— Ти просто, мамо, не приходь поки що до нас і нічого не даруй. Вона зрозуміє, що хоч із тобою, хоч без тебе, все одно трапляються неприємності — і заспокоїться.
Коли дружина Слави була при надії, його мати подарувала майбутній онуці стьобану ковдру. Лариса Дмитрівна любила шити, це було її розвагою. Ковдра було легкою, пуховою, із різнокольорових клаптиків тканини і, оскільки чекали на дівчинку, зверху вона нашила метелика. Підійшовши до дверей квартири сина, Лариса Дмитрівна заздалегідь дістала з пакета подарунок, щоб з ходу вразити молодих.
— О-ось… Дивіться, як я для вас старалася. Кілька місяців шила! У машинці тільки не періть, пух зіб’ється, краще мені віддавайте, я сама. А так воно вже чисте, — з гордістю передала вона невістці своє творіння, очікуючи, очевидно, похвали чи бодай якоїсь подяки.
— Спасибі, мамо, дуже гарно, — з усмішкою сказав Слава, приймаючи від матері зимову шапку й рукавички й допомагаючи їй зняти пальто.
Таня, так звали невістку, лише промимрила щось розпухлими губами і, не роздивляючись подарунгок, кинула його на тумбочку. Лариса Дмитрівна намагалася ставитися з розумінням і терпінням до невістки, все в них було нормально, а тут період такий непростий… І Лариса Дмитрівна скорчила співчутливе обличчя, даючи зрозуміти Тані, що вона все розуміє, сама жінка.
— Важко тобі, так? Пізня вагітність, Танечко, що ж ти хотіла. Сорок років уже вік… Я останнього в тридцять п’ять у світ привела, то проблеми зі здоров’ям були. Ну я розповідала тобі.
— Ага, разів десять, — доволі грубо відгукнулася Таня.
— Тань! — попередив її Слава і винувато зиркнув на матір.
Таня вередливо сплющила губи й неповоротно розвернула курс у бік кімнати:
— Піду приляжу. Швидше б у пологовий вже, сил немає.
— Ти, мамо, не зважай, нерви в неї, не спить майже, — виправдався Слава за дружину.
— Нормально, нормально, я з розумінням, — відмахнулася Лариса Дмитрівна і раптом засяяла: — А ось і мій золотий хлопчик! — обійняла вона старшого, поки що єдиного онука. — А чого ти так довго не виходив зустрічати бабусю?
— Гру закінчував, ба. Тато дав мені свій ноутбук, — відповів хлопчик і терся обличчям об бабусину сукню.
— Ой, а що це в тебе на щоці за висип? — занепокоїлася Лариса Дмитрівна, роздивившись уважно онука.
— Та алергія якась, — відповів Слава.
— Мда, — підтиснула губи бабуся, — відповідальність у вас аж зашкалює.
Федя потягнув бабусю за руку, вона кинула на ходу:
— Там шоколадка в пальті, Славо, дістань для Феденьки. Тільки от тепер не знаю, чи можна йому… Що ви тут? У школі все добре?
— Посередньо, — вильнув онук від неприємної теми.
— О! А що так? — допитувалася бабуся, проходячи на кухню і всаджуючи біля себе онука.
— Нудно, от що. Все уроки, та уроки й нічого цікавого. І хлопчаки в нас задирають.
— Он як! — з іронією підняла брови Лариса Дмитрівна. — Але ж і ти в нас, Феденько, в цьому плані не промах.
— Ага, й не кажи, — підтвердив батько, наливаючи воду в чайник, — і місяця не минає, щоб нас до школи не викликали.
— Ти чого сваришся, Федю? — знову, цього разу серйозно, пограла бровами бабуся.
— Вони перші, — уперто мовив хлопчик.
Із кімнати закричала Тетяна:
— Він у нас у першому класі таким не був, а в другому ніби хто зурочив! Ось до чого доводить похвальба нещира, менше треба його «золотим» називати!
«Іш яка вухата, — з досадою подумала Лариса Дмитрівна, — і на що натякає? Тільки я кажу на нього «золотий»… Це я, чи що, нещиро люблю Федю?»
