Ти можеш забути, що я твоя сестра, але не забувай, що половина цього будинку належить мені! — різко промовила Галина, поклавши на стіл документи. — І не думай, що я дозволю тобі жити тут так, ніби ти єдина господиня! Сестра довго дивилася на неї, а потім тихо відповіла:— Сестричко, я не збираюся сваритися з тобою через мамину спадщину. Бог є на небі, Він бачить хто чинить по совісті. Я віддаю цю проблему Йому в руки

Сестра довго дивилася на неї, а потім тихо відповіла:

— Сестричко, я не збираюся сваритися з тобою через мамину спадщину. Бог є на небі, Він бачить, хто чинить по совісті. Я віддаю цю проблему Йому в руки.

— Ой, лиши ці проповіді для церкви, — Галина відсунула стілець і сіла навпроти. — Я приїхала не слухати молитви. Я приїхала поговорити про гроші.

— Мамі лише сорок днів минуло, Галю. Могли б хоч поминки відсидіти по-людськи, а вже потім про гроші.

— Поминки відсиділа. Борщ поїла, кутю з’їла, на цвинтарі постояла. Тепер можна й про справи.

Марія повільно витерла руки об фартух. Вона стояла біля печі, де ще вчора мама ставила горщик із квасолею, і їй здавалося, що ось зараз скрипне двері й мама зайде з подвір’я. Але двері мовчали.

— Яких справ, — спитала вона.

— Мені потрібен покупець. Я вже знайшла людину, вона готова дати за будинок добрі гроші. Сад великий, ділянка рівна, до траси недалеко. Продамо, поділимо порівну, і кожна піде своєю дорогою.

— Продамо, — повторила Марія, ніби це слово було їй незнайоме. — Мамин дім. Де ти народилася.

— Дім як дім. Стіни, дах, піч. Я не збираюся все життя згадувати, як тут пахло пирогами. У мене своє життя, Маріє, і воно коштує грошей.

— А в мене, по-твоєму, життя нічого не коштує.

— Ти тут живеш безкоштовно вже п’ятнадцять років. Тобі вистачало.

Марія стиснула губи. П’ятнадцять років. Вона могла б розповісти, як ці п’ятнадцять років вставала о п’ятій, щоб подоїти корову, як возила маму до лікарні в район, як сиділа ночами біля ліжка, коли мамине серце вже не слухалося. Але вона промовчала.

— Покупець приїде в суботу, — сказала Галина. — Подивиться дім і сад. Прибери в кімнатах і не роби кислого обличчя.

— У суботу я нікого не впущу.

— Це й мій дім теж.

— Він наполовину твій, а наполовину мій. І я кажу, що в суботу ніхто не прийде.

Галина різко підвелася, і стілець грюкнув об підлогу.

— Тоді побачимося в суді.

— Як хочеш, — тихо мовила Марія.

Галина вийшла, не прощаючись. Через хвилину за хвірткою загуркотіла її машина. Марія стояла нерухомо, а потім сіла на лавку й закрила обличчя долонями.

До вечора до неї зайшла сусідка, баба Степанівна. Вона завжди з’являлася без стуку, з глечиком молока й новинами.

— Чула, чула, як вона гукала, — сказала Степанівна, ставлячи глечик на стіл. — На весь край було чути. Що, дім ділите.

— Хоче продати.

— Бач ти. А твоя мати, царство їй небесне, казала мені перед смертю одну річ. Казала, що залишила для вас обох щось таке, що розкаже все краще за будь-якого нотаріуса.

— Що залишила, — Марія підвела голову.

— Того не знаю. Казала лише, що сховала там, де найдорожче. Ти б, дитино, пошукала.

— Де ж шукати, Степанівно. Мама все життя нічого не ховала. У нас вдома навіть скриня не замикалася.

— А ти подумай. Де в неї найдорожче було.

