«Ти віддав мою шубу своїй сестрі?! Алла шість років збирала гроші на розкішну шубу. Відмовляла собі в обновках, брала додаткову роботу, відкладала кожну вільну гривню. А чоловік вирішив, що може віддати її сестрі, навіть не запитавши дозволу. Та він і гадки не мав, що дружина знає про його власну таємну заначку…
— Це що таке?! Тимофію, я тебе питаю: що сталося з моєю шубою?!
Алла стояла посеред передпокою, тримаючи в руках темно-коричневу шубу. Один рукав звисав майже до підлоги, підкладка була розірвана, а на подолі темніла велика жирна пляма.
Тимофій стояв у дверях кухні й крутив ґудзик на сорочці.
— Та нічого. Трохи шов розійшовся.
— Трохи?! Подивися на неї!
— Ну, буває. Річ не нова, зрештою.
Алла повільно підняла голову.
— Не нова? Я купила її три тижні тому!
— То й що? Зашиємо. Пляму відчистиш.
— Хто її брав?
Тимофій зітхнув.
— Тільки не починай.
— Я ще нічого не починала. Запитую, хто брав мою шубу.
— Олена.
— Твоя сестра?
— А хто ж іще? Їй треба було на ювілей начальниці. Мати попросила, я дозволив.
Алла кілька секунд мовчала, намагаючись повірити, що чоловік справді вимовив ці слова.
— Ти дозволив?
— Не роби з цього трагедії. Олена хотіла гарно вдягнутися. Вона ж не назавжди її забрала.
— Тимофію, ти віддав мою річ без мого дозволу!
— Ми сім’я. Що тут такого?
— А ти не хочеш пояснити, чому в нашій родині мої речі можна роздавати, а мої бажання називаються забаганками?
Чоловік скривився.
— Не треба починати свої лекції. Мати з Оленою зараз прийдуть, сама в них запитаєш.
Він повернувся до кухні, а жінка залишилася стояти з понівеченою шубою в руках.
Вона ще не знала, що ця річ стане початком розмови, якої в їхній родині не було майже тридцять років. І що незабаром їй доведеться нагадати чоловікові одну дуже неприємну подробицю: якщо в сім’ї все спільне, то чому його власні заощадження роками лежали в схованці, про яку дружина нібито нічого не знає?
Алла поверталася додому після триденної поїздки до тітки Валентини. Та мешкала в селі й уже не справлялася сама з господарством, тому племінниця час від часу приїздила допомогти.
Цього разу Алла затрималася довше, ніж планувала: перебрала городину, допомогла закрутити кілька банок огірків, полагодила хвіртку. Дорога додому забрала майже три години.
Усю дорогу вона думала про те, як прийде, прийме душ, заварить улюблений чай і нарешті дістане із шафи свою нову шубу.
Вона мріяла про неї багато років.
Аллі було п’ятдесят п’ять. Вона працювала головною бухгалтеркою на хлібозаводі, мала дорослого сина, який давно жив окремо, і чоловіка Тимофія, з яким прожила майже тридцять років.
Особливих розкошів у їхньому житті ніколи не було. Тимофій працював слюсарем, заробляв непогано, але мав одну слабкість: усе, що стосувалося його захоплень, вважав необхідним. Човен, рибальські снасті, інструменти, новий мотор — на це гроші знаходилися завжди.
Алла жила інакше. Вона звикла спочатку думати про рахунки, продукти, потреби родини, а вже потім про себе.
Шість років тому вона вирішила, що хоч раз дозволить собі те, про що давно мріяла.
Почала відкладати гроші. Спершу потроху, потім узяла додаткову роботу: перевіряла звіти двох невеликих магазинів, допомагала знайомим підприємцям із бухгалтерією. Працювала вечорами, коли Тимофій дивився телевізор.
Гроші складала в конверт і ховала в коробці з нитками та ґудзиками.
Часом хотілося купити нову сукню чи гарні чоботи, але вона зупиняла себе.
«Потерплю. Колись куплю собі ту шубу».
І три тижні тому цей день нарешті настав.
