронного листа.
— Втомилася сьогодні? — він підійшов ближче, намагаючись зазирнути їй через плече.
Вона не відповіла. Вадим насупився від її мовчанки, і його погляд ковзнув по столу. Побачив лист. Спершу кліпнув розгублено, потім примружився, вдивляючись. Його обличчя змінювалося, ніби викрили найбільший секрет його життя.
— Що це? — спитав він так, ніби бачив цей документ уперше. Голос його зрадницьки здригнувся.
— Це твоє. З пошти, — рівним тоном відповіла Світлана, не відводячи очей від сковороди.
— А, це… — він запнувся, судомно добираючи слова. — Це дрібниця, просто спам якийсь. Вони всім підряд шлють.
Жінка вимкнула плиту й різко обернулася. В її очах не було сліз.
— Спам? Вадиме, там твоє ім’я. Твоя картка. Сума, рівна кільком моїм зарплатам. Що взагалі відбувається?
Чоловік сів та його обличчя зблідло. Він почав щось швидко й плутано бубоніти, розмахуючи руками.
— Свєто, ти все не так зрозуміла! Це… це не для спорту. Це для статусу! Для роботи! Розумієш, там наші партнери, клієнти… Це корисні знайомства! Я мушу бути в цьому колі, щоб мене сприймали серйозно. Це інвестиція!
— Інвестиція? — вона повільно, смакуючи кожен склад, повторила це слово. — Інвестиція у що?
Жінка підійшла до нього.
— Ти мені всі вуха прожужав про економію, змушував записувати кожну витрату на каву! А сам нишком оплатив річний абонемент у розкішний фітнес-клуб, де навіть не з’являвся жодного разу?! Ти думав, я не дізнаюся? — жінка підвищила голос, а потім додала. — Яким партнерам ти там збирався пускати пилюку в очі? Чоловікам, які приїжджають туди на машинах, що коштують, як наша квартира? Кому ти там потрібен, Вадиме?!
— Я збирався почати ходити, от-от… Просто часу не було, — його виправдання звучали непереконливо навіть для нього самого.
— Та зізнайся хоча б зараз! — перебила жінка. — Річ не в тому, ходив ти туди чи ні. Річ у тому, що ти контролював кожен мій крок, кожен шматочок сиру, кожну дрібницю, поки у тебе під носом лежала платинова картка в рай для багатіїв! Ти не економив наші гроші. Ти економив на мені. На моєму житті, на моїх бажаннях. Щоб створити ілюзію значущості.
Він дивився на неї з відкритим ротом. Він звик бачити її покірною, тихою, згодною на все. Жінку, яка стояла зараз перед ним, він не впізнавав. Чоловік розумів: таблиці витрат і звіти за каву були не про економію. Вони були про контроль. І сьогодні він цей контроль утратив. Остаточно.
Ніч минула у мовчанні. Вадим кілька разів важко зітхав, ворушився, ніби хотів щось сказати, але так і не наважився. Світлана ж лежала нерухомо, з широко розплющеними очима, втупленими у стелю. Вона не думала, не аналізувала. Вона просто чекала ранку.
Ранок не приніс полегшення. Тиша у квартирі стала густою, майже відчутною на дотик. Вадим підвівся першим, демонстративно тихо пройшов на кухню, ввімкнув кавоварку. Він сподівався, що за ніч вона заспокоїться, що все повернеться у звичне річище. Навіть налив їй чашку кави й поставив на стіл — жест, який у його світогляді здавався вершиною великодушності.
Світлана зайшла на кухню одягнена в офісний одяг. Вона не глянула ні на нього, ні на каву. Її обличчя було спокійним. Жінка мовчки пройшла повз кухню й попрямувала до невеликої кімнати, яку вони називали кабінетом. Вадим залишився на кухні, прислухаючись. І раптом почув, як висунулася шухляда його столу. Та сама, де в невеликій металевій коробці лежали важливі документи і їхня спільна кредитна картка. Та сама «на екстрений випадок». Ключ від коробки, звісно, мав тільки він.
Вадима поспішив у кабінет. Світлана стояла спиною до нього, тримаючи в руках ту саму картку. Вона розглядала її так, наче бачила вперше: блискучий пластик, рельєфні цифри.
— Що ти робиш? Поклади на місце, — голос його вже не звучав так упевнено, як учора. У ньому з’явилися тривожні нотки.
Вона не відповіла. Повільно, пройшла повз нього у вітальню. Сіла в крісло, включила ноутбук. Вадим дивився, як вона відкрила кришку, як загорівся екран, як її пальці застукотіли по клавіатурі.
На екрані з’явилася сторінка онлайн-школи дизайну. Та сама, яку вона місяцями переглядала нишком, зітхаючи над цінами й розуміючи, що ніколи не зможе собі цього дозволити.
— Свєто, що ти задумала? — не зрозумів чоловік. — Не смій витрачати гроші!
Вона не реагувала. Зосереджено, методично крок за кроком рухалася далі. Обрала найдорожчий річний курс із назвою «Графічний дизайн. Професіонал». Перейшла на сторінку реєстрації. Вбивала буква за буквою свої дані: прізвище, ім’я, електронну пошту. Вадим стежив за кожним рухом курсора, і з кожним клацанням його обличчя ставало дедалі блідішим. Він завмер, коли вона дісталася до етапу оплати.
— Я сказав, зупинись! — майже обурився чоловік. — Ти не розумієш, який там ліміт! Ми ж потім роками будемо виплачувати!
Вадим хотів забрати ноутбук чи карту, але йому подзвонив начальник. Поки чоловік відповідав, дружина робила свою справу. Її пальці завмерли на клавіатурі. Вона взяла картку й почала вводити номер. Потім термін дії. Потім три цифри зворотного коду. Кожне натискання клавіші у тиші лунало сухим тріском. Вадим розмовляв телефоном й дивився: перед ним сиділа не дружина, а чужа, людина, яка здійснювала незворотну дію.
Жінка ввела останні дані. Її палець завис над великою помаранчевою кнопкою «ОПЛАТИТИ». Вона підняла очі на нього. Вперше за добу глянула прямо у вічі й натиснула на кнопку. На екрані спершу закрутився значок завантаження, а тоді спалахнула яскрава зелена галочка й напис: «Вітаємо! Оплату здійснено. Ласкаво просимо у світ дизайну!»
Зелена галочка світилася дозволом рушати у нове, невідоме життя. Чоловік завершив розмову й у кімнаті запала тиша. А потім Вадим обурився.
— Ти що наробила?! — він кинувся до неї.
Чоловік дивився не на Світлану, а на ноутбук, наче він був причиною їхнього непорозуміння.
— Це ж величезні гроші! — почав чоловік.
Він не знаходив слів, щоб передати всі емоції, простягнув руку, щоб закрити кришку ноутбука, ніби це могло скасувати транзакцію й повернути все.
— Вважай це моєю інвестицією, — сказала жінка. — У своє майбутнє. Без тебе.
Вадим завмер. Він дивився на неї, потім на екран, і в його очах відбивалося повільне, розуміння. Він почув власні слова, свою улюблену лексику — «інвестиція», «майбутнє». Але тепер вони повернулися проти нього.
— Яке майбутнє? — прохрипів він. — Ти нікуди не підеш! Це наш дім! Наші гроші!
— Ні, Вадиме, — вона обережно закрила кришку ноутбука й відставила його вбік. — Це був твій дім, в якому я жила за твоїми правилами. І це були твої гроші, які ти дозволяв мені витрачати на дешеву їжу й засоби для прибирання. Моїх грошей тут давно немає. Як і мене.
Вона підвелася. Її спокій виводив його набагато сильніше, ніж будь-яка сварка.
— Ти пошкодуєш про це, — сказав він. — Ти без мене не зможеш…
— Я все зможу, — перебила його жінка. — Учора, дивлячись на твій абонемент у фітнес-клуб, я зрозуміла одну річ. Справа не в економії. Тобі ніколи не були потрібні гроші як такі. Тобі потрібна була влада. Тобі подобалося все тримати під контролем, щоб на моєму фоні твоє життя здавалося значним.
Жінка розвернулася й пішла у спальню. Чоловік почув клацання замків на валізі. Речі були зібрані заздалегідь. Мабуть, ще вночі. Це усвідомлення було для нього сильніше, ніж витрачена сума.
За хвилину жінка вийшла з невеликою валізою і сумкою через плече. Вона пройшла повз нього до виходу, навіть не глянувши в його бік. Вадим стояв посеред кімнати, не в змозі вимовити ані слова.
Вже біля самих дверей вона зупинилася й, не озираючись, сказала:
— До речі, котлети на плиті. Можеш покласти в контейнер і взяти завтра на роботу. Це буде ощадливо.
Клацнув замок вхідних дверей. Потім вони тихо зачинилися. Вадим залишився сам у тиші квартири. Його погляд упав на ноутбук. Він підійшов, відкрив його. На екрані й досі світилася та сама сторінка із зеленою галочкою й написом: «Вітаємо!».
Він дивився на неї, і до нього повільно доходило, що сто двадцять тисяч гривень за фітнес і майже така сама сума за курси дизайну були не найбільшою його втратою за останню добу. Найбільшою його втратою була дружина. І ця інвестиція вже не повернеться ніколи.
