Галина вперше поїхала до Італії у тридцять років, з однією сумкою і адресою знайомої, яка обіцяла знайти роботу. Донці Соломії тоді було дев’ять. Дівчинка трималась за бабусину спідницю й не плакала, тільки дивилась так, що Галина ще довго бачила той погляд у снах.
– Ти ненадовго, мамо, правда, – сказала Соломія на пероні.
– Ненадовго, доню. Рік, ну два.
Минуло п’ятнадцять. Галина доглядала за літніми людьми в Болоньї, мила підлоги, куховарила, терпіла примхи господарів і вчила мову по вечорах, лежачи в тісній кімнатці під дахом. Гроші вона складала в конверти, а потім переказувала додому.
Спершу на навчання доньки, потім на перший внесок. Коли Соломії виповнилось двадцять шість, Галина купила їй двокімнатну квартиру в обласному центрі. Донька плакала в слухавку так довго, що довелось її заспокоювати хвилин сорок.
Тепер Соломія мала чоловіка, двох синів і власні ключі від власних дверей. А Галині виповнилось п’ятдесят, і в неї на рахунку лежала сума, яку вона збирала останні сім років. Збирала мовчки, нікому не розповідаючи, бо знала, що в її родині гроші ніколи не належали тому, хто їх заробив.
Вона приїхала додому на два тижні, і з першого ж вечора все було як завжди. Зінаїда Михайлівна сиділа за столом у кінці кімнати, прямо, як на троні, і дивилась, як невістка ставить тарілки.
– Не так кладеш, – сказала свекруха. – Виделка ліворуч.
– Зінаїдо Михайлівно, я п’ятнадцять років накриваю столи в чужих домах. Знаю, де виделка.
– В чужих домах, може, й так. А в моєму так не кладуть.
Степан, її чоловік, мовчки їв борщ і дивився в тарілку. Він завжди так робив. Галина колись думала, що це делікатність, а потім зрозуміла, що це зручність.
Розмову вона відкладала три дні. Чекала слушної хвилини, хоча знала, що слушної хвилини в цьому домі не буває. На четвертий вечір, коли свекруха пішла до сусідки, Галина сіла навпроти чоловіка на кухні.
– Степане, нам треба поговорити про важливе.
– Кажи.
– Я хочу купити квартиру в місті. Невелику, але нашу. Щоб ми переїхали, жили самі, поруч із Соломією та хлопчиками. Гроші в мене є.
Степан поклав ложку. Повільно, ніби вона була з крихкого скла.
– В місті, – повторив він.
– Так. В місті.
– А мама?
– Що мама. Мама має свій дім, свою пенсію, сусідок. Ми приїжджатимемо на вихідні. Це ж не інша країна.
– Галю, їй вісімдесят один рік.
– Я знаю, скільки їй років. І знаю, що вона вправніша за нас обох разом узятих. Вона вчора перекопала всю грядку, поки ти спав.
– Не перебільшуй.
– Я не перебільшую, Степане. Я просто дивлюсь на речі, як вони є.
Він мовчав довго. За вікном загавкав собака, потім затих.
– Я з мамою вже говорив, – нарешті сказав він. – Вона мені розповіла, що ти написала Соломії про якісь гроші.
– Звідки вона знає, що я писала Соломії.
– Вона все знає.
– Тобто вона читає мої повідомлення.
– Вона просто бачила телефон, коли ти його залишила. Не роби з цього трагедію.
Галина відчула, як усередині щось стискається, ніби туго затягнули пасок.
– Добре. Облишмо телефон. Що ви з мамою вирішили.
– Ми вирішили, що гроші краще вкласти тут. Добудувати другий поверх, зробити тобі окрему кімнату і ванну. Або взагалі поставити новий дім у дворі, поруч із маминим. Земля ж є.
– Новий дім на чиїй землі.
– На маминій.
– А оформлений на кого.
Степан відвів погляд.
– Це зараз не головне.
– Для мене головне, – тихо сказала Галина. – П’ятнадцять років я жила в кімнатах, що не були моїми. Я не хочу під старість знову опинитись у домі, де я ніхто.
– Ти не ніхто. Ти моя дружина.
– Дружина, яка не має права поставити виделку, куди їй зручно.
– Знову ти за своє.
– Це не про виделку, Степане. І ти це знаєш.
Тієї ночі вони спали спинами одне до одного. Галина дивилась у темряву і слухала, як за стіною кахикає свекруха. Здавалось, що та теж не спить і теж слухає.
Зранку Зінаїда Михайлівна вийшла до сніданку при повному параді, в чистій хустці, з поглядом судді, що вже виніс вирок.