Коли сусідка пішла, Марія довго сиділа в напівтемряві. Потім підвелася й підійшла до кута, де висіла мамина ікона Богородиці в рушнику. Ця ікона висіла там ще від бабусі. Марія зняла її обережно, обома руками, і побачила, що ззаду до дошки прикріплений поштовий конверт, пожовклий і потертий.

Вона розгорнула його. Усередині лежав аркуш у клітинку, списаний маминим дрібним почерком, і ще одна маленька папка з печаткою.

Першою вона прочитала лише початок: «Доньки мої, Галю й Марійко. Якщо ви читаєте це, то мене вже нема, і ви, мабуть, уже посварилися».

Марія гірко всміхнулася крізь сльози й відклала лист. Вона вирішила, що прочитає його разом із сестрою. Так було б чесно.

Вона набрала номер, але Галина не відповіла. Марія написала коротко: «Приїдь, будь ласка. Є лист від мами. Без тебе не читатиму».

Відповідь прийшла за годину: «Яка ще лист. Ти вигадуєш, щоб затягнути».

«Не вигадую. Приїдь».

Галина приїхала наступного ранку, невиспана й роздратована. Вона увійшла у двері й навіть не привіталася.

— Ну, показуй свою знахідку.

— Сядь спочатку.

— Мені ніколи сидіти.

— Галю, сядь.

Галина здивовано глянула на сестру. У Марії був голос, якого вона раніше не чула. Спокійний, але твердий, як мамин. Вона нехотя опустилася на лавку.

Марія розгорнула аркуш і почала читати вголос.

«Доньки мої, Галю й Марійко. Якщо ви читаєте це, то мене вже нема, і ви, мабуть, уже посварилися. Я знаю вас обох. Галя горда й гаряча, Марійка тиха й уперта. Через те ви й не розумієте одна одну. Тому пишу вам разом, щоб ви почули все в один голос».

— Чудово, — перебила Галина. — Мама й після мене повчає.

— Дай дочитати.

«Галочко, ти пам’ятаєш, як у вісімдесят дев’ятому поїхала вчитися до міста. Усі в селі казали, що я збожеволіла. Продати корову, щоб дочка вчилася на бухгалтера. Я продала й не шкодую. Але ти не знаєш, що в той самий рік Марійка закінчила школу із золотою медаллю. Її кликали до університету у Львів».

Галина завмерла.

— Яка медаль, — спитала вона тихо.

— Ти ж знала, — відповіла Марія. — Ти була тоді на третьому курсі.

— Я знала, що ти добре вчилася. Про медаль і Львів ти мені не казала.

— Не було кому казати. Ти приїздила раз на семестр.

Марія вдихнула й читала далі.

«Грошей на двох не було. Марійка сама прийшла до мене й сказала, мамо, нехай Галя вчиться, а я лишуся допомагати вам із батьком. Я плакала тоді всю ніч. Батько захворів невдовзі, і Марійка лишилася на все життя. Не сердься на неї, Галю, що вона сидить у цій хаті. Вона сидить тут за тебе».

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як у печі потріскує жар. Галина дивилася в підлогу.

— Це неправда, — нарешті сказала вона. — Мама просто хотіла нас помирити.

— Мама ніколи не брехала, — відрізала Марія.

— Ти мені цього не казала. Ні разу за тридцять років.

— А що б це змінило. Ти б вернула мені Львів.

— Я б хоч подякувала.

— Ти й так жила собі, як хотіла. Приїздила, роздавала поради, наказувала, що посадити, де фарбувати вікна. А я мовчала.

— Мовчала й тримала образу.

— Ні, Галю. Я не тримала образи. Це ти сама собі її вигадала. Я просто робила, що мусила.

Галина різко підвелася й підійшла до вікна. Її плечі напружилися.

— Читай далі, — кинула вона, не обертаючись.

«Тепер про дім. Заповіту я не писала, бо вірю, що ви самі розсудите. Але в цій папці лежить довідка про те, що ділянку за хатою я купила окремо, на своє ім’я, у дев’яносто п’ятому. Вона не входить до дому. Це маленька частка землі біля річки. Я хочу, щоб вона дісталася Галі, бо Галя любила дивитися на воду. А хату я хочу залишити Марійці, бо хата її вже заробила».

