Марина стояла біля раковини, вдивляючись у гору брудного посуду, що лишився після вчорашнього візиту зовиці з чоловіком. Руки тремтіли від втоми й накопиченого роздратування. Три дні прибирання, готування, прання. Три дні вимушених посмішок, поки Сергій і його родичі сміялися у вітальні, розповідаючи байки з дитинства, а вона носила тарілки з кухні й назад, наче офіціантка у дешевому закладі.
— Маринко, чого ти така сердита? — Сергій зайшов на кухню, потягуючись і позіхаючи. На ньому була та сама футболка з плямою від борщу, яку вона просила викинути ще пів року тому. — Наталка зі Славком поїхали. Можна розслабитися.
— “Розслабитися”, — вона подивилася на чоловіка довгим поглядом, у якому накопичилося щось важке. Розслабитися, коли ванна кімната виглядає так, ніби її рік не мили? Коли холодильник порожній, а у раковині — гора тарілок? — Сергію, нам треба поговорити, — обурилася жінка, витираючи руки кухонним рушником.
— Знову? — він скривився. — Марино, ну починаєш ніби за сценарієм? Родичі ж приїжджали. Хотіла, щоб я їх взагалі не впускав?
— Хотіла, — відрізала жінка. — Саме цього я й хотіла.
Сергій розгубився. Він очікував звичайних претензій, до яких звик за п’ять років шлюбу, але не такого холодного тону.
— Ти це серйозно?
— Абсолютно. — Марина поклала рушник на стіл. — Я втомилася. Ти розумієш значення цього слова? Втомилася бути прислугою у власній квартирі. Втомилася готувати для людей, які навіть «дякую» не кажуть. Втомилася прибирати за дорослими людьми, які не можуть донести чашку до раковини.
— Це ж родина, — пробурмотів Сергій, уникаючи її погляду.
— Твоя родина, — підкреслила жінка. — Не моя. Моя родина не вривається без попередження, не окуповує чужу квартиру на кілька днів, не лишає гори брудного посуду й не вимагає триразового харчування.
Сварка тоді була неабияка. Марина, зазвичай стримана й терпляча, раптом висловила все, що накопичилося за місяці. Вона згадала про те, як його мати критикує її страви, стоячи при цьому у неї над душею на кухні. Про те, як зовиця розкидає свої речі по всій квартирі, наче в п’ятизірковому готелі. А головне — про те, що чоловік просто випаровується, коли приїжджають його родичі. Він знову стає хлопчиком із великої родини, який відсиджується з братами у вітальні, поки жінки метушаться на кухні. Не ходить у магазин за продуктами й живе, неначе гість.
Тоді Сергій намагався виправдовуватися, але Марина була невблаганна. Вона поставила умову: або він навчиться казати своїм родичам «ні», або вона почне серйозно замислюватися про їхнє спільне майбутнє.
— Гаразд, — видихнув він тоді, похиливши плечі. — Гаразд, Марино. Обіцяю тобі, більше ніхто з моїх родичів до нас не приїде без твоєї згоди. Я все зрозумів. Пробач мені.
Жінка бачила в його очах щире каяття. Вони обійнялися, і кілька місяців життя текло спокійно. Навіть з’явилася надія, що він дійсно зрозумів, що вони нарешті навчилися бути командою, а не розпадатися на «його» та «її» території при кожному родинному візиті.
І ось, жовтневого вечора, Марина повернулася з роботи втомлена та зголодніла. Вона мріяла лише про гарячу ванну та серіал. Сергій сидів на дивані з таким винуватим обличчям, що вона одразу все зрозуміла.
— Що трапилося? — запитала вона, скидаючи у передпокої взуття.
— Марино, я не знав, як тобі сказати…
Серце тьохнуло. Тільки не це. Тільки не знову.
— Говори, — наказала вона, заходячи у вітальню.
— Мама телефонувала. — Він дивився у підлогу. — Вони з татом вирішили приїхати наступного тижня. На чотири дні.
Тиша повисла у повітрі, щільна та важка, як перед грозою.
— Що ти їй сказав? — перепитала Марина дуже тихо.
— Я сказав, що нам треба подумати, але мама… — він завагався. — Вона вже квитки купила. Поставила мене перед фактом.
