Осінній вечір у маленькому містечку. Ліхтарі вже горіли, але ще не встигли розігнати сутінки. Андрій стояв під старим каштаном біля входу до кафе «Старий двір» дивився вгору, наче намагався втекти від нього самого.
Він повернувся сюди через вісімнадцять років. Вісімнадцять років тому він покинув це містечко з однією валізою, квитком на поїзд і гучною обіцянкою собі: «Я ніколи не стану таким, як вони».
А тепер він стояв тут, у тому ж самому пальті, що й тоді (тільки вже трохи потертим), і думав, що обіцянки, мабуть, теж мають термін придатності.
Двері кафе рипнули. Зсередини долинуло тепле світло й запах смаженої картоплі.
— Андрію? — голос був знайомий, як стара платівка, яку давно не слухали, але все одно впізнаєш з перших нот.
Він підняв очі. Перед ним стояла Олена. Та сама Олена, тільки тепер з коротким каре, зморшками в кутиках очей і здивуванням, яке вона намагалася приховати за усмішкою.
— Оленка… — видихнув він, ніби не вірив.
Вона підійшла ближче, обійняла його швидко, по-дружньому, але міцно.
— Ти ж казав, що ноги твої тут більше не буде, — сказала вона, відступаючи. — А тут ти. І навіть пальто те саме.
— Пальто — це випадковість, — відповів він. — А ноги… ну, ноги пам’ятають дорогу.
Вони зайшли всередину. Кафе майже не змінилося: ті самі потерті дерев’яні столи, той самий тьмяний абажур над стійкою, той самий дядько Сергій за стійкою, тільки тепер з сивиною й окулярами.
— О, блудний син повернувся! — прогримів Сергій. — Чим частувати будемо?
— Біленькою, — відповів Андрій.
Олена сіла навпроти, поклала руки на стіл.
— Розказуй, — сказала вона. — Чому саме зараз?
Він знизав плечима.
— Мами не стало три місяці тому. Я приїхав на прощання. А потім… не зміг поїхати назад.
— Тобто ти залишився?
— Поки що. — Він зробив ковток. — А ти? Як життя?
Олена посміхнулася криво.
— Як у всіх. Заміжня. Двоє дітей. Чоловік — нормальний, не п’є, працює на заводі. Все, як у людей.
— А щаслива?
Вона подивилася на нього довго, потім відвела погляд.
— А ти?
Андрій засміявся тихо, гірко.
— Я? Я ж казав, що буду великим. Буду жити в столиці, буду мати все. І от я маю… нічого.
— У тебе ж був бізнес?
— Був. Прогорів. Дружина пішла. Діти… ну, вони зі мною не розмовляють уже два роки.
Олена мовчала. Потім тихо сказала:
— Знаєш, коли ти поїхав, ми з Вітькою ще рік зустрічалися. А потім він теж поїхав. У Київ. Сказав, що тут йому тісно. І я залишилася.
Андрій подивився на неї уважно.
— Ти досі його любиш?
Олена знизала плечима.
— А ти досі любиш свою екс-дружину?
Вони обоє засміялися. Сміх вийшов сухим, як осіннє листя.
— Люди не змінюються, правда? — раптом сказала Олена.
Андрій кивнув.
— Я в це не вірив. Думав — вирвуся, стану іншим. А вийшов… той самий, тільки з боргами й сивиною.
Вони пили мовчки. Потім Олена раптом сказала:
— Пам’ятаєш, як ми вночі на даху сиділи? Ти мені обіцяв, що забереш мене звідси. А я сказала: «Не треба. Я тут помру».
— Пам’ятаю, — відповів він. — Ти ще плакала.
— Я не плакала, — заперечила вона. — Це ти плакав.
Він посміхнувся.
— Може, і плакав. Я тоді думав, що все буде інакше.
— А я тоді думала, що ти все одно повернешся, — сказала Олена. — Просто не знала, що так швидко.
— Вісімнадцять років — це швидко?
— Для тебе — ні. Для мене — ціла вічність.
Вони замовили ще по одній. Кафе потроху наповнювався людьми. Хтось у кутку співав під гітару пісню. Хтось голосно сміявся.
— А знаєш, хто досі тут? — раптом спитала Олена.
— Хто?
— Вітька. Повернувся п’ять років тому. Розлучився, дітей забрав. Працює вантажником на базі.
Андрій підняв брови.
— Серйозно?