Разом із сусідкою Ніною Федорівною Алла зайшла до магазину хутряного одягу. Вона давно придивлялася до однієї моделі: темно-коричневої, із широким коміром і густим м’яким хутром.
Коли приміряла її перед дзеркалом, довго не могла відвести погляду.
— Ну що, подобається? — запитала продавчиня.
— Дуже.
— Вам личить. І колір практичний.
Алла повернулася боком, поправила комір.
У дзеркалі стояла доглянута жінка з рівною спиною. Не чиясь дружина, не чиясь мама, не працівниця, яка цілий день розв’язує чужі проблеми.
Жінка, яка нарешті зробила щось для себе.
Шуба коштувала сто двадцять тисяч гривень. Ала мала сто тисяч.
Увечері вона попросила Тимофія позичити їй двадцять тисяч.
— Мені трохи не вистачає. Поверну з додаткової роботи.
Чоловік навіть не відірвався від телевізора.
— На свої забаганки заробляй сама.
— Тимофію, я шість років збирала.
— То й збирай далі. Я на мотор відкладаю.
— Я ж не прошу подарувати. Позичити.
— Немає в мене зайвих грошей.
Алла тоді нічого не сказала. Наступні два тижні працювала до пізньої ночі й заробила потрібну суму.
Коли принесла шубу додому, Тимофій лише глянув на неї.
— Гарна. Дорога, мабуть?
— Дорога.
— Ну, якщо сама заробила, носи на здоров’я.
І повернувся до телевізора.
Жінка не образилася. Вона звикла, що чоловік не надто цікавиться її бажаннями. Але ніколи не думала, що він дозволить комусь зіпсувати річ, на яку вона так довго збирала.
— Алло, це ти? — долинуло з кухні. — Іди сюди, ми пиріг принесли!
За столом сиділи свекруха Зоя Максимівна та зовиця Олена. Чашки стояли з Алинoго святкового сервізу, на столі лежала її лляна серветка, а посередині красувався пиріг із капустою.
Свекруха розливала чай, розповідала щось доньці й почувалася господинею.
— Здрастуйте, — сказала Алла.
— О, повернулася! Як тітка Валя? — запитала Зоя Максимівна.
— Добре. Ви бачили, що сталося з моєю шубою?
Свекруха нарешті глянула на хутро.
— Ой, ну що ти починаєш? Нічого такого. Річ для того й купують, щоб носити.
— Я її ще жодного разу не вдягала.
— Зате Олена вигуляла, — усміхнулася свекруха.
Алла перевела погляд на зовицю.
— Тобі смішно?
— Та чого ти? Я ж не навмисно. На ювілеї людей було багато, хтось зачепив, соус перекинувся. А рукав за стілець зачепився. Буває.
Зоя Максимівна втрутилася:
— Ало, ти краще послухай, як Олену хвалили! Її начальниця, Раїса Петрівна, ювілей святкувала. Увесь відділ зібрався. Так вона Олену за руку взяла, по хутру провела й питає, де таку красу купила.
— І що Олена відповіла?
— Сказала, що сама придбала. А що мала казати? Що в невістки позичила? Незручно ж!
Алла повільно опустила шубу на спинку стільця.
— Тобто ти ще й сказала, що сама її купила?
Олена знизала плечима.
— А що такого? Я ж не збиралася її привласнювати.
— Але на чужій речі вирішила покрасуватися перед начальницею?
— Не перебільшуй!
— А якби я не повернулася сьогодні, скільки ще ти збиралася її носити?
— Та досить! — втрутився Тимофій. — Зашиємо рукав, ніхто нічого не помітить.
Алла повернулася до чоловіка.
— Я шість років збирала на цю річ. А ти пропонуєш мені зашити її чорними нитками й удавати, що нічого не сталося?
— А що ти хочеш? Щоб я сестру до суду віддав?
— Я хочу, щоб ти зрозумів: це була моя річ. Не твоя, не твоєї матері й не твоєї сестри.
Зоя Максимівна зітхнула.
— От завжди ти була надто прискіплива. У наш час люди одне одному допомагали, а тепер кожна за свою річ трясеться.
