Я стояла посеред вітальні, відчуваючи, як кожне її слово ображає мене.
— Ти тут ніхто, Злато! Якщо ти й живеш з моїм сином у цій квартирі, то маєш дотримуватися моїх правил!
Не витримавши, я відповіла:
— А от і ні, Тамаро Іванівно!
У моїх очах спалахнуло обурення та мене вже було не спинити. Наче прорвало греблю — потік спогадів накрив мене з головою.
Я виразно пам’ятала той осінній день, коли вперше зустріла свого майбутнього чоловіка, Романа. Кав’ярня, запах свіжої випічки й кави, дощ за вікном… Він дивився на мене так, ніби я була найпрекраснішим створінням у світі.
— Злато, яка у тебе чарівна усмішка! — казав він тоді.
Я зніяковіла. Він одразу підкупив мене своєю простотою й м’якістю. Роман був повною протилежністю мені — цілеспрямованій та амбітній.
— Мені дуже подобаються твої очі, — повторив він на наступному побаченні.
Ми зустрічалися пів року. Спочатку я не помічала нічого дивного, але згодом звернула увагу, що у кожній його історії, у кожному рішенні відчувалася тінь Тамари Іванівни.
— Мама порадила змінити сорочку. Як тобі цей колір? — запитав чоловік.
— Мама вважає, що мені треба частіше ходити до спортзалу, — пізніше сказав він.
Спочатку я не надавала цьому значення, але з кожним днем вплив свекрухи ставав дедалі очевиднішим.
Я була успішною дизайнеркою інтер’єрів. Багато працювала, щоб купити власну квартиру. Мріяла про свій простір, де можна було б відпочити від метушні й втілювати творчі задуми. І ось сталося! Я нарешті виплатила іпотеку й стала повноправною господинею розкішних апартаментів у гарному районі міста.
— Злато, ти просто геній! Цей проєкт з лофтом неперевершений! — захоплювався Роман.
Чоловік працював у невеликій компанії й особливо не прагнув кар’єрного росту. Йому вистачало того, що мав. Мене приваблювала його турбота, та водночас я дуже переймалася через його залежність від матері.
Тамара Іванівна з першої зустрічі мене не прийняла. Дізнавшись про мою незалежність і успішну кар’єру, вона побачила в мені суперницю.
— Злато, ти занадто багато працюєш! Жінка повинна дбати про дім і сім’ю! — сказала вона під час знайомства.
Я наївно вірила, що після весілля все зміниться. Але Тамара Іванівна не збиралася відступати. Вона методично налаштовувала сина проти мене.
— Ти зовсім не стежиш за Романом! Він блідий! — дорікала свекруха після весілля.
Ми тоді переїхали у мою квартиру.
— Романе, ти хоча б оформив житло на себе? — поцікавилася Тамара Іванівна під час нашого першого візиту до неї.
Він ухильно відповів:
— Мамо, це не має значення.
Я промовчала, але всередині знала: попереду справжнє випробування.
І воно не забарилося. Тамара Іванівна приходила без попередження, переставляла речі, віддавала накази на кухні.
— Злато, ти не тут зберігаєш каструлі, а чашки краще на тій полиці тримати, — радила свекруха. — А ця ваза — суцільний несмак! Де ти її взяла? Ти зовсім не вмієш готувати! Борщ пересолений!
А Роман мовчав, ніби це так і мало бути.
Якось свекруха прийшла, коли нас не було вдома. Попросила у Романа ключі під приводом, що забула парасольку. А вона їй терміново потрібна. Скориставшись нагодою бути у квартирі без хазяїв, вона влаштувала генеральне прибирання. Свекруха викинула мої улюблені декоративні подушки.
— Вони ж були потріпані! Хіба ти сама не бачила? — виправдовувалася увечері свекруха.
Краплею, що переповнила чашу, став ремонт кухні. Я мріяла про легкий Прованс, але Тамара Іванівна заявила:
— Така кухня занадто жіноча! Це не те що потрібно моєму сину!
— Це моя квартира, і я зроблю тут так, як хочу! — не витримала я.
— Це квартира мого сина! — обурилася жінка.
Тоді я вирішила поставити все на свої місця.
— Скажи, Романе, чия це квартира і на кого оформлені документи?
Роман почервонів і відвів погляд. Усередині мене підіймалася хвиля обурення.
— Це моя квартира! Я купила її сама, за власні гроші ще до шлюбу! І прошу вас негайно залишити мій дім!
Роман спробував щось заперечити, та я перебила його:
— Мені це не подобається! Я більше не дозволю ображати себе. Йдіть! Обоє!
Тамара Іванівна застигла.
— Як ти смієш? Це квартира мого сина!