Слава поспішно причинив кухонні двері й знову винувато скосив очі на матір. Ларису Дмитрівну не проведеш — вона сина знала як облупленого, з першого погляду могла визначити, коли той бреше, боїться, переживає чи ще щось. Посварилися, мабуть! Але це не її справа, хай розбираються самі. Вона вирішила змінити тему.
— Славо, а куди ти ту картину повісив, що я з моря привезла? Хочу глянути, як виглядає. Я думала, ви на кухню її — вона ж із фруктами. Спеціально вибирала в помаранчевих тонах, під колір вашого куточка.
Слава завис із одноразовим пакетиком чаю над кружками.
— Та ми це, ма… Не повісили ще. Руки не дійшли якось.
— За чотири місяці не дійшли?! Оце даєш! У тебе ж і цвях, ось він, вбитий уже, стирчить безхазяйний. Тягни її сюди, зараз приміряємося, — зажадала Лариса Дмитрівна, — картина хороша, маслом написана, вона вам свіжості додасть.
— Ми самі! — різко, мов ужалений, скрикнув Слава. Лариса Дмитрівна чітко вловила в його голосі брехню й розгубленість. Вона здивовано витріщилася на сина.
— Ми потім, мам, — примирливо пояснив Слава. — Я її засунув кудись, а куди — забув. Шукати треба. Тобі в чай холодної води додати, щоб не гарячим був?
Лариса Дмитрівна кивнула, і в цей момент до дверей рвонув Федя.
— Мене мама кличе!
Лариса Дмитрівна стурбовано подивилася на спину сина.
— Славо… — тихо спитала вона, користуючись відсутністю онука, — у вас усе нормально?
— Так, так, мам, усе добре.
Слава виставив перед матір’ю чай і відкрив упаковку печива, потім згадав, що в них завалялися на верхній полиці цукерки, подалі від очей сина, і дістав їх також.
— Я попросити тебе хотів — мені у відрядження через тиждень, на три дні всього. Якщо Тані у цей час допомога буде потрібна, ти ж зможеш бути поруч?
— Та в чому питання! Візьму за свій рахунок! Без проблем. І за Федею догляну. А ось і він!
Повернувся похмурий Федя. Він безрадісно взяв печиво. На столі залишалася лежати неторкана бабусина шоколадка. Федя чомусь глянув на неї з образою. Лариса Дмитрівна взялася її розпаковувати.
— Ба, я не буду. Мама сказала… — тут він на батька глянув дивно, — мама сказала, що солодке тільки після нормальної їжі.
— То давайте я приготую, допоможу вашій мамі! — схопилася Лариса Дмитрівна, зрадівши, що може бути по-справжньому корисною.
— Я сама! Не треба нічого готувати! — несамовито закричала на всю квартиру Тетяна й закашлялася від старання, — там, кхе-кхе, картопля фрі заморожена, розігрію та й усе, буде з нього.
— Нічого собі… — вирвалося в Лариси Дмитрівни, і вона закінчила вже подумки: «Чи не звідти алергія, що годують дитину напівфабрикатами?»
Відчувала Лариса Дмитрівна, що молоді щось від неї приховують, і інтуїція підказувала їй власну причетність до того, що відбувається. Вона поділилася думками з чоловіком.
— Та не бери в голову, — порадив чоловік, — Народить — і заспокоїться.
— Ні, ну я ж їм нічого поганого не зробила, правда? А то, може, я за собою не помічаю?
— Ви бачитеся двічі на місяць, коли б ти встигла.
— А може, Таня ображається, що ми мало допомагаємо? Вона мені, коли Федя ще маленький був, ненароком казала, що ось, мовляв, у других бабусь із дітьми допомагають, а вона все сама, немає в них таких бабусь. І що мені? Викладання через це кидати? Що мені робити на пенсії? Я люблю Федю й онучку майбутню люблю, але вважаю, що поки є запал, маю право й попрацювати, не кожному робота в радість. Я своє вже виняньчила, двох підняла й теж без чиєїсь допомоги. От радості знову сидіти по шию в пелюшках…
— Ой, ну все! Розторохтілася! Не хочеш — не няньчи, хто тебе змушує! Працюй у своїй музичній школі й не заморюйся.