– Я чула, ти хочеш мого сина забрати в місто.
– Доброго ранку, Зінаїдо Михайлівно.
– Доброго. Відповідай.
– Я хочу, щоб ми з вашим сином жили окремо. Це не те саме, що забрати.
– Для мене те саме. Я його одна ростила. Чоловіка поховала молодою, пальцем про палець ніхто не вдарив. Все на собі тягла.
– Я вам співчуваю, і давно. Але я теж все тягла на собі, і теж одна.
– Ти їздила за кордон. Це не те саме.
Галина повільно поставила чашку на стіл.
– Не те саме, – погодилась вона. – Я їздила, бо тут не було роботи. Ви ж самі колись казали, що я вчиню правильно, якщо поїду.
– Казала. Бо ти б тут усіх голодом заморила.
– Мамо, – втрутився Степан, – ну не треба.
– А ти мовчи, – відрізала вона. – Нехай скаже, що їй не так.
– Мені все так, – спокійно відповіла Галина. – Окрім того, що в моєму віці я не маю власного кута.
– Кут у тебе є. Тут.
– Тут кут ваш.
– А мій дім не годиться, чи що.
– Годиться. Просто він не мій, Зінаїдо Михайлівно. І що б я в нього не вклала, він не стане моїм. Ви самі це розумієте.
Свекруха примружилась.
– Ти що, на мій дім зазіхаєш.
– Я ні на що не зазіхаю. Я хочу купити своє. За свої гроші.
– Свої, – повторила та з усмішкою, від якої хотілось відступити. – Це ти так думаєш, що вони твої. А я думаю, що ти зароблялa їх, бо мій син тебе відпустив. Якби він сказав сидіти вдома, ти б сиділа.
– Він мене не відпускав, він мене не зупиняв. Це різні речі.
– Галю, – сказав Степан напружено, – ти ж не хочеш образити маму.
– Я нікого не ображаю. Я кажу правду.
– Правда в тому, – підвела голос свекруха, – що гроші в сім’ї мають бути спільні. А спільні гроші вкладають у спільний дім.
– У ваш дім, – уточнила Галина.
– У наш.
– Тоді нехай і оформлюють на нас обох. Одразу, до першої цеглини. І на мене теж.
Запала тиша. Навіть годинник на стіні, здавалось, цокав тихіше.
– Цього не буде, – нарешті проказала Зінаїда Михайлівна. – Земля моя і дім мій. Я нікому нічого не оформлятиму.
– Тоді й мої гроші будуть при мені.
– Тоді, – сказав Степан, і голос його раптом став чужим, – нам з тобою буде важко разом.
Галина подивилась на нього довгим поглядом.
– Що це означає.
– Це означає, що я мамі не змінюю. Вона літня, вона одна, і я її не залишу. Якщо ти наполягатимеш на місті, нам доведеться розійтись.
– Ти мені ставиш умову.
– Я кажу, як є.
– Ти кажеш, як тобі наказали, – тихо сказала Галина. – Ти навіть цієї фрази не сам придумав.
– Не смій.
– А ти не смій мене лякати. Мені п’ятдесят, а не п’ятнадцять. Лякати мене вже пізно.
Вона вийшла з кухні, накинула куртку й пішла до городу. Серед капусти, під низьким осіннім небом, нарешті дозволила собі розплакатись. Не від образи, а від втоми. Від п’ятнадцяти років втоми, які раптом виявились не в тому місці, де вона їх покладала.
Телефон задзвонив, коли вона витирала обличчя рукавом.
– Мамо, ти як, – голос Соломії був тривожним. – Бабуся мені вже дзвонила. Сказала, що ти хочеш її сина вигнати з дому.
– Бабуся дзвонила тобі.
– Так. Дві години тому. Розповіла купу всього. Що ти нібито збираєшся продавати їхню землю.
– Я збираюсь купити квартиру. На своє ім’я. Про землю я навіть не заїкнулась.
– Я так і подумала. Мамо, слухай мене уважно. Не вкладай жодної гривні в той дім.
– Соломіє…
– Ні, слухай. Я п’ятнадцять років чекала, що ти повернешся. Я мала права дорослішати без тебе, і я виросла. Але ти не повинна платити за це ще раз. Ти заслужила власні двері.
– Твій батько мене кине.
– Якщо кине через те, що ти хочеш мати власну квартиру, то він тебе не вартий.
– Не кажи так про батька.
– Я кажу так не про батька. Я кажу про людину, яка ставить дружині умову, коли вона тільки приїхала з роботи.
Галина мовчала. Чула, як у слухавці десь поруч верещать онуки і хтось гримить посудом.