— Ви плутаєте допомогу з дозволом брати чуже.
— Ми ж не чужі!
— Саме тому ви мали б запитати.
Алла пішла до спальні. Вона не хотіла продовжувати розмову, бо розуміла: якщо почне згадувати все, що накопичилося за роки, вечір закінчиться зовсім не так, як сподівалися її родичі.
Уранці Алла прокинулася раніше за чоловіка. Заварила чай, сіла за стіл і взяла аркуш паперу.
Спочатку записала те, що сталося із шубою. Потім почала згадувати інші випадки.
Електроміксер, який свекруха нібито позичила на тиждень, а повернула через рік. Великий плед, який Олена забрала, коли до неї приїжджали гості. Дві пачки дорогого чаю. Бабусин сервіз із позолотою, в якому тепер бракувало чотирьох блюдець.
І це були лише ті речі, які жінка помітила.
Роками все відбувалося однаково. Зоя Максимівна приходила, коли невістки не було вдома. Мала ключі від квартири: колись Тимофій загубив свою зв’язку й зробив матері дублікат.
Свекруха пояснювала, що заходить полити квіти, провітрити кімнати або забрати якусь дрібницю.
Алла не заперечувала. Мовляв, родина ж.
Тільки чомусь ця родина ніколи не запитувала, чи зручно їй.
Тимофій вийшов на кухню.
— Ти чого так рано?
— Мені на роботу.
— Слухай, ти вчора якось спокійно все сприйняла. Я думав, будеш сваритися.
— А ти хотів, щоб я сварилася?
— Мати засмутилася.
— Через що? Через те, що віддала мою шубу доньці?
— Вони ж не зі зла.
— А мені від цього легше?
— Ну що я мав зробити? — він продовжив: — Олена попросила, мати попросила. Ти була в селі.
— Міг зачекати.
— Та ти все одно відмовила б!
Алла подивилася на нього.
— Отже, ти чудово розумів, що я не дозволю. І все одно віддав.
Тимофій промовчав.
— Пам’ятаєш, як я просила тебе позичити двадцять тисяч гривень на шубу?
— До чого тут це?
— Ти сказав, що на мої забаганки грошей немає. А на забаганки сестри знайшлася моя шуба.
— Не починай знову!
Він схопив шматок хліба й пішов одягатися.
Алла допила чай. Тепер вона знала, що робитиме.
Першим пунктом її плану стало ательє.
Майстриня Галина Ігнатівна уважно оглянула шубу, перевернула рукав, розглянула підкладку й торкнулася хутра біля плями.
— Хто це зробив?
— Родичі.
— Родичі, кажете? Тоді вам не дуже пощастило з родичами.
Алла сумно посміхнулася.
— Наскільки все погано?
— Рукав вирвали майже весь. Підкладка розірвана, хутро біля шва теж пошкоджене. А пляма жирна, ще й із барвником. Частину приберу, але слід залишиться. Ремонт обійдеться приблизно у п’ять тисяч гривень. І первісного вигляду вже не буде.
— А можна отримати від вас письмовий висновок?
— Для чого?
— Хочу мати підтвердження стану речі та вартості ремонту.
Майстриня подивилася на жінку поверх окулярів.
— Зрозуміла. Зараз напишу.
З ательє Алла поїхала до свекрухи.
Зоя Максимівна відчинила двері в домашньому халаті. З квартири пахло смаженою цибулею.
— О, Алло! Проходь, котлети щойно посмажила.
— Дякую. Я ненадовго. Віддайте мені, будь ласка, ключі від моєї квартири.
Свекруха завмерла.
— Які ключі?
— Ті, що з червоним дармовисом. Ви ж пам’ятаєте, коли Тимофій загубив свої, ми зробили кілька дублікатів.
— А що сталося? Ти мені тепер не довіряєш?
— Я більше не хочу, щоб хтось заходив до мого помешкання без мого відома.
— Та я ж тобі допомагала! Квіти поливала, вікна мила!
З кімнати вийшла Олена.
— Що тут відбувається?