— Он як, — Галина обернулася. Очі в неї були червоні, але голос лишався різким. — Значить, мама вирішила за нас обох. Тобі хату, мені клаптик біля річки.

— Я нічого не вирішувала.

— А хто ж тоді. Ти весь час тут сиділа, шепталася з нею, наговорювала.

— Я її годувала й мила, Галю. Мені було не до шепоту.

— Не перебивай мене. Ти завжди так. Тиха, смирна, а виходить, що тобі дістається найкраще.

— Найкраще, — Марія підвелася й вперше за весь час підвищила голос. — Ти називаєш найкращим те, що я п’ятнадцять років топила піч і не виїжджала далі райцентру. Ти називаєш найкращим те, що я не вийшла заміж, бо хтось мусив доглядати хвору матір. Скажи мені, що в цьому найкраще.

Галина відкрила рот, але нічого не вимовила. Вони стояли одна проти одної, дві немолоді жінки з однаковими маминими бровами, і обидві важко дихали.

— Це не моя вина, — нарешті прошепотіла Галина.

— Я й не кажу, що твоя.

— Тоді чого ти мені все це говориш.

— Бо ти приїхала продавати мамину хату. І навіть не спитала, як мені жилося.

Галина сіла назад на лавку й довго мовчала. Потім потерла лоба й сказала вже зовсім іншим голосом, глухим і втомленим:

— Я не просто так приїхала з вимогами, Маріє.

— Я знаю.

— Нічого ти не знаєш.

— То розкажи.

— Віктор профукав гроші, — вимовила Галина, і слова ці далися їй важко, мов камінь. — Не всі наші, а ще й позичені. Узяв кредит під заставу квартири. Я дізналася тільки місяць тому. Банк дає нам два місяці, а потім забере все.

— Господи, — прошепотіла Марія.

— Я не знала, до кого йти. Мами немає, ти тут сидиш у своєму спокої. Мені здалося, що дім єдиний вихід. Я думала, що ти не зрозумієш.

— Ти мене не спитала.

— Мені було соромно.

— А кричати на мене в моїй хаті не було соромно.

— Було, — Галина ледь усміхнулася крізь сльози. — Але злість легша за сором.

Марія підійшла до столу й налила з чайника два кухлі. Один поставила перед сестрою.

— Скільки вам треба.

— Чимало.

— Скільки.

Галина назвала суму. Марія мовчки слухала, потім сіла навпроти.

— Продавати дім я не дам, — сказала вона твердо. — Але ти не пропадеш. Є корова, є сад, є пасіка, яку лишив тато. Є ще мамині золоті сережки та перстень, вона казала, що вони твої.

— Маріє, я не можу брати у тебе останнє.

— Це не останнє. Це наше з тобою спільне.

— А хата.

— Хата стоїть. Нехай стоїть.

— Мама ж хотіла, щоб вона була твоя.

— Мама хотіла, щоб ми не поділили її по цеглинах. Тому й залишила цей лист.

Галина мовчала. Потім раптом сказала:

— А що, коли Віктор знову.

— Тоді він живе без тебе.

— Легко тобі так казати.

— Не легко, Галю. Але я так вважаю.

Вони допили чай. Потім Марія дістала з буфета стару хустку, розгорнула її й виклала на стіл мамині сережки й перстень.

— Це все, що в мами було цінного. Візьми.

— Я візьму, але не дарунком. Позикою.

— Як хочеш.

— Я поверну все до копійки.

— Я знаю, що поверниш.

Галина взяла сережки й довго крутила їх у пальцях.

— Пам’ятаєш, як вона носила їх на Великдень.

— Пам’ятаю. Ще й казала, що ти в них схожа на королеву.

— Це вона так про мене.

— Про тебе. А про мене казала, що я схожа на добру господиню.