– Мамо, ти тут.
– Тут.
– Приїжджай до нас. Хоч на кілька днів. Просто подумай, у тиші.
– Мені треба спершу ще раз поговорити зі Степаном.
– Поговори. Але не соромся піти, якщо розмова нікуди не веде.
Вона повернулась у хату надвечір. Степан сидів на веранді, вдивляючись у темне подвір’я. Зінаїди Михайлівни не було видно, певно, лежала, прислухаючись до кожного кроку.
– Сядь, – попросив він.
Галина сіла.
– Я не хочу з тобою розходитись, – почав він. – Я це сказав у запалі.
– Ти сказав так, як думаєш.
– Ні. Я просто не знаю, що робити. Мама вперта, ти вперта. А я посередині.
– Ти не посередині, Степане. Ти на її боці. Просто боїшся це визнати.
– Це неправда.
– Скажи мені чесно. Якби вона попросила, ти б вибрав її.
Він мовчав.
– Ось бачиш, – видихнула Галина.
– Вона ж моя мама.
– А я твоя дружина. П’ятнадцять років я надсилала гроші цьому дому. Тобі, їй, на ремонт даху, на газ, на ліки. Я жодного разу не спитала, куди вони пішли. А коли вперше сказала, що хочу щось для себе, мені поставили умову.
– Я не хотів тебе образити.
– Хотів чи ні, образив.
Він потер лоба долонею.
– Чого ти хочеш від мене, Галю.
– Щоб ти поїхав зі мною. Не назавжди залишив маму, а просто жив поруч із нами, у місті. Приїжджав до неї кожні вихідні. Наймали б їй помічницю, якби вона дозволила. Я не вимагаю неможливого.
– Вона не дозволить.
– А ти її питав.
– Мені не треба питати. Я її знаю.
– Ти знаєш, що вона скаже, і тому не питаєш. Бо відповідь тебе влаштовує. Тобі зручно, що все вирішують за тебе.
Степан підвів очі, і Галина вперше за багато років побачила в них щось інше. Не злість, а розгубленість, як у хлопчика, якого поставили між двома дорогами.
– Дай мені час, – попросив він тихо.
– Скільки.
– Не знаю. Тиждень.
– У мене квиток через дев’ять днів.
– Тоді тиждень.
Цього разу вона не стала сперечатись.
Минуло три дні. Зінаїда Михайлівна вдавала, що невістки не існує. Мовчки готувала на себе й сина, мовчки йшла до сусідки, мовчки повертала голову, коли Галина заходила в кімнату. Це було гірше за крик. Крик хоча б давав привід відповісти.
На п’ятий день Галина зібрала сумку.
– Ти куди, – запитав Степан.
– До Соломії. На кілька днів. Ти казав, тобі треба подумати. Подумай без мене. Мені теж треба, а я не можу думати в домі, де кожне моє слово розбирають на частини.
– Тобто ти йдеш.
– Я їду до доньки. Це різні речі, Степане.
У дверях з’явилась свекруха, і вперше за ці дні в її очах не було переможного блиску. Щось трохи розгублене, майже людське.
– Так і поїдеш, – сказала вона. – Не попрощавшись.
– Я прощаюсь, Зінаїдо Михайлівно. До побачення.
– Ти ж повернешся.
– Не знаю, – чесно відповіла Галина. – Залежить від того, що вирішить ваш син. І від того, що вирішите ви.
– Я нічого не вирішую. Я стара.
– Ви вирішуєте все, – сказала Галина м’яко, без злості. – Усе життя вирішували. Просто тепер вперше за довгий час питання стоїть не про те, що ви хочете, а про те, чого хочуть інші. І, мабуть, це вас лякає.
Свекруха не відповіла. Тільки стиснула край хустки.
Галина вийшла за хвіртку. Осінній вітер ліг їй на плечі, як чужа рука. Позаду скрипнули двері, але вона не обернулась.
У вагоні маршрутки вона дивилась у вікно на обрій, де чорніли голі дерева. У голові крутилась одна думка. Вона не знала, чи повернеться до чоловіка. Не знала, чи вистачить їй сміливості залишитись самій. Але вона точно знала, що квартира, яку вона мріяла купити, була не про стіни й не про метри.
Вона була про право сказати вголос: це моє. І нікому не пояснювати, чому.
Телефон завібрував. Повідомлення від Степана: «Приїду в суботу. Нам треба поговорити по-справжньому».
Галина довго дивилась на екран. Потім заблокувала його й сховала телефон у кишеню. До суботи ще було два дні, і вона вирішила, що проживе їх так, ніби цієї відповіді ще не існує.
Тетяна Макаренко