— Алла вирішила, що я їй більше не потрібна! Ключі вимагає!
Олена скривилася.
— Оце вже справді. Через одну шубу такий гармидер.
— Не через одну шубу, — спокійно відповіла Алла. — Через те, що ви роками вважаєте мої речі спільними, а мою думку не варто навіть запитувати.
— Та що ми в тебе взяли? — обурилася Олена.
— Почнімо з ключів.
Зоя Максимівна пішла до кімнати, відчинила шухляду комода й повернулася з червоним дармовисом.
— На! Забирай! Тільки не думай, що я ще колись переступлю твій поріг!
— Це вже буде ваше рішення.
Ала забрала зв’язку.
— І ще. Поверніть, будь ласка, електроміксер, плед і чотири блюдця з бабусиного сервізу.
— Нічого я не брала! — вигукнула свекруха.
— Добре. Тоді, коли наступного разу прийду до Вас в гості, пошукаємо разом.
— Та ти…
— До побачення, Зоя Максимівно.
Вона вийшла, не чекаючи відповіді.
На сходах трохи тремтіли ноги. Алла розуміла, що щойно зробила те, на що не наважувалася багато років. Але полегшення чомусь не було.
Удома на неї чекав ще один сюрприз. Точніше, вона давно знала про нього, але ніколи не надавала значення.
На антресолі стояла стара коробка з-під взуття. Тимофій зберігав там рибальські дрібниці, мотки волосіні, запасні котушки та інші речі.
Алла знала, що в коробці лежить ще дещо. Гроші.
Чоловік відкладав їх на човновий мотор уже кілька років. Іноді казав, що збирає потроху, іноді хвалився, що скоро вистачить на покупку.
Вона ніколи не цікавилася сумою. У них була негласна домовленість: кожен має право на власні заощадження.
Але тепер Алла згадала, як чоловік відповів їй, коли вона попросила позичити гроші на шубу.
«На свої забаганки заробляй сама».
Вона дістала коробку, відкрила її й побачила білий конверт, перетягнутий гумкою.
Перерахувала купюри. Сто п’ятдесят тисяч гривень.
Алла довго дивилася на гроші. Вона не збиралася їх витрачати, але вирішила забрати конверт і покласти в надійне місце. Їй потрібно було, щоб Тимофій нарешті зрозумів: чужими речами не можна розпоряджатися лише тому, що вони лежать у спільному домі.
Коли чоловік повернувся з роботи, жінка саме готувала вечерю.
— Мати дзвонила, — сказав він замість привітання. — Ти забрала в неї ключі?
— Свої ключі. Так.
— Вона плакала!
— Мені шкода.
— Ти зовсім совість втратила?
Алла витерла руки рушником.
— Тимофію, ти сьогодні заглядав до коробки на антресолі?
Він насупився.
— До якої?
— До тієї, де зберігаєш рибальські речі.
Тимофій подивився на дружину, потім швидко пройшов до кімнати.
За кілька секунд почувся його голос:
— Алло!
Він повернувся з порожньою коробкою.
— Де гроші?
— У мене.
— Це мої гроші!
— А шуба була моя.
— Це зовсім інше!
— Чим саме?
— Я два роки збирав на мотор!
— А я шість років збирала на шубу.
— Поверни негайно!
— Поверну. Але спочатку ми домовимося, що в цьому домі більше ніхто не розпоряджається чужими речами.
— Ти спеціально так?
— Ні. Я нарешті розмовляю з тобою тією мовою, яку ти розумієш.
Тимофій кинув коробку на стіл.
— Я ніколи не думав, що ти здатна на таке.
— А я ніколи не думала, що мій чоловік здатен віддати мою нову шубу без дозволу.
Він пішов до кімнати й увімкнув телевізор на повну гучність. Алла мовчки прибрала зі столу.
Минув тиждень.
Тимофій спав на дивані, розмовляв із дружиною лише про побутові справи й приходив додому пізніше, ніж зазвичай.
Свекруха не телефонувала. Олена теж.
У суботу вранці у двері подзвонили. На порозі стояли Зоя Максимівна та Олена. Свекруха тримала коробку цукерок, а донька — невеликий пакет.
