Ти також скоро будеш батьком. Він став на коліна. Цiлyвaв Оленині руки. Плакав і сміявся. Мов хлопчисько, стрибав по хвилях

Океан пахнув вітром, щастям і польовими ромашками. Олена облюбувала місце неподалік дивного каміння, схожого на людські голови. Здавалося, дві велетенські брили віками тягнуться одна до одної, аби зустрітися у пoцілyнку. Меншу нарекла Кам’яною Леді, більшу – Кам’яним Містером…

Сьогодні Олена повідомить чоловікові новину, яку він довго чекав. Наразі вона ділилася своїм щастям з кам’яними друзями. За матеріалами видання “Наш День”

…Три роки тому Олена ступила на далеку землю. Коли бралася ностальгія, йшла до океану. Від будинку Стіва, чоловіка, це зовсім недалеко. Стів милувався тендітною постаттю своєї слов’янської дружини. І навіть її ностальгія видавалася йому чимось незбагненно чарівним і романтичним.

… – Їдь, Оленко, до тітки. У місті легше роботу знайти, та й диплома маєш, – повчала доньку Ніна.

– Тітка не дуже з родиною спілкується. І в нас сто років не була.

– Немає часу, вона ж, як то… бізнесменша…

У вагоні пахло ковбасою, огірками і ще бозна чим. Чоловіки сперечалися про політику. Плакали діти… Благо, Оленина сусідка, набагато старша, виявилася приємною і цікавою.

– Дай-но мені свою руку, – сказала. – Ой! Доля тобі таке намалювала!.. Провідниця їх перебила:

Читайте також:Коли Андрій повів Желю до вінця, щасливішої від неї нареченої, мабуть, не бачив ніхто

– Чаю бажаєте?

– Я – ні, – мовила Олена.

– Бажаємо. Дві склянки, будь ласка, – казала сусідка по купе провідниці й продовжила бесіду з Оленою. – Копійки бережеш. Нічого, бідність мине. Усе в світі робиться вчасно: і птаха гніздо в’є, і людина народжується й пoмuрає. І щастя приходить… А там, куди їдеш, не затримаєшся довго.

… Тітка не зраділа гості. Запитала, чи надовго приїхала.

– Мені б якусь роботу. Можу у вас працювати.
– Своїх дармоїдів скорочувати треба. А тут чоловік і двоє спиногризів на шиї. У нас двірничка розрахувалася.

А ось де жити будеш – не знаю.

Невдовзі повернулися додому тітчині діти.

– О, до нас село приїхало! – вигукнула старша донька.

Через кілька днів, подякувавши тітці за «гостину», Олена поверталася додому.

На залізничному вокзалі зустріла одногрупницю Катю.

– Олена? З пoхopонy їдеш? На тобі лиця немає.

Дівчина розповіла про свої пригоди.

– А мій батько нову дружину привів. Справжня змiюкa. Я могла б у сільській школі працювати. Але житии вдома не можу. Не любить мене батькова пaсiя, бо я на маму схожа. До пokійнuці ревнує. Працюю тут, в обласному центрі, у магазині. Квартиру винаймаю. До речі, господиня не проти, аби ще одна дівчина жила.

Олено, в магазині вакансії є. Може?..

– Який з мене продавець?

– І я за прилавком на філфаці не вчилася стояти.

…Олена освоювала нову професію. Платили не багато. Дівчата скидалися спершу одній на обновку, потім – іншій. Невдовзі зaнeдyжала Оленина матір.

– Викрутимось! – підбадьорювала подругу Катя.

– У мами oнkолoгiя. Господи, за що мені це все?!

– Тітку повідомила?

– Вона зайнята своїми справами. А моя мама її вигляділа. Тітка ж молодша.

– Олено, бери і мої гроші на лiкu.

– Коли ж я розрахуюся з тобою?

– Колись…
Дівчата по черзі ходили до шпuтaлю. Втішали Ніну.

– Діти, ви на мене тратитесь, – зітхала Ніна. – Самі хоч не голодні?

Дружно хитали головами – ні, хоча це була щира неправда.

Якось у двері подзвонила сусідка Наталка.

– Оленко, мій холодильник не працює. Виручай!

Принесла свинячі кості, які гордо назвала м’ясом. Катерина, не знаючи, що продукт чужий, зварила з них зелений борщ. Як на зло, Наталка прийшла за «м’ясом». Олена винувато перепрошувала сусідку за трафунок.

– Дівчата, ви зварили мої кості, а я гостя чекаю. Клинці підбиває. Хотіла супчиком нагодувати.

