— Ти віддав ключі від мого авто, за яке я плачу кредит, своїй колишній дружині, щоб вона поїхала на дачу за картоплею? Вадиме, ти при своєму розумі? Я маю їхати на важливу зустріч на метро, поки вона катається на моїй машині?
— Ало, Вадиме. Я на парковці. Місце 104 — пусте. У тебе є якесь розумне пояснення, чи мені відразу дзвонити в поліцію та заявити про викрадення?
Голос Олени звучав моторошно рівно, хоч усередині в неї все тремтіло від адреналіну. Вона дивилася на олійну пляму на бетоні — єдине, що лишилося від її білої Тойоти — і відмовлялася вірити очам. У трубці почулося шарудіння, потім — чавкання, ніби чоловік дожовував бутерброд, і лише тоді пролунав його безтурботний голос.
— Олено, ну чого ти відразу про поліцію? Жодного викрадення немає. Я тут подумав… Ну, взагалі, Світлані треба було допомогти. У неї на «Пижику» термостат полетів, а Галя Петрівна на дачі з мішками сидить. Дощ передавали. Шкода врожай.
Олена завмерла. У голові не вкладалася ця сюрреалістична картина. Вона перевела погляд на годинник. До зустрічі з важливим клієнтом залишалося 35 хвилин. У багажнику лежали каталоги, зразки нової продукції та презентаційний ноутбук. Все це зараз їхало в невідомому напрямку.
— Ти віддав ключі від мого авто, за яке я плачу кредит, своїй колишній дружині, щоб вона поїхала на дачу за картоплею? Вадиме, ти при своєму розумі? Я маю їхати на важливу зустріч на метро, поки вона катається на моїй машині.
— Ну, Лєно, не кип’ятись, — важливо протягнув Вадим, і в його інтонації чулося щире нерозуміння масштабу того, що відбувається. — Їй реально треба було. Там же бруд. А в тебе кросовер, він вище буде. А тобі тут по місту проскочити? Справи-то. На таксі стрибни, я потім із зарплати віддам. Вона ввечері поверне, помиє, навіть бензин заллє. Ми ж люди, треба допомагати. У нас із нею, між іншим, спільне минуле. Не можна так — викреслила й забула.
— А зразки? — тихо спитала Олена. — У багажнику були коробки. Моя робота, мої гроші, Вадиме.
— А ті картонні? Ми їх у передпокої вивантажили. Нормально. Усе стоять. Свєта акуратно переклала, щоб місце під мішки звільнити. Лєно, ну ти ж не звір. Там літня жінка на дачі мерзне.
Олена натиснула «закінчити виклик». Слухати далі цей потік свідомості було фізично боляче. Вона стояла посеред величезного підземного паркінгу в дорогому діловому костюмі, з шкіряним портфелем у руці, і відчувала себе повною ідіоткою. “Ми їх вивантажили. Вони зайшли в її квартиру. Вони рилися в її багажнику, вони торкалися її речей. І все це для того, щоб колишня теща Вадима не намочила картоплю.”
Вона набрала номер клієнта. Голос довелося робити винуватим, вигадувати якусь безглузду брехню про раптову хворобу. Зустріч перенесли, але за сухим тоном замовника Олена зрозуміла — контракт під загрозою. Вона втратила гроші. Багато грошей. Ті самі гроші, якими оплачувався кредит за машину, на якій зараз каталася чужа жінка.
Додому вона не їхала, а йшла важко. Вона піднялася ліфтом, відчинила двері своїм ключем і одразу побачила їх — свої коробки. Вони не стояли акуратно, вони були скинуті купою біля тумби для взуття. Верхня коробка була підірвана, з неї стирчав край фірмового буклета, на якому відбився брудний слід від пальця. Вадим навіть не потрудився скласти все нормально. Вони просто викинули її роботу, як сміття, щоб звільнити місце для чужих мішків.
Олена пройшла на кухню, не роззуваючись. На столі стояла брудна чашка з рештками кави та тарілка з крихтами. Вадим снідав. Не поспішаючи, з комфортом, поки вона бігала зранку, збираючись на роботу. Вона сіла за стіл і відкрила банківський додаток. Сповіщення сипалися одне за одним. “Година тому. Заправка – 2 000. Півгодини тому. Придорожнє кафе – 1 000.
«Бензин заллє», — прошепотіла Олена, дивлячись на екран. — За мій рахунок. Ти навіть не дав їй готівку. Ти дав їй мою картку.
Це було не просто викрадення. Це була нахабна, цинічна експропріація. Вадим не просто був добрим самарянином, він був добрим за її рахунок. Він хизувався перед колишньою дружиною, показуючи, який він успішний і щедрий, використовуючи ресурси теперішньої дружини, як бездонну діжку.
У замку повернувся ключ. Олена не ворухнулася. Вона сиділа прямо, поклавши руки на стіл, і дивилася на вхідні двері. Вадим увійшов, насвистуючи якусь мелодію. У руках у нього брязнув пакет — явно напій. Він був розслаблений, задоволений собою та життям. Він ще не знав, що його затишний світ, побудований на її плечах, рухнув саме в ту мить, коли він передав ключі від Тойоти Світлані.
— О, ти вже вдома? Швидко ти! — радісно вигукнув він, стягуючи кросівки. — А я ось за напоєм бігав. Думаю, вечерком посидимо. Розслабимося. Свєта дзвонила. Вони вже виїжджають назад. Тож даремно ти паніку наводила, Лєно. Машина ціла, картопля врятована, усі задоволені.
Він пройшов на кухню і ліз у холодильник по закуску. Його домашні штани були витягнуті на колінах, футболка — запрана. Він виглядав як господар життя. “Господар чужого життя”.
— Ти оплатив їхню вечерю моєю карткою, — промовила Олена. Це було не питання, а констатація факту.
Вадим завмер зі шматком сиру в руці. На його обличчі мигнуло роздратування — те саме вираз, коли набридлива муха заважає насолоджуватися відпочинком. «Ось і почалося». Він закатив очі.
— Лєно, це копійки. Вони зголодніли, перекусили шашликом. Я ж не міг сказати: «Свєто, плати сама», коли сам запропонував допомогу. Це не по-чоловічому. Я тобі переведу з авансу. Не дрібнися.
— Ти ж знаєш, у мене зараз туго із замовленнями.
— У тебе туго із замовленнями останні 2 роки, Вадиме. — Олена повільно підвелася. — А в мене туго із терпінням. Ти не просто віддав мою машину, ти принизив мене. Ти поставив інтереси своєї колишньої родини вище моєї роботи, мого заробітку та моєї самоповаги.
— Ой, давай без цього пафосу, — Вадим ляпнув дверцею холодильника. — Принизив самоповагу. Будь простішою. Це просто залізка на колесах. Світка — мати мого сина, хоч він і дорослий вже. Я маю підтримувати стосунки. А ти поводишся як власниця. Тобі що, шкода?
Він відкрив напій, ціпнувшись за кільце, і зробив жадібний ковток, усім своїм виглядом показуючи, що розмова закінчена. Для нього це була дрібна побутова сутичка, одна з тих, що вирішуються вночі в ліжку або покупкою шоколадки. Він не бачив прірви, що розкрилася у нього під ногами.
— Мені не шкода, Вадиме, — тихо сказала Олена, і в її голосі задзвеніли металеві нотки. — Мені просто стало дуже цікаво. Якщо ти так піклуєшся про комфорт Світлани, чому ти досі живеш у моїй квартирі, їси мою їжу й витрачаєш мої гроші? Може, тобі варто переїхати туди, де твоя допомога так потрібна? Прямо до картоплі?
— Ти зараз жартуєш, так? — Вадим нервово засміявся, але в його очах мигнула тінь тривоги. Він відставив банку з пивом і витер губи тильною стороною долоні. — Переїхати до Свєтки? Лєно, ну ти що несеш? У нас із тобою сім’я, побут, плани, а там… там просто людський обов’язок. Я не можу кинути людей у біді, це підло.
Олена дивилася на нього, і їй здавалося, що вона бачить чоловіка вперше. Не того чарівного хлопця, з яким познайомилася 3 роки тому, а якогось чужого, обвислого чоловіка, затишно влаштувавшись на її кухні. Він міркував про обов’язок, сидячи в квартирі, за іпотеку якої платила вона, і поїдаючи сир, куплений на її гроші.
— Підло, Вадиме, це красти у своєї дружини, щоб пустити пил в очі колишній, — спокійно промовила Олена. Вона не кричала. Її голос звучав рівно, наче гул працюючого кондиціонера. І від цього холоду Вадимові ставало все незручніше.
— Давай поговоримо про твій чоловічий внесок. Ти кажеш, у нас спільний бюджет. Чудово. Давай порахуємо. Комуналка за минулий місяць — 6 000. Оплатила я. Продукти — 40 000. Оплатила я. Кредит за машину, на якій зараз катається твоя Світлана — 25 000. Знову я. А що вклав ти?
Вадим спалахнув. Його обличчя пішло червоними плямами. Він схопився зі стільця, наче його вжалили.
— Ти… ти дріб’язкова! — виплюнув він, ткнувши у неї пальцем. — Ти бухгалтер, а не жінка. Я — творча людина, у мене фріланс. Ти ж знала, на що йдеш? Я, між іншим, займаюся домом! Хто полицю у ванній прибив? Хто кур’єра зустрічає, поки ти по своїх зустрічах їздиш? Це теж робота!
— А гроші? Будуть гроші! У мене проєкт накльовується.
— Полицю ти прибив півроку тому, і вона висить криво, — парирувала Олена, не змінюючи пози. — А проєкт у тебе «накльовується» вже другий рік. Ти перетворив наше життя на зручний симбіоз, де ти — паразит, а я — живильне середовище. Але сьогодні ти перейшов межу. Ти взяв мій робочий інструмент і віддав його стороннім людям. Ти хоч розумієш, що якщо з машиною щось станеться, страхова мене пошле, бо за кермом була людина, не вписана в поліс? Ти про це подумав, рятівнику?
— Та нічого з нею не станеться! — Вадим махнув рукою, знову сідаючи і роблячи великий ковток, наче шукаючи в напої підтримки. — Свєтка водить акуратно. У неї стаж — 10 років. І взагалі вона не чужа. Ми з нею сина виростили. Це зв’язки, які не рвуться штампом у паспорті. Тобі цього не зрозуміти. Ти ж у нас кар’єристка. У тебе замість серця — калькулятор.
Олена усміхнулася. Це була зла, гірка усмішка.
— Знаєш, у чому різниця між нами, Вадиме? Я будую своє життя сама. А ти намагаєшся бути хорошим для всіх за чужий рахунок. Це називається «аттракцион нечуваної щедрості в кредит». Мій кредит. Ти хочеш бути героєм для Свєтки? Будь ласка, заробіть, купи їй джип, і нехай вона хоча б гній на ньому возить. Але не смій чіпати моє.
У цю мить телефон Вадима знову пищикнув. Він схопив його, сподіваючись на зміну теми, але, прочитавши повідомлення, нахмурився.
— Ну ось, бачиш, усе нормально, — пробурмотів він, але в голосі не було впевненості. — Пише, що вони на заправці каву п’ють. За півгодини будуть. Трохи затрималися. Там пробка на в’їзді в місто.
— Каву п’ють, — повільно повторила Олена. — А я тут рахую збитки. Я зірвала зустріч, яка могла принести мені річну премію, а вони п’ють каву на мої гроші. У моїй машині.
Вона встала і підійшла до вікна. На вулиці починало темніти. Десь там, у потоці машин, їхала її біла Тойота, перетворена на вантажівку для овочів.
— Ти не просто віддав машину, Вадиме, — сказала вона, дивлячись на своє відображення в темному склі. — Ти показав мені моє місце. Для тебе я — ресурс, функція. «Лєнка заплатить, Лєнка зрозуміє, Лєнка переб’ється». А Світлана — це людина в біді, сім’я, святе. Ти розставив пріоритети, і я їх прийняла.
— Ой, усе, досить нагнітати! — Вадим роздратовано стукнув банкою по столу. — Досить будувати із себе жертву. Приїде машина, я сам її на мийку відволочу завтра або на вихідних. Буде як нова. Ти краще подумай, що на вечерю приготувати, бо в холодильнику нічого немає — тільки сир і лишився.
Олена повільно повернулася до нього. У її погляді було стільки крижаної зневаги, що Вадим мимоволі вжався в стілець.
— Вечері не буде, — чітко вимовила вона. — І сніданку теж. Крамничка закрита. Ти так пишаєшся своїм минулим, Вадиме? Ось і живи ним. Нехай тебе годує твоя справжня сім’я. А я втомилася утримувати дорослого, працездатного чоловіка, який вважає, що наявність статевого члена між ногами дає йому право розпоряджатися моїм життям.
— Ти… ти мене шматком хліба прикармлюєш?! — задихнувся від обурення Вадим. — Та як у тебе язик повертається? Я тобі чоловік чи хто? «У горі та в радості» — забула?
— У горі та в радості, — кивнула Олена. — Але не в нахабстві та дурниці. Ти створив проблему на рівному місці, Вадиме. Ти підставив мене. І замість того, щоб вибачитися, ти сидиш тут, п’єш пиво й вимагаєш вечерю. Ти жалюгідний.
Вадим схопився, перекинувши порожню банку. Піна розлилася по столу, капаючи на підлогу, але він навіть не помітив.
— Жалюгідний? Та я для тебе… Та я терпів твій характер, твої вічні відрядження, твої звіти вночі! Інший би мужик давно пішов до нормальної домашньої баби, яка борщі варить, а не гроші рахує!
— Що ж, іди, — тихо сказала Олена. — Дверь не замкнена. Іди до тієї, що борщі варить та картоплю везе. Тільки ключі від моєї квартири залиш на тумбочці.
Повисла важка пауза. Вадим важко дихав, роздуваючи ніздрі. Він звик, що Олена може поворчати, але завжди відходить. Він звик маніпулювати її почуттям провини, її страхом самотності. Але зараз ці кнопки не працювали. Механізм зламався. У дворі внизу роздався знайомий сигнал клаксона. Один раз, потім другий. Вимогливий, нахабний. Вадим метнувся до вікна.
— Приїхали, — буркнув він, намагаючись не дивитися на дружину. — Ось бачиш, жива твоя машина. Зараз спущуся, допоможу розвантажити, і закриємо цю тему.
— Тему ми закриємо, це точно, — сказала Олена, направляючись у передпокій слідом за ним. — Але спочатку я хочу подивитися, у що ви перетворили мій автомобіль. І попереджаю, Вадиме: якщо я знайду там хоча б одну подряпину, твій проєкт із порятунку колишньої родини обійдеться тобі дуже дорого.
Вона накинула плащ, узявши запасний комплект ключів від машини на всяк випадок, і вийшла на сходовий майданчик, навіть не дочекавшись, поки чоловік натягне кросівки. Їй не терпілося глянути в очі тій «святій» жінці, заради якої її чоловік був готовий пустити під укіс власне благополуччя.
— Ну, приймай апарат.
Світлана вийшла з машини, із задоволенням потягуючись і поправляючи збитий набік пуховик. Вона виглядала як переможниця, що повернулася з трофеєм. Обличчя — розквітле, волосся — розкуйовджене, а в очах — нахабний блиск людини, яка впевнена, що їй усе зійде з рук.
— Трохи брудна, звичайно, зате справу зробили. Мама тобі банку огірків передала. У багажнику — на подяку.
Олена мовчки підійшла до свого автомобіля. Білосніжна Тойота, якою вона так пишалася, нагадувала трактор, що щойно повернувся з оранки. Колесні арки були забиті брудом, на бортах — засохлі сірі плями, а передній бампер прикрашала свіжа глибока подряпина, наче шрам від ножа.
— А це що? — тихо спитала Олена, вказуючи пальцем на пошкодження.
— Та дрібниці! — відмахнулася Світлана. — Кущ зачепили, коли розверталися. У тебе ж «каска», чого ти трясешся? Заполірують. Головне — картоплю врятували. Вадик, іди допоможи мішок витягнути. Він тобі, до речі, призначається.
Вадим метушився навколо, намагаючись зобразити жваву діяльність. Він явно відчував напругу, що висіла в повітрі, і намагався заболтати ситуацію.
— Клянуся! Ми завтра на мийку згонимо — буде як нова! — Він спробував обняти дружину за плечі, але Олена зробила відступила, і його руки повисли в порожнечі. — Подряпина — дурниці. Я у мужиків у гаражі спитаю, вони за копійки замажуть. Зато дивись, який урожай…
Олена відчинила водійські двері. З салону пахнуло сирою землею і чимсь кислим. На бежевій шкіряній оббивці пасажирського сидіння розпливалася темна пляма, а килимки були втоптані так, наче по них пройшов полк солдат у кирзачах. Це було не просто сміття, це було осквернення її особистого простору.
Вона повільно зачинила двері, відсікаючи цей запах, і повернулася до чоловіка. Її обличчя було абсолютно спокійним, і це лякало більше, ніж будь-який крик.
— Ключі від квартири. Вадиме.
— Що? — Він завмер із мішком картоплі в руках, нізко притискаючи його до живота. — Лєно, ти знову починаєш? Ми ж домовилися, я все приберу. Ну, годі спектакль влаштовувати перед людьми.
— Я не влаштовую спектакль. Я закінчую фарс. — Олена простягнула руку долонею догори. — Ключі. Прямо зараз. Ти так хотів бути корисним своїй родині. Вітаю. У тебе з’явився шанс. Ти можеш їхати з ними, вантажити картоплю, лагодити дахи, возити тещу. Ти вільний, Вадиме.
— Ти… ти женєш мене? — Його голос зірвався на фальцет. — Через брудні килимки? Лєно, подумай. Я твій чоловік. Ти не можеш мене вигнати на вулицю от так ввечері!
— Можу, — різко відсікла вона. — Я плачу за цю квартиру. Я плачу за цю машину. Я купую їжу, яку ти їси. Ти тут — гість, який засидівся й почав гадити на килим. Гостинність скінчилася. Ключі.
Вадим розгублено озирнувся на Світлану, шукаючи підтримки. Його бойова подруга стояла, притулившись до свого старого «Пежо», і з цікавістю спостерігала за сценою, випускаючи дим у холодне небо.
— Свєто, скажи їй, — взмолився Вадим. — Поясни, що це нормально — допомагати рідним.
Світлана хмикнула.
— А я тут до чого, Вадик? — ліниво протягла вона. — Це ваші сімейні розборки. Самі розбирайтеся. Мені додому пора. Мамі ще тиск міряти треба.
— У сенсі «самі»? — Вадим випустив мішок. Картоплини з глухим стуком покотилися по асфальту. — Я ж заради вас стараюся! Лєнка мене виганяє. Світлано, ну я тоді до тебе поки переконуюся на пару днів, поки вона не охолоне.
Повисла тиша. Чути було лише, як гуде вітер у проводах та як десь вдалині виє сирена. Олена схрестила руки на грудях, із похмурим задоволенням очікуючи розв’язки. Світлана подивилася на колишнього чоловіка так, наче він запропонував їй з’їсти дохлого пацюка.
— До нас? — перепитала вона, і її брови повізли вгору. — Вадик, ти з дуба впав? Куди я тебе покладу? У нас двокімнатна квартира. В одній кімнаті мама, в іншій — я. І в мене, між іншим, особисте життя є. Коля приїде на вихідних. Йому ці сюрпризи з минулого ні до чого.
— Коля? — Вадим виглядав так, наче його вдарили пильним мішком по голові. — Який Коля? Ти ж казала, що сама… що допомога потрібна.
— Допомога потрібна була з картоплею, дурнику, — розсміялася Світлана, відчиняючи двері своєї машини. — А мужик у домі мені навіщо? Тим більше такий, як ти. Без грошей, без житла, та ще й з аліментами. Ти, Вадик, зручний, коли треба привести-завести. А на постій? Вибач, цей аттракціон я вже проходила. Дякую. Сита по горло.
Вона сіла за кермо, завела двигун. Старенький «Пежо» чхнув і затарахкотів.
— Картоплю собі залиште за працю! — крикнула вона у вікно й, різко давши газу, вирушила з двору, залишивши Вадима стояти серед розкиданих овочів.
Олена підійшла до чоловіка. Він стояв, дивлячись услід віддаленим червоним вогникам. Уся його пиха, вся його надута бравада зникли, залишивши тільки жалюгідного, постарілого чоловіка у витягнутих спортивних штанях.
— Бачиш, Вадиме, — тихо сказала Олена. — Ось і вся твоя ціна. Ти потрібен, поки в тебе є ресурс.
Звісно, Олена не вигнала чоловіка з дому. Вони кілька днів не розмовляли, проте Вадим зробив висновки і більше Світлані не допомагав з картоплею.