— Ми до тебе з миром, — промовила Зоя Максимівна. — Можна зайти?
Алла відступила вбік.
Вони пройшли на кухню, сіли за стіл. Свекруха поставила цукерки посередині й почала розмову з вимушеною усмішкою.
— Алло, ми ж не чужі люди. Скільки можна через дрібниці ображатися?
— Які саме дрібниці?
— Ну, через ту шубу. Вона ж уже пошкоджена. Невже не можна було все владнати по-сімейному?
— А як саме?
Зоя Максимівна трохи пом’ялася.
— Розумієш, у мене здоров’я останнім часом не дуже. Лікарі радять відпочити, а я все ніяк не виберуся. Хотіли з Оленою поїхати на два тижні. Але путівки дорогі. На двох потрібно чимало грошей.
Алла подивилася на свекруху.
— І?
— Ми з Тимофієм поговорили. Він сказав, що зараз не має вільних грошей. А ти в нас господарська жінка. Завжди щось відкладаєш. Може, допоможеш?
— Ви прийшли просити в мене гроші на відпочинок після того, як зіпсували мою річ?
— Та скільки можна про ту шубу! — не витримала Олена. — Ми ж уже все пояснили!
— Ви пояснили, як її зіпсували. Але не пояснили, хто за це відповідатиме.
Алла встала, вийшла до кімнати й повернулася з текою. Поклала на стіл чек із магазину та довідку з ательє.
— Ось чек. Сто двадцять тисяч гривень. Ось висновок майстрині. Ремонт обійдеться приблизно у п’ять тисяч гривень, але первісного вигляду шубі вже не повернути.
Зоя Максимівна насторожилася.
— І що ти хочеш?
— Щоб ви відшкодували вартість речі.
— Сто двадцять тисяч?! — вигукнула свекруха.
Олена нервово засміялася.
— Ти жартуєш? Звідки в нас такі гроші?
— Це вже не моя проблема.
— Ти хоч розумієш, що говориш? — свекруха підвищила голос. — Ти хочеш із рідної сім’ї гроші витягнути за якусь шубу?
— Ви ж прийшли до мене просити гроші на відпочинок. Отже, чудово розумієте, що вони не беруться нізвідки.
— Ми ж сім’я!
— Тоді чому ви не порадилися зі мною, перш ніж брати мою річ?
Олена відсунула стілець.
— Мамо, я ж казала, що не треба було сюди йти.
— Сядь, — несподівано сказала Алла. — Ми ще не закінчили.
Вона подивилася на Олену.
— Ти розповідала, як начальниця хвалила твою шубу на ювілеї. А знаєш, що я можу їй розповісти, звідки вона в тебе взялася?
Олена зблідла.
— Ти не посмієш!
— А навіщо мені це робити? Я не збираюся псувати тобі життя. Але й приховувати правду заради твого спокою не буду.
— Ти хочеш зруйнувати мою кар’єру?!
— Ні. Я хочу отримати відшкодування за свою власність.
Зоя Максимівна раптом втрутилася:
— Олена якраз сподівається на підвищення. Раїса Петрівна обіцяла підтримати її кандидатуру. А ти хочеш усе зруйнувати через одяг?
Алла уважно подивилася на свекруху.
— Тобто ви знали, що Олена привласнила мою шубу перед начальницею, і вас це не турбувало?
— Вона просто хотіла справити враження!
— За мій рахунок.
Олена опустила голову.
— Мені сорок шість років, Алло. Я все життя працюю на одному місці. У мене немає чоловіка, який міг би допомогти. Це підвищення було для мене важливим.
— А мені п’ятдесят п’ять. Я шість років відкладала на цю річ. Чому ти вирішила, що мої бажання менш важливі за твої?
Олена не відповіла.
— Даю вам час до п’ятниці, — сказала Алла. — Якщо відшкодуєте вартість шуби, питання буде закрите. Якщо ні — я розв’язуватиму його офіційно.
— Ти нас ганьбиш! — прошепотіла Зоя Максимівна.
— Ні. Я лише перестала прикривати те, що ви робили.
Жінки пішли без чаю.
Тимофій дізнався про цю розмову того самого вечора. Мати телефонувала йому кілька разів, плакала, скаржилася, а потім він повернувся додому розлючений.
— Ти що, зовсім розум втратила?!
Алла саме складала чисті речі.
— Щось сталося?
— Мати сказала, що ти образила Олену!
— Я запропонувала їй відшкодувати вартість моєї шуби.
— Вона не має таких грошей!
— Це не змінює того, що сталося.
— Ти хочеш, щоб вона брала кредит?!
— Я хочу, щоб вона зрозуміла: чужі речі не можна псувати без наслідків.
— Та це ж моя рідна сестра!
— А я твоя дружина.
— Ти могла б увійти в її становище!
— Я шість років входила в становище всієї твоєї родини. Тепер настав час подумати про мене.
Тимофій пройшовся кімнатою.
— І взагалі, ти не маєш права вимагати сто двадцять тисяч. Шуба ж пошкоджена!
— А навіщо було її брати?
— Ну, не думали, що так вийде!
— Тимофію, ти дорослий чоловік. Невже досі не розумієш, що чужу річ не можна віддавати без дозволу власника?
Він сів на диван.
— Я не думав, що ти так усе сприймеш.
— Ти багато чого не думав.
— І що тепер?
— Тепер я хочу побачити, чи здатні ви відповідати за власні вчинки.
Тимофій довго мовчав.
— Де гроші на мотор?
— Вони цілі. Я їх не витрачала.
— Коли повернеш?
— Коли ми домовимося про правила, які стосуються нас обох. Я не зазіхаю на твої заощадження, але й ти більше не вирішуватимеш, кому віддавати мої речі.
— Ти не можеш тримати мої гроші в себе!
— А ти не міг віддати мою шубу. Але чомусь вирішив, що можеш.
Тимофій нічого не відповів.
До п’ятниці залишалося три дні.
У четвер Алла повернулася з роботи й побачила біля дверей великий пакет. У ньому лежали електроміксер, акуратно складений плед і чотири блюдця з бабусиного сервізу.
Жодної записки.
Вона занесла речі до квартири й поставила на свої місця.
Тимофій, побачивши пакет, лише зітхнув.
— Мати принесла.
— Добре.
— Могла б хоч подякувати.
— За те, що повернули мої речі?
— Ти нестерпна, Алло.
Вона не стала відповідати.
Увечері чоловік довго сидів на кухні, розглядав старий сервант і нарешті запитав:
— Ти справді думаєш, що мати хотіла тебе образити?
— Я думаю, що вона звикла брати те, що їй подобається. А ти звик їй це дозволяти.
— Вона моя мати.
— Я знаю. Але це не означає, що вона може розпоряджатися моїми речами.
Тимофій опустив голову.
— Я поговорю з нею.
— Поговори. Тільки цього разу не вирішуй замість мене, що я маю терпіти.
У п’ятницю ввечері знову пролунав дзвінок.
На порозі стояла Олена. У руках вона тримала товстий коричневий конверт.
— Мама в машині, — сказала вона. — Не захотіла заходити.
— Проходь.
— Ні. Я ненадовго.
Олена простягнула конверт. Алла взяла його й відчула, що всередині гроші.
Вони сіли на банкетку в передпокої. Алла відкрила конверт і почала рахувати купюри.
— Сто двадцять тисяч гривень, — тихо сказала Олена.
— Звідки?
— Кредит оформила на себе. Гроші дали швидко.
Алла продовжувала рахувати.
— Тепер кілька років доведеться віддавати. Мама теж допомагатиме, бо сама я не потягну.
— Розумію.
Олена подивилася на неї.
— Ти розумієш, що ми тепер роками платитимемо за цю історію?
— А ти розуміла, що я шість років відкладала на шубу?
Олена відвела погляд.
— Я не думала, що все так закінчиться.
— А я думала, що купила річ, яку нарешті зможу носити сама.
Олена стиснула руки.