— Єдина власниця цієї квартири — я. Краще буде, щоб ви пішли.
Роман мовчав. Він не сказав жодного слова, лише схилив голову.
Свекруха залишила квартиру. Двері грюкнули, й у ту мить моя оселя здалася мені такою чужою й незатишною.
За кілька днів після сварки, задзвонив телефон. Це була Тамара Іванівна. Її голос звучав несподівано лагідно.
— Златочко, рідна, я була занадто різка! Ти мене не так зрозуміла!
— Я все зрозуміла якраз дуже добре, Тамаро Іванівно.
— Ну навіщо руйнувати сім’ю через такі дрібниці? Ми ж одна родина! Треба все забути й почати спочатку! — благала вона.
Зібравши всю силу волі, я вимовила:
— Дякую за турботу, але, гадаю, нам краще припинити спілкування. Сім’я тримається на повазі. А між нами її ніколи не було.
Я поклала слухавку, але дзвінки не припинилися. Дзвонила то Тамара Іванівна, то Роман. А згодом він з’явився особисто — з величезним букетом троянд.
— Злато, пробач мені! Ми всі наговорили зайвого!
Я лише закотила очі.
— Мама сказала, що мені треба з тобою поговорити й усе владнати, — невпевнено промовив він.
— Твоя мама все вирішує за тебе? У тебе взагалі є власна думка? — не витримала жінка.
Чоловік розгубився. Він не знав, що відповісти. Йому було зручно, що мати все за нього вирішує, адже поганого не порадить. І сорочку подасть, і їсти поставить, і вчасно попрасує. Роман не думав про побут. Тільки ходив на роботу та займався іншими справами. Було враження, ніби у їхніх стосунках час застиг багато років тому, коли Роман ще був дитиною. І не жінка йому була потрібна, а друга мати.
— Я більше так не можу, Романе. Якщо ти прийшов лише для того, щоб повторювати мамині слова, тобі краще піти. Я не хочу будувати майбутнє з людиною, яка не здатна приймати рішення самостійно!
Роман спробував заперечити:
— Але…
— Іди, — твердо відповіла жінка.
Він схилив голову й мовчки вийшов.
Коли двері зачинилися, я ще довго стояла, дивлячись у порожнечу коридору. У серці бриніло полегшення, але разом із ним — дивний смуток. Мені було ніяково за Романа. Усе його життя минуло під наглядом матері, він звик, що за нього ухвалюють рішення, і просто не знав, як інакше.
Я розуміла: якби не одна важлива обставина, я б, напевно, справді поставила крапку у наших стосунках. Але всередині мене вже жеврів новий вогник — маленьке життя. І я не могла дозволити собі, щоб моя дитина з’явилася на світ у неповній родині.
Я вирішила спробувати спочатку. Не з Тамарою Іванівною, а з Романом. Через два дні він прийшов ще раз з великим букетом. Дав час мені заспокоїтися й подумати. Я його впустила додому, і ми помирилися.
Я почала поступово віддаляти його від постійних дзвінків і порад матері. Коли вона телефонувала щодня, я м’яко нагадувала йому:
— Романе, давай спершу обговоримо це між собою, а потім із кимось іншим.
Водночас я більше покладала на нього відповідальності. Просила обрати меблі, самостійно спланувати покупки, вирішити побутові справи. Спершу він губився, але поступово в його очах з’являлася впевненість. Замість того щоб сваритися через його нерішучість, я хвалила найменші кроки. І бачила, як він змінюється.
Тамара Іванівна, звичайно, намагалася повернути колишній вплив, але тепер Роман сам відповідав їй:
— Мамо, ми вже все обговорили зі Златою, не хвилюйся.
Я відчувала: ще рано радіти, попереду буде багато труднощів. Та водночас у мені зростала надія. Я більше не дивилася на чоловіка як на хлопчика — я бачила у ньому майбутнього батька. І вірила, що він навчиться і відповідати за свою сім’ю. Мені здавалося, що цього разу я йду правильним шляхом: не руйнувати, а будувати. Для нас. Для дитини. Для повноцінної родини.
Не все було просто: траплялися нерозуміння. Але поруч із жінкою, яка вірила в нього, Роман поступово виростав у чоловіка, здатного самостійно приймати рішення.
Коли з’явилася донечка, він уперше відчув, що справді відповідає за когось. І це відчуття стало для нього новою опорою. Я інколи замислювалася, чи правильно зробила, що не пішла тоді. Та щоразу, дивлячись на Романа з дитиною на руках, розуміла — всі мої зусилля мають сенс. Моя сім’я нарешті належала лише нам. І ніхто більше не міг радити нам, як жити.