Вони раптом розсміялися обидві, тихо й трохи гірко, як сміються люди, які довго не розмовляли по-справжньому.

— Дурні ми з тобою, — сказала Галина.

— Не дурніші за інших.

— Покупця я скасую.

— Скасуй.

— А ділянка біля річки.

— Це твоє. Мама так написала.

— Я хочу, щоб ми обидві туди ходили.

— Ходитимемо.

Наступного тижня Галина привезла із собою дві валізи й сказала, що поживе тут, поки не владнає всі справи. Віктор до того часу вже зник у невідомому напрямку, а адвокат, якого Галина найняла, дав надію, що борг вдасться розстрочити.

Марія не питала нічого зайвого. Вона виділила сестрі мамину кімнату, поставила на ліжко чисту білизну й повісила ікону назад на її місце.

— Дякую, — сказала Галина ввечері, стоячи в дверях.

— За що.

— За те, що не сказала мені «я ж казала».

— Бо я нічого не казала.

— Ось за це й дякую.

Минуло пів року. Галина влаштувалася бухгалтером у районну контору, повернула частину боргу, а решту банк розтермінував на три роки. Вона їздила на роботу автобусом і щовечора поверталася в мамину хату, де на неї чекала гаряча вечеря.

Влітку сестри разом доглядали пасіку. Галина спершу боялася бджіл, а потім звикла й навіть полюбила тихе гудіння над вуликами.

Марія навчила її розрізняти липовий мед і гречаний, а Галина розповіла сестрі, як працює її бухгалтерська програма, і вони вирішили продавати мед через інтернет.

— Ти розумна, — казала Марія.

— А ти мудра, — відповідала Галина. — Це більше.

Першого вересня, у день, коли у Львові починався навчальний рік, Галина зайшла на кухню з великим конвертом.

— Що це, — спитала Марія.

— Відкрий.

Марія розгорнула папір і побачила заяву до університету заочного навчання.

— Це що за жарти.

— Ніяких жартів. Я записала тебе на філологію. Ти ж хотіла.

— Галю, мені п’ятдесят дев’ять.

— А я дізналася, що там навчаються й сімдесятирічні. Ти будеш не найстаршою.

— Я не знаю, чи зможу.

— Зможеш. У тебе медаль була.

— Це було тридцять п’ять років тому.

— Медаль не іржавіє, — упевнено сказала Галина. — Я заплатила за перший рік із меду й зарплати. Не відмовляйся, добре.

Марія довго дивилася на конверт. Потім підійшла до сестри й міцно її обійняла, так міцно, як не обіймала ніколи в житті.

— Мама б нами пишалася, — прошепотіла вона.

— Вона й пишається, — відповіла Галина. — Бачить нас звідти й сміється, що ми так довго збиралися.

За вікном шумів яблуневий сад, у печі потріскували дрова, а на стіні над столом, у вишитому рушнику, дивилася на сестер Богородиця, і здавалося, що світло її очей лагідніше, ніж будь-коли.

Наприкінці осені Галина вперше за багато років пішла до церкви. Вона стояла поруч із сестрою, слухала спів і думала, що, можливо, Марія була права. Є хтось на небі, хто бачить, хто чинить по совісті.

Після служби вони вийшли на подвір’я й довго стояли під холодним сонцем.

— Піду до річки, — сказала Галина. — На нашу ділянку.

— Піду з тобою.

Вони йшли стежкою повз сади, повз колодязь, повз стару вербу, де колись у дитинстві гойдалися на мотузці. Вода в річці була тиха й темна, а на березі лежало жовте листя.

— Тут я збудую невеличку альтанку, — замислено сказала Галина. — Щоб влітку пити чай.

— Збудуємо, — виправила Марія.

— Збудуємо, — погодилася Галина.

І вони стояли на березі, дві сестри, які ледь не втратили одна одну через стіни й клаптик землі, а знайшли саме те, що мама все життя намагалася їм дати.

Світлана Малосвітна

You cannot copy content of this page