— Мама дуже плакала. Каже, що тридцять років до тебе ставилася як до рідної.
Алла закінчила рахувати гроші.
— Якби ставилася як до рідної, то не допустила б історії з шубою.
— Я знаю. Я теж винна.
Ці слова прозвучали так несподівано, що Алла уважно подивилася на зовицю.
— Ти визнаєш це?
— А що мені залишається? Я ж бачила, як ти її купила. Пам’ятаю, як ти раділа. Але мама сказала, що ти все одно не носиш її щодня, а мені треба на ювілей. Тимофій погодився. Я вирішила, що нічого не станеться.
— А коли зіпсувала?
Олена стиснула губи.
— Мені було соромно. Але я думала, що можна буде відремонтувати. А потім мама сказала, що ти нічого не доведеш, бо не бачила, хто брав шубу.
Алла повільно поклала гроші в конверт.
Ось тепер вона почула те, чого не знала раніше.
— Тобто ви розраховували, що я промовчу?
— Так, — тихо відповіла Олена. — Мама сказала, що ти завжди все пробачаєш.
Алла гірко посміхнулася.
— Ось у чому справа. Ви не тому брали мої речі, що вважали мене рідною. Ви брали їх, бо були впевнені, що я не заперечуватиму.
Олена опустила голову.
— Мабуть, так.
— А Тимофій теж так думає?
— Він сказав, що ти покричиш і заспокоїшся. Мама теж так вважала. Я не виправдовуюся, Алло. Просто кажу, як було.
Алла мовчала. Найбільше її вразила навіть не зіпсована шуба, а те, наскільки спокійно ці люди заздалегідь вирішили, що вона знову проковтне образу.
— Гроші я отримала, — сказала вона нарешті. — Більше не хочу повертатися до цієї історії.
Олена кивнула.
— А шуба?
Алла дістала чохол із пошкодженою річчю.
— Забирай.
Олена здивовано подивилася на неї.
— Навіщо?
— Тепер вона твоя.
— Але ж вона зіпсована!
— Знаю. Можеш віднести до майстерні, переробити або віддати комусь. Мені вона більше не потрібна.
Олена взяла чохол, але не поспішала йти.
— Ти справді купиш собі іншу?
— Так.
— А якщо я не хочу забирати цю шубу?
— Тоді залиш її тут. Я все одно не носитиму.
Олена помовчала, а потім узяла чохол.
— Вибач, Алло.
Жінка не відповіла відразу.
— Я почула тебе. Але вибачення не повертає довіри. Її доведеться заслужити.
Олена кивнула й вийшла.
Того вечора Ала довго сиділа на кухні. Вона не відчувала радості від того, що Олена взяла кредит. Не було й задоволення від того, що свекруха тепер має економити.
Просто вперше за багато років усе стало на свої місця.
Вона повернула Тимофієві гроші, які забрала з коробки, поклавши конверт на його тумбочку. Чоловік знайшов його наступного ранку.
— Ти повернула?
— Так. Я не збиралася їх витрачати.
— То навіщо було забирати?
— Щоб ти хоча б на хвилину відчув, як це, коли хтось без дозволу розпоряджається тим, що тобі дороге.
Тимофій узяв конверт, але нічого не сказав.
За кілька днів Алла зателефонувала сусідці Ніні Федорівні.
— Ніно, ти завтра маєш час?
— А що сталося?
— Поїдемо вибирати мені шубу.
— Знову?
— Так. Цього разу купуватиму іншу.
Наступного дня вони разом вирушили до магазину. Алла довго приміряла різні моделі, поки не знайшла ту, яка їй справді сподобалася.
Шуба коштувала сто двадцять вісім тисяч гривень. Вісім тисяч вона додала зі своїх заощаджень.
Ніна Федорівна усміхнулася:
— Тепер ти точно нікому її не позичатимеш?
— Позичати можна, якщо людина спочатку запитає. А я вже сама вирішу, чи погоджуватися.
Вдома Алла повісила обновку в шафу. Ключ від дверцят поклала у свою шухляду.
У листопаді випав перший мокрий сніг.