— Почуття провини в мене є, розумієш.
— Ні.
— Це тому що в тебе діапазон емоцій як у чайного блюдця, — з’їхидничала Лариса Дмитрівна. — Гаразд.
Тієї ж ночі, коли Слава вирушив у відрядження, Тетяні приперло у пологовий. Просто з роботи Лариса Дмитрівна помчала до Феді, щоб хлопчик не залишився сам. Вона заздалегідь домовилася, що її на три дні підмінять. І вирішила Лариса Дмитрівна за ці три дні надолужити все втрачене, прихилити до себе, так би мовити, невістку, щоб та не думала чого, не ображалася.
Справа була в грудні і якраз вдарили морози під мінус 35 градусів. У Тетяни було не все добре. Морози не зупинили Ларису Дмитрівну перед необхідністю подвигу — одразу після пологів попленталася вона до Тетяни з сумкою корисних продуктів і між йогуртом без добавок і зефіром вклинила записку: «Танечко, тримайся! Найважчий час у лікарні — це перша ніч. Напиши, що тобі принести завтра? Може, курку з овочами посмажити?»
Таня відповіла, що нічого готувати не потрібно, їх у пологовому годують достатньо. Лариса Дмитрівна взяла відпустку на два тижні, щоб доглянути за Федею, і про Таню теж не забувала, щодня телефонувала, приїжджала теж щодня, незважаючи на мороз, навіть якщо Тетяна нічого не просила.
— Як ти себе почуваєш, моя хороша? Дякую за онучку!
Перед випискою вилизала Лариса Дмитрівна всю квартиру сина, при цьому делікатно не зазираючи в шафи й ящики, щоб не звинуватили її, у тому, що вона десь нишпорила. Після роботи, роблячи коло по місту на автобусі, іноді заїжджала до них, щоб допомогти Тані з дитиною:
— Іди поїж, — каже, — ти мама, тобі треба добре харчуватися, а я поняньчуся.
Намагалася Лариса Дмитрівна не помічати, що Таня не дуже рада її візитам. Погосподарює трохи на кухні — і додому. Одного дня, у свій вихідний, прийшла вона, а Таня з дитиною зморена. Лариса Дмитрівна, квокчучи, виставила на кухонний стіл великі контейнери: із картопляним пюре й тюфтельками.
— Тепленькі ще! Поїси?
Тетяна кинула на неї ворожий погляд і постукала нігтем по баночці з медом.
— Знаєте, а в мій мед хтось солі насипав.
І дивиться проникливо на свекруху. Лариса Дмитрівна нерозуміюче поплескала віями.
— Може, він якось окислився?
— Ви хочете сказати, що мед сіль виробляє?
— Так а мені звідки знати, що у вас із медом?
Тетяна відкрила баночку й засунула туди чайну ложку.
— Хочете спробувати?
— Ні.
— Ну звісно! Самі свою отруту їсти не станете.
Лариса Дмитрівна відсахнулася всім тілом:
— Ти що таке кажеш? По-твоєму, я туди солі насипала? Навіщо мені це робити?!
— Ну я точно не можу знати, навіщо люди чаклують, може, від ненависті або зі світу зжити намагаються. Це по вашій частині більше.
— Таню, що ти верзеш?! — витріщила очі Лариса Дмитрівна.
Таня закричала, перекрикуючи дитину:
— Я як цей мед з’їла, так увечері в мене проблеми з молоком! Годі вже чаклувати на нашу сім’ю!
— Я? Чаклую?
Цього разу Лариса Дмитрівна витріщила очі.
— Так, ви! — упевнено заявила Тетяна приголомшеній свекрусі. — Три місяці тому, ще перед пологами, я ходила до бабці, і вона сказала, що ви наводите на нас усіляку нечисть через їжу та предмети! Я завжди знала, що не подобаюся вам! Після кожного вашого візиту або я хворію, або Федя!