— Ага. І знаєш що? Він досі такий самий. Тільки тепер замість мрії про велике життя — мрія про новий мотоцикл.
Андрій розсміявся.
— От бачиш. Люди не змінюються.
— А ти змінився? — спитала вона раптом серйозно.
Він задумався.
— Я думав, що змінився. Думав, що став сильнішим. Мудрішим. А потім зрозумів, що просто став втомленішим. І все одно роблю ті самі помилки.
Олена кивнула.
— Я теж. Думала, вийду заміж — і все налагодиться. А вийшло… ну, як у всіх. Сварки, борги, діти кричать. І я досі думаю про ту ніч на даху.
Вони замовили ще.
Коли кафе уже майже спорожніло, Олена сказала:
— Пішли прогуляємося?
Вони вийшли. Холодно. Зірки яскраві, як тоді.
Вони пішли знайомою дорогою — через місток, повз стару школу, до того самого будинку, де колись жив Андрій.
— Там тепер живе інша сім’я, — сказав він. — Мама продала, коли я поїхав.
— Знаю, — відповіла Олена. — Я там була. Діти граються в садку. Смішні такі.
Вони зупинилися біля паркану.
— Пам’ятаєш, як ми сюди лазили? — спитав він.
— Пам’ятаю. Ти тоді впав і розбив губу.
— А ти пожаліла
Вона засміялася.
Вони стояли мовчки. Потім Олена сказала:
— Знаєш, я іноді думаю: а що було б, якби ти не поїхав?
Андрій зітхнув.
— Я б тут спився. Ти б мене ненавиділа. Або ми б розійшлися років через п’ять.
— Може.
— А може, й ні.
Вона подивилася на нього.
— А ти коли-небудь шкодував?
— Кожного дня, — відповів він тихо. — Але якби я не поїхав, то шкодував би, що не спробував.
Олена кивнула.
— Отак ми й живемо. Завжди шкодуємо. І завжди думаємо, що могло б бути інакше.
Вони пішли далі. Пройшли повз старий стадіон, де колись грали у футбол. Пройшли повз річку, де колись купалися після випускного.
Нарешті зупинилися біля того самого даху — старої двоповерхової хати, де колись жили батьки Олени.
— Злазимо? — спитав Андрій.
— Ти серйозно?
— А чому ні?
Вони залізли. Як у старі часи. Тільки тепер повільніше, обережніше. Сіли на краю. Знизу виднілися вогні містечка.
— От бачиш, — сказала Олена. — Все те саме. Ті самі зірки. Ті самі дахи. Ті самі ми.
Андрій подивився на неї.
— Тільки ми старші.
— І мудріші, — додала вона.
Вони сиділи довго. Потім Олена сказала:
— Знаєш, я рада, що ти повернувся.
— Я теж, — відповів він. — Хоча й боявся.
— Чого боявся?
— Що побачу, який я насправді. І зрозумію, що нічого не змінив.
Олена поклала голову йому на плече.
— Ти змінився, — тихо сказала вона. — Ти став сумнішим. І, мабуть, добрішим.
Він обійняв її.
— А ти?
— А я… я досі та сама дівчина, яка плакала на даху. Просто тепер умію це приховувати.
Вони сиділи так довго, що стало холодно.
Коли спускалися, Олена сказала:
— Завтра я прийду до тебе. Приготую борщ. Як раніше.Вони розійшлися біля її будинку. Вона обійняла його ще раз, міцно.
— Не тікай знову, добре?
— Не тікаю, — відповів він. — Мені вже нікуди.
Вона пішла до хвіртки. Він стояв і дивився, поки не зникне за дверима.
Потім повернувся до своєї тимчасової квартири — маленької, холодної, з чужими меблями.
Ліг на ліжко, не роздягаючись.
І вперше за вісімнадцять років йому не хотілося втікати.
Він просто лежав і думав: «Може, люди й не змінюються. Але іноді вони повертаються. І цього, мабуть, достатньо».
Наступного ранку він прокинувся від запаху кави. Олена вже була в кухні. На столі — борщ, пампушки, сметана.
— Доброго ранку, блудний сину, — сказала вона, не обертаючись.
— Доброго ранку, — відповів він і посміхнувся.
Вони сіли їсти.
І ніхто з них не сказав, що буде далі.
Бо, мабуть, і не треба було.
Бо люди не змінюються.
Але іноді вони просто перестають тікати.
Тетяна Макаренко