Алла вдягнула нову шубу й пішла прогулятися. Не поспішала, зупинялася біля магазинів, розмовляла зі знайомими.
Біля зупинки вона помітила Зою Максимівну. Свекруха стояла в старому пуховику, кутаючись у шарф.
Побачивши невістку, вона затримала погляд на її обновці, а потім відвернулася.
Алла не стала підходити. Не збиралася ні хизуватися, ні провокувати свекруху.
Увечері Тимофій розповів, що бачив сестру.
— У Олени тепер із грошима важко. Щомісяця кредит платити.
— Знаю.
— Мати теж переживає.
— Мені шкода.
— Ти могла б хоча б частину їм повернути.
Алла повільно повернулася до чоловіка.
— Тимофію, ти зараз серйозно?
— Я просто кажу. Все-таки родина.
— А коли ти віддав мою шубу, ти думав, що я теж родина?
Він замовк.
— Я не прошу тебе сваритися з матір’ю, — продовжила Алла. — Не забороняю спілкуватися із сестрою. Але більше ніхто не братиме моїх речей без дозволу. І не розпоряджатиметься моїми грошима.
— Я зрозумів.
— Сподіваюся.
Тимофій сів за стіл.
— А гроші на мотор?
— Я повернула їх тобі.
— Знаю. Я просто подумав, може, ти допоможеш мені з покупкою. Ти ж маєш заощадження.
Алла подивилася на нього.
— Ти знову просиш у мене гроші на свою покупку?
— Я ж не вимагаю.
— Тоді навіщо питаєш?
Тимофій зітхнув.
— Раніше ти не була такою.
— Раніше я багато чого дозволяла, а потім мовчки ображалася. Мені набридло.
Він довго дивився на стіл.
— Я не хотів, щоб усе так вийшло.
— Але ти зробив саме так. І навіть не подумав, що мені буде важко.
— Я думав, що ти не заперечуватимеш. Олена попросила, мати наполягла…
— Ти дорослий чоловік, Тимофію. У тебе є власна голова. Чому, коли йдеться про твою сестру, ти не можеш їй відмовити, а коли йдеться про мене, навіть не вважаєш за потрібне запитати?
Він не відповів.
Минув ще місяць.
Одного вечора Тимофій прийшов додому раніше й сказав:
— Одинадцятого в матері день народження. Сімдесят дев’ять років. Вона просила нас приїхати.
Алла саме нарізала овочі для салату.
— Знаю.
— Олена теж буде.
— І добре.
— Мати сказала, що хоче з тобою поговорити. Може, вибачитися.
Алла поклала ніж на дошку.
— А ти що їй відповів?
— Що передам тобі.
— І все?
— А що ще?
Вона витерла руки рушником.
— Тимофію, я не знаю, чи хочу їхати. Але якщо твоя мати справді хоче попросити вибачення, вона може це зробити не лише на день народження.
— Ти не можеш вічно тримати образу.
— А ти не можеш вічно вирішувати за мене, коли я повинна її відпустити.
Тимофій замовк.
Алла підійшла до шафи, відчинила дверцята й торкнулася нової шуби.
— Ключі від квартири залишаться в мене. Усі. Якщо твоя мати захоче прийти, нехай телефонує й домовляється. Це не обговорюється.
— Добре.
— І ще. Я не хочу більше чути, що мої речі — це спільне майно твоєї родини. Ми з тобою чоловік і дружина. Але це не означає, що можна не рахуватися одне з одним.
— Я зрозумів.
— Побачимо.
Тимофій постояв мовчки.
— То що мені сказати матері про одинадцяте?
Алла зачинила шафу.
— Скажи, що я подумаю.
Вона повернулася на кухню й узялася за салат.
Тимофій залишився в коридорі. Здається, лише тепер він почав розуміти: дружина не погрожувала розлученням, не вимагала неможливого й не намагалася покарати його родину.
Вона лише перестала бути людиною, якій можна безкарно нав’язувати чужі рішення.
А нова шуба висіла в шафі.
Цього разу Алла збиралася носити її сама. І більше нікому не дозволить вирішувати, кому вона має належати.
