У будинку на краю вулиці, де росли старі липи, панувала метушня. Софія, тридцятип’ятирічна жінка з теплими карими очима, гарячково перевіряла списки на кухонному столі.
Сьогодні був особливий день — день, коли її родина, розкидана по різних куточках світу, мала зібратися разом вперше за багато років.
— Мамо, ти впевнена, що ми нічого не забули? — запитала її п’ятнадцятирічна донька Ліза, тримаючи в руках кошик із свіжоспеченими булочками.
— Ой, Лізо, я вже разів десять усе перевірила, — усміхнулася Софія, але все ж кинула погляд на список. — Столи накриті, їжа готова, квіти на веранді стоять… Але знаєш, я все одно хвилююся. Твоя тітка Олена приїде з Америки, дядько Тарас із Польщі, а бабуся з дідусем… Боже, я не бачила їх два роки!
Ліза закотила очі, але її усмішка видавала радість. Вона знала, як багато цей день значить для мами. Софія завжди розповідала історії про великі родинні свята, які влаштовували її батьки, коли вона була маленькою.
Але життя розкидало їхню сім’ю: Олена поїхала за океан за кар’єрою, Тарас оселився в Польщі, а бабуся з дідусем перебралися до іншого міста. Софія мріяла відтворити ті теплі моменти, коли вся родина сиділа за одним столом, сміялася й ділилася історіями.
— Мам, усе буде ідеально, — сказала Ліза, обіймаючи Софію. — Ти ж у нас майстер влаштовувати свята!
— Сподіваюся, — зітхнула Софія. — Але я хочу, щоб усі відчули себе як удома.
Тим часом у дворі з’явився її чоловік, Андрій, із сином Матвієм. Вони щойно повернулися з ринку, де купили свіжі овочі та м’ясо для барбекю.
— Софійко, все під контролем! — гукнув Андрій, тримаючи в руках величезний шматок свинини. — Матвій навіть допоміг вибрати найкращі помідори!
— Я ж казав, що я профі! — гордо заявив десятирічний Матвій, поправляючи свою кепку.
Софія розсміялася. Її сім’я була її найбільшою радістю, але сьогодні вона відчувала, що пазл нарешті збереться — усі рідні будуть разом.
Першою приїхала тітка Олена. Її таксі зупинилося біля будинку, і Софія вибігла на подвір’я, ледве стримуючи сльози. Олена, струнка жінка з коротким рудим волоссям і модними окулярами, ступила на землю й одразу розкинула руки.
— Софійко! О Боже, як ти виросла! — вигукнула вона, хоча Софія була вже давно не дитиною.
— Олено, це ти виглядаєш, наче щойно з обкладинки журналу! — відповіла Софія, обіймаючи сестру. — Як дорога? Не втомилася?
— Та що там втома, я ж летіла першим класом! — засміялася Олена. — Але скажи мені, де мої племінники? Я привезла їм подарунки з Нью-Йорка!
Ліза й Матвій вибігли з будинку. Олена вручила Лізі стильну сумку, а Матвію — модель літака, яку той одразу почав розглядати з усіх боків.
— Тітко, це ж справжній Боїнг! — вигукнув Матвій. — А він літає?
— Ну, якщо ти його гарненько попросиш, може, й полетить, — підморгнула Олена.
Наступним прибув дядько Тарас. Його старий синій пікап загуркотів на подвір’ї, і Софія одразу впізнала його широку усмішку. Тарас був високим, із сивиною у волоссі, але його енергія здавалася невгасимою.
— Софія, сестричко! — гукнув він, вистрибуючи з машини. — Ти ж знаєш, що я привіз із собою? Польську ковбаску й пляшку!
— Тарасе, ти ніколи не змінюєшся! — засміялася Софія, обіймаючи брата. — А де твоя Оксана?
— Вона приїде трохи пізніше, затрималася на роботі, — відповів Тарас. — Але я вже тут, тож готуйся до моїх жартів!
Ліза, яка стояла поруч, шепнула Матвію:
— Дядько Тарас знову розповідатиме свої історії про риболовлю?
— Ага, і я вже знаю, як він піймав рибу величезну! — захихотів Матвій, розводячи руки.
Останніми приїхали бабуся Марія та дідусь Іван. Їхній приїзд викликав справжній шквал емоцій. Софія кинулася до машини, допомагаючи бабусі вийти.
— Мамо, тату, ви нарешті тут! — сказала вона, обіймаючи обох. — Я так за вами скучила!
— Софійко, ти ж знаєш, ми не могли пропустити твій день, — відповіла бабуся Марія, поправляючи хустину. — А де мої онуки? Ліза, Матвій, ідіть сюди!
Діти кинулися до бабусі, а дідусь Іван, як завжди, дістав із кишені жменю цукерок.
— Це вам, бешкетники, — сказав він, підморгуючи. — Але не їжте все одразу, бо мама насварить!
Коли всі зібралися на веранді, Софія відчула, як її серце наповнюється теплом. Стіл був накритий: свіжі салати, домашній борщ, пироги, які спекла Ліза, і, звісно, барбекю, яке готував Андрій. Сонце гріло, а легкий вітерець приносив аромат лип із саду.