— Таню, ти з глузду з’їхала… — схопилася за серце Лариса Дмитрівна.
— Та невже?! А я вам зараз доведу! Не хотіла, звісно, але вже коли…
Тетяна полетіла на балкон і дістала з купи мотлоху, який місяцями накидався одне на одне так, що до вікна було не підійти… вона дістала ту саму стьобану ковдру, яку пошила для онучки Лариса Дмитрівна. Воно було зім’ятим, у плямах від велосипедного мастила (велик теж стояв на балконі) і розпоротим у кількох місцях. Поки Таня його несла, із нього продовжував вилітати пух. Цей пух стелився по підлозі, як перший несміливий сніг. Тетяна ривком засунула руку в одну із дірок, вивудила звідти зім’яте пір’я й сунула під ніс приголомшеній Ларисі Дмитрівні.
— Ось, дивіться! Що це? Спеціально для вас зберегла, щоб вивести на чисту воду! Пір’я сплетене між собою!
Лариса Дмитрівна перебувала в такому нерозумінні, що навіть не знаходилася з відповіддю.
— І вистачило ж у вас совісті щось робити на дитину!
— Таню, я нічого не робила, це випадково…
— Ага, ага! Знаємо ми, як ви прикидатися вмієте! Тільки я всі ваші нібито від щирого серця підношення викидаю у смітник! І в пологовому я теж нічого з вашого не їла, й іграшки всі повикидала, і все, що ви Феді за останні чотири місяці дарували, розбивала й відносила на звалище!
Тетяна вже зовсім втратила над собою контроль. Червона, як цеглина, і така ж твердолоба, вона перекрикувала і плачучу дитину, і саму Ларису Дмитрівну, відтісняючи її до дверей, говорячи безперестанку:
— Геть із мого дому!
Витягнувши з холодильника пляшечку зі святою водою, Тетяна до того розійшлася, що оббризкала цією водою Ларису Дмитрівну… Якоїсь миті Лариса Дмитрівна опритомніла й порадила Тані записатися до психіатра.
— І ще, дорога Таню! Вміла б я щось таке робити, то обов’язково наворожила б тобі розуму, але оскільки нічого подібного за тобою не помічається, то й говорити нема про що!
Чоловікові Лариси Дмитрівни дуже сподобалося припущення про те, що його дружина може щось начаклувати. Він почав фантазувати на цю тему, пропонуючи Ларисі Дмитрівні ввійти в роль і шепотіти щось у бік при вигляді невістки або приходити до них із мітлою і, залишаючи на порозі, говорити: «як швидко я сьогодні до вас долетіла! Добре, що більше не треба ховатися!».
— Або, — не вгамовувався чоловік, — підніми знову тему з медом і скажи: «Сіль у мед? За кого ти мене маєш, Таню?! Я зробила ляльку й назвала твоїм іменем, і тицяю в неї голки щодня!».
Але Ларисі Дмитрівні було не до сміху. Поговоривши із сином, вона з’ясувала, що все, сказане Тетяною, — правда: солодощі й іграшки, подаровані онуку, викидалися, картину з моря Таня порубала на шматки, всю їжу, яку готувала Лариса Дмитрівна, поступаючись своїм відпочинком, Тетяна вивалювала під вікнами вуличним котам… І бідний Слава не знав, що робити з Тетяною. В іншому-то вона нормальна жінка… Але отакий заскок.
— Ти просто, мамо, не приходь поки що до нас і нічого не даруй. Вона зрозуміє, що хоч із тобою, хоч без тебе, все одно трапляються неприємності — і заспокоїться.
Але минуло вже два роки з того часу. Слава з дітьми приходить у гості до батьків без Тетяни. А Лариса Дмитрівна більше зовсім не лізе в їхню сім’ю, і подарунки онукам теж не дарує: на дні народження та свята перекаже певну суму синові на картку, і все на цьому. Із диваками краще не зв’язуватися! Тим паче Таня продовжує свято вірити в свою маячню. А за стьобану ковдру Ларисі Дмитрівні досі дуже прикро.