Дівчата віддали майже весь борщ. І відкупили м’ясо. Наталчин холодильник так і не запрацював, тому й далі прииносила на зберігання свої продукти. Але тепер дівчата підписували їх: «Наталчині кості», «Наталчині печінки»…

…Життя поволі залишало Ніну.

– Прости, доню, що статків не настаралась. І батька роботи в мoгuлу загнали. Довіряю тебе в руки Господні. Молюся…

Через тиждень Ніна померла. Оленина душа була схожа на випалену сонцем пустелю. Осuрoтіла. Самітня…

Згодом у селі «добрі» люди почали хату розтягувати. Комусь знадобилися двері, комусь – вікна і стара черепиця…

…- Олено, мій постійний покупець запросив мене на побачення. Добре, що бос перевів нас у відділ чоловічого одягу. Може, той відділ допоможе особисте життя влаштувати. Уже двадцять сьомий пішов… Невдовзі залицяльник запропонував Каті руку, серце і трикімнатну квартиру.

– А як же ти? – розгублено запитала подруга в Олени.

– Не хвилюйся. Я дуже рада за тебе. Ти стільки мені допомогла…

…- Панyньцю, – з порога вигукнув відвідувач магазину, – підберіть цьому молодому чоловікові що-небудь.

Його багаж загубився в дорозі. Стів тут уперше. Ми родичі. Але ніколи раніше не бачилися. Він приїхав зі Штатів… Словом, треба дві сорочки і футболку. Ні, дві футболки і сорочку.

Стів розгублено озирався, не розуміючи, що говорить український родич.

– Я можу допомогти вам? – звернулася по-англійськи до заморського гостя. І подумала: нарешті знадобилися університетські знання. Той, почувши рідну мову, розквітнув у посмішці. А родич вигукнув:

– З мене кава і шоколадка!

Наступного дня чоловіки завітали до магазину під кінець роботи із запрошенням на каву.

– Якби знав, що знайдеться родина в Америці, вчив би англійську. Тепер, у сорок років, наука в голову не лізе. Купив словника. Дружина по-німецьки «шпрeхaє». Син вчить англійську. А толку? Тільки й знає: окей, окей…

Олена перекладала Стіву меню. Запитувала, чи щось знає про українську кухню. Він щасливо кивав головою, нічогісінько не тямлячи в українських наїдках. Зізнався, що йому подобається місто і родина.

– Що він каже? – втрутився у розмову український родич.

– Хвалить вас.

– Олено, хотів би попросити… Може б, у вільний час, провели Стіву екскурсію містом? За виагороду. Я ж не тямлю по-англійськи. Дружина німецьку вчила. А син…

– Якщо Стів не проти.

Він не заперечував. Олена показала заморському гостеві міські цікавинки, допомогла придбати сувеніри. А Стів розповідав про океан і запрошував на гостину до свого сонячного штату. Олена подякувала і розтлумачила, що українцям до Америки мандрувати не просто: відкрити туристичну візу – щось на грані фантастики.

– Моя країна демократична! Як таке може бути?! – не розумів Стів.

…Літак Стіва – через два дні. Зізнався: сумуватиме за чарівною українською леді. І якщо вона дозволить – навідається в Україну знову. Олена пожартувала: двері моєї держави завжди відчинені.

Розповіда про свої пригоди Каті. Подруга, на восьмому місяці вaгiтнoстi, мало не підскочила від радості.

– А якщо справді прилетить?

– Може. У нього ж тут родичі.

– До тебе! Ви ж спілкуєтесь через Інтернет.

… Стів прилетів через рік. Хоча багаж не загубили, прийшов до магазину, в якому й далі працювала Олена, купив дві футболки і сорочку. Й, не відходячи від каси, запропонував дівчині стати його дружиною. Розповів, що посадив біля будинку пальму, бо вона – тендітна – нагадує українську леді. І про те, як вчився правильно вимовляти її ім’я. Про свій новий успішний бізнес…

… Олена часто перегортала на березі океану сторінки свого життя. Кам’яна Леді спостерігала…

– Кохана, – радісно вигукнув Стів, – у нас нaрoдився син!

– У нас?!

– Катя народила! Її чоловік написав! Ми повинні летіти в Україну! Ні, спершу треба до магазину!

Подарунки…

– Стіве, маю тобі дещо сказати… Ти також скоро будеш батьком.

Він став на коліна. Цiлyвав Оленині руки. Плакав і сміявся. Мов хлопчисько, стрибав по хвилях. Малював на піску смішних чоловічків…

…Океан покривали сутінки. Олена звично махнула на прощання рукою кам’яним друзям. Їй здалося? Чи дива все-таки трапляються? Кам’яний Містер нарешті торкнувся уст своєї Леді… А океан пахнув вітром, щастям і польовими ромашками…

Ольга ЧОРНА.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram