— Лєно, та яка ж ти дріб’язкова! Ну тобі шкода, чи що? Ми з тобою сім’я чи як?
— Шкода! — випалила Лєна чоловікові. — Ти ж сам казав, що машина не потрібна. Що автобус зручніший, а таксі — дешевше. То з чого раптом ти зараз ображаєшся?
— Ну, казав, і що? Вона ж уже є, стоїть під домом. Тобі поділитися складно?
— Складно мені було всі ці три роки, поки я багато працювала, щоб на цю машину заробити. А ти в цей час сидів, склавши лапки, і спостерігав за мною з дивана.
Чоловік зло примружився. А кому сподобається таке ставлення? Втім, і Лєну можна було зрозуміти, вона справді впахалася і лише нещодавно перестала прокидатися від дискомфорту у спині.
— Ну я ж тобі не висловлюю, що ти живеш у мене, — обурився Андрій. — А міг би. Ось уяви, що я повішу замки на холодильник і пралку. Як ти тоді заспіваєш?
Лєна здивовано підвела брови, а потім розсміялася. Але на душі було якось зовсім не весело.
— Добре заспіваю. Пратиму тільки собі, а харчуватися в їдальні. Стільки часу з’явиться!.. — із сарказмом відповіла вона. — А якщо серйозно, ти забув, з чиїх грошей ми приводили твою квартиру до ладу?
— Зі спільних.
— Отож!..
— Тьху ти. Ну й сиди зі своєю машиною, — психанув Андрій і пішов в іншу кімнату, на ходу набираючи щось у телефоні.
Швидше за все, викликав таксі. Він уже пообіцяв свекрусі, Людмилі Петрівні, відвезти її на ринок. Власне, через це й розгорілася сварка: Лєна стала в позу і сказала, що не збирається давати чоловікові свою машину.
Втім, цей конфлікт назрівав уже давно.
…Колись вони вміли розмовляти спокійно. Навіть коли справа стосувалася грошей. Ще до весілля вони чітко прописали правила: більша частина зарплати йшла в спільний бюджет, решта — на кишенькові витрати. Щоб у кожного залишався свій особистий простір і бажання.
Якийсь час це навіть працювало, хай і з невеликими застереженнями. Зарплата в Андрія була вищою, тому він активніше брав участь у фінансових справах сім’ї. Втім, чимала частка грошей йшла на його ж квартиру: одразу після весілля вони зробили ремонт. Ініціатором був Андрій, але Лєна особливо й не заперечувала. Вони ж удвох тут живуть, отже, і вкладатися повинні обоє.
Удвох вони клеїли шпалери, фарбували стіни, тягали меблі. Коли закінчили виплачувати кредити за техніку — видихнули. А потім Лєна вирішила обережно порушити питання про плани на майбутнє.
— Може, обзаведемося своєю машиною? — запропонувала вона одного разу, коли вони йшли з магазину з важкими пакетами в руках. — Рано чи пізно в нас з’являться діти, а це лікарні, садочки, школа… І всюди ніжками. Та й зараз ми постійно їздимо то на роботу, то до батьків, то по магазинах. І все в руках тягаємо.
Андрій лише закотив очі.
— Лєно, ти бачила ціни на бензин? І це тільки бензин! Додай ще страховку, ремонт, непередбачувані обставини… І гараж було б добре прикупити, щоб ніхто не подряпав і не розбив. Загалом, це бездонна діра для зливу грошей. Хочеш, щоб ми тільки на одну машину й працювали?
Лєна не очікувала такого відпору, тому принишкла. Однак ідею не закинула. Вона ще кілька разів намагалася поговорити з Андрієм, наводила аргументи, пояснювала. Так, своя машина — це дорожче. Зате це мобільність, зручність, економія часу. Але на кожен аргумент в Андрія знаходилися заперечення.
— Це зайва відповідальність і нерви. А затори ти врахувала?.. — чоловік зітхнув і махнув рукою. — Якщо хочеш — дій, уперед. Але без мене. Збирай на свою машину сама.
Оце слово «сама» і застрягло в пам’яті Лєни, наче скалка. У той момент машина стала для неї не просто інструментом, але й чимось на кшталт гори, яку вона повинна підкорити. Щоб показати і собі, і чоловікові, що вона може.
З того моменту Лєна радикально урізала свої витрати. Більше ніякої кави зранку та підписок на сервіси. Замість вуличної їжі — своя, домашня, в контейнерах. Подарунки за акціями та з промокодами, книги — виключно електронні. Довелося перейти на недорогу косметику. Шкіра й волосся «спасибі» не сказали, зате Лєна з кожним днем ставала ближчою до своєї мрії.
Економією справа не обмежилася. Жінка чудово розуміла, що на кишенькових грошах далеко не поїде, тому задумалася про підробіток. І ось за кілька тижнів вона поповнила ряди кур’єрів. Піших, зрозуміло.
Спочатку їй обіцяли, що вона працюватиме тільки у своєму районі, але насправді все виявилося не так. Іноді потрібно було топати кілька кілометрів через незнайомі Лєні гаї та посадки, та ще й у темряві, адже підробляти найчастіше вдавалося по вечорах. Але вона й це терпіла, щомиті лаяла себе за дурний ризик, а потім знову виходила на зміну.
Кілька разів жінка навіть відчувала дискомфорт у спині. Їй трапилися надто важкі замовлення, та й позначалося загальне перенапруження. Чоловік, звісно, доглядав за нею, але бурчав.
— І що, варте воно того? — невдоволено питав він, поки втирав мазь їй у спину.
Лєна не відповідала. Андрій взагалі спочатку не дуже в неї вірив, із усмішкою зустрічав з підробітків, але вечері все-таки взяв на себе. Швидше за все, він думав, що жінка швидко перегорить і охолоне.
Вона й перегорала. Щодня вона боролася із собою, щоб у черговий раз змусити себе піти на роботу. Іноді хотілося плакати, але Лєна підганяла себе через «не хочу». Треба. Раз узялася, потрібно закінчити.
І ось, за три роки жінка нарешті досягла своєї мети. Вистачило тільки на вживану машину, але ж вистачило ж. Документи вона оформила на матір, щоб у разі чого ніхто не зміг оскаржити її права. Це ж її машина. Сама заробила.
— Ну, вітаю тебе з новими проблемами, — лише фиркнув Андрій, коли вона показала йому ключі.
Лєна тоді образилася, але списала все на гордість чоловіка. Хоча міг би й по-нормальному визнати, що вона молодець… Втім, довго перейматися з цього приводу жінка не стала. Головне, що в неї тепер є своя особиста машина. Втім, особистою вона проіснувала недовго. Спочатку пішли дрібні прохання.
— Забери мене з роботи, тобі ж все одно по дорозі. Разом додому поїдемо.
І Лєна робила зайвий гак, щоб підібрати чоловіка.
Потім він став просити відвозити його на роботу щоранку. Жінка цокала язиком, але вставала раніше, щоб встигнути. А сьогодні він попросив дати йому ключі, щоб з’їздити з матір’ю на ринок. І це стало останньою краплею. Таксі зручніше? Нехай їде на таксі.
Андрій пішов, але засумувати Лєні не дали. За годину пролунав дзвінок. Людмила Петрівна. Жінка не хотіла піднімати слухавку, але довелося.
— Лєночко, а ти чому Андрієві машину не дала? Ви ж подружжя, а наче в пісочниці через відерце сперечаєтеся. Некрасиво чиниш, — почала свекруха повчальним тоном.
— Людмило Петрівно, некрасиво вчинив ваш син, коли сказав, що ані копійки на цю машину не дасть, а потім став розпоряджатися нею, як своєю, — заперечила Лєна.
— Та мало що, він казав? Ви так скоро кожен чих підраховуватимете. Поважати одне одного потрібно, інакше довго ви разом не проживете.
— Ось він нехай першим і почне з поваги.
Після розмови Лєна була на взводі, але невдовзі трохи охолола. Вислуховувати лекції Людмили Петрівни було неприємно, однак де в чому вона мала рацію: доведеться поступитися, якщо хочеться зберегти шлюб.
Усе-таки Андрій був не найгіршим чоловіком. Так, уперся, коли вона захотіла машину. Так, не захотів відповідальності, але став претендувати на права. Але він зустрічав її гарячими вечерями з підробітку і доглядав, коли їй було зле.
Зрештою Лєна вирішила піти назустріч. Увечері вона першою завела розмову.
— Слухай, Андрію, я, може, трохи перегнула… Я не проти, якщо ти братимеш машину. Але тільки за однієї умови: її обслуговування йтиме з сімейного бюджету. Як із квартирою. Раз користування спільне — отже, спільний і утримання.
Андрій нахмурився, якийсь час помовчав, обмірковуючи, але потім повільно кивнув.
— Гаразд. Справедливо.
У цей момент Лєна подумки видихнула з полегшенням. Так, вона поступилася, але все одно відстояла право на своє слово і не дозволила знецінити свою працю. А головне — вона змогла знайти компроміс і зберегла сім’ю.