— Ну що, давайте за стіл! — оголосила Софія. — Сьогодні ми не просто їмо, а святкуємо нашу родину!
Усі розсілися, і розмови полилися рікою. Олена розповідала про своє життя в Нью-Йорку, про те, як одного разу потрапила на зйомки фільму просто посеред вулиці.
— Уявляєте, я йду, п’ю каву, а тут — бац! — камери, актори, режисер кричить: “Тихо, знімаємо!” — сміялася вона. — Я ледь не стала зіркою Голлівуду!
— Олено, ти завжди потрапляєш у пригоди, — сказав Тарас. — А пам’ятаєш, як ми в дитинстві втекли з дому, щоб знайти “скарб” у лісі?
— Ой, Тарасе, не нагадуй! — засміялася бабуся Марія. — Ви тоді повернулися брудні, а я вас три години відмивала!
Усі розсміялися, а Матвій, який уважно слухав, запитав:
— А що то був за скарб?
— Та який там скарб, — відмахнувся Тарас. — Старий горщик, який хтось викинув. Але ми з Оленою були впевнені, що це піратське золото!
Ліза, яка сиділа поруч із тіткою, раптом сказала:
— Тітко Олено, а розкажи, як ти стала дизайнеркою? Мамо, ти ж казала, що вона малювала ще в школі?
Олена усміхнулася й поглянула на Софію.
— Твоя мама, Лізо, була моєю першою “клієнткою”. Я шила їй сукні з маминих старих штор!
— І вони були жахливі! — додала Софія, сміючись. — Але я їх носила, бо ти так старалася.
— Ну, тепер я шию трохи краще, — підморгнула Олена. — Лізо, якщо хочеш, я навчу тебе створювати власні моделі. У тебе ж мамин талант до творчості.
Ліза зашарілася, але її очі загорілися. Вона завжди мріяла спробувати щось творче, але боялася, що не впорається.
— Справді? Ти навчиш? — запитала вона.
— Звісно! — відповіла Олена. — Ми з тобою ще відкриємо модний бренд!
Поки гості їли й розмовляли, Софія помітила, що дідусь Іван сидить трохи тихіше, ніж зазвичай. Вона підсіла до нього й узяла його за руку.
— Тату, ти в порядку? — тихо запитала вона.
Дідусь усміхнувся, але в його очах промайнула тінь смутку.
— Усе добре, доню. Просто… дивлюся на вас усіх і думаю, як швидко плине час. Ви всі такі дорослі, а я все ще пам’ятаю, як ви з Тарасом і Оленою бігали босоніж по траві.
Софія стиснула його руку.
— Ми й досі твої діти, тату. І я так рада, що ми всі сьогодні тут.
— Знаєш, Софійко, — сказав дідусь, — я завжди пишався тобою. Ти створила таку чудову сім’ю. І цей день… він особливий. Дякую тобі.
Софія відчула, як сльози підступають до очей, але вона лише міцніше обняла дідуся.
— Це тобі дякую, тату. За все.
Коли сонце почало сідати, Андрій розпалив багаття у дворі. Усі зібралися навколо, тримаючи в руках горнятка з чаєм і печиво. Матвій, який уже встиг награтися з моделлю літака, підбіг до дядька Тараса.
— Дядьку, розкажи про риболовлю! — попросив він.
Тарас розсміявся й почав свою улюблену історію про “рибу розміром із човен”. Усі сміялися, навіть ті, хто чув цю історію сто разів. Ліза тим часом сиділа поруч із тіткою Оленою, розглядаючи її альбом із ескізами одягу.
— Тітко, це так круто, — сказала Ліза. — Я хочу спробувати намалювати щось своє.
— Тоді бери олівець і починай! — відповіла Олена. — Я тобі покажу кілька прийомів.
Бабуся Марія, сидячи біля вогню, раптом сказала:
— Знаєте, я так рада, що ми всі тут. Ми з Іваном часто згадуємо, як ви були маленькими. А тепер дивіться — у вас свої сім’ї, свої мрії. Але головне, що ми все ще разом.
— І завжди будемо, — додала Софія, піднімаючи горнятко. — За нашу родину!
— За родину! — хором підхопили всі.
Коли вечір добігав кінця, Софія стояла на веранді, дивлячись, як її рідні сміються й розмовляють біля вогню. Вона відчувала, що цей день став одним із тих, які залишаться в пам’яті назавжди.
Її мрія зібрати всіх разом здійснилася, і навіть більше — вона побачила, як її діти, Ліза й Матвій, знаходять спільну мову з тіткою, дядьком, бабусею й дідусем. Це було більше, ніж просто свято. Це було возз’єднання, яке нагадало всім, що сім’я — це найцінніше.
Олена підійшла до Софії й обняла її.
— Ти молодець, сестричко, — сказала вона. — Це найкращий день за останні роки.
— Дякую, Олено, — відповіла Софія. — Але знаєш, це не я. Це ми всі разом зробили цей день особливим.
І коли місяць зійшов над містом, освітлюючи двір, де горіло багаття, Софія відчула, що її серце сповнене щастя. Родина була разом, і це було головне.