— Перед фактом, — повторила Марина. — Твоя мама поставила тебе перед фактом. Чудово.
— Марино, ну зрозумій, — сказав чоловік.
— Що я маю зрозуміти? — Вона поставила сумку на крісло. — Що ти тридцятип’ятирічний чоловік, який не може сказати своїй мамі просте слово «ні»? Що твої батьки вважають цю квартиру прохідним двором?
— Це мої батьки! — обурився Сергій. — Ти хочеш, щоб я їх взагалі не запрошував і не бачив?
— Я хочу, щоб ти виконував свої обіцянки! — її голос став гучніше. — Ти мені обіцяв, що більше ніхто з твоїх родичів до нас не приїде! Тобі минулої сварки було мало? Тобі краще піти з моєї квартири.
Сергій зблід.
— Ти… це серйозно?
— Абсолютно серйозно. — Марина схрестила руки, відчуваючи, як усе всередині кипить. — Квартира оформлена на мене. Я плачу більшу частину іпотеки. І я втомилася від того, що мене не поважають у власному домі.
— Марино, не вигадуй.
— Не вигадувати? — Вона підійшла ближче, дивлячись йому прямо у вічі. — Мені важко, коли доросла людина не може захистити свою дружину від постійних візитів небажаних гостей. Мені важко, коли я працюю цілий день, а потім увесь вечір проводжу на кухні, готуючи їжу для людей, які вважають це моїм обов’язком.
— Мама не так думає…
— Твоя мама, — перебила його Марина, — минулого разу сказала мені, що жінка має вміти нагодувати сім’ю, дивлячись на мій борщ. Знаєш, що я їй відповіла? Нічого. Бо я втомилася сперечатися. Втомилася доводити, що я не кухарка.
Сергій мовчав, стискаючи руки. Марина бачила, як у ньому сперечаються роздратування та усвідомлення провини.
— Так що тепер? — запитав він нарешті. — Я справді маю піти?
— Маєш, — кивнула вона. — Бо у наступний понеділок, коли твої батьки приїдуть, мене тут не буде. Я поїду до подруги. І не хочу повертатися додому, де ти все ще живеш після того, що сталося.
Марина замовкла й поставила собі чайник. Від почутого у неї відразу апетит пропав. Жінка пам’ятала, як прибирала й готувала для родичів, а вони все одно були невдоволені. Вся допомога на кухні зводилася до порад в її бік, як краще готувати, як розкладати у тарілки та які стакани краще поставити. Коли Марина казала, щоб свекруха сама готувала, та відповіла, що не буде цього робити, аби невістка навчилася. Зовиці підтримували матір, навіть, якщо приїздити тільки зі своїми чоловіками. Час від часу Марина висловлювала невдоволення, але родичі вміли все перекрутити так, щоб жінка завжди залишалася винною. І на кожне її прохання, вони знаходили виправдання, що зводило їхню допомогу до мінімуму.
Після довгої паузи чоловік сказав:
— Ти не можеш ставити мені умови.
— Це не умова, це межа, — поправила його Марина. — Ти пам’ятаєш, що таке межі? Ми з тобою три роки тому ходили до психолога, і вона пояснювала, що кожна людина має право на свої кордони.
— Та при чому тут психолог? — обурився Сергій. — Мова йде про моїх батьків! Про людей, які мене виростили!
— І які не поважають твій вибір, твою дружину й твоє життя, — дорікала Марина. — Сергію, я не забороняю тобі бачитися з батьками. Я навіть не проти, щоб вони приїжджали. Але чому це завжди відбувається без моєї згоди? Чому ти не можеш сказати: «Мамо, давай ви приїдете через місяць, на вихідні, ми все сплануємо»? У мене наразі важливий звіт, я можу затримуватися на роботі. Хочу прийди додому й розслабитися, а не готувати вечерю для твоїх батьків.
— Вони хочуть зараз приїхати, — відповів чоловік.
— А я хочу спокою! — вигукнула Марина. — Я хочу приходити додому й не планувати меню на тиждень уперед. Я хочу ввечері лягти спати раніше, а не чистити до півночі раковину. Я хочу, щоб у моєму домі був порядок, а не безлад, який влаштовують твої родичі!
Сльози підступили, але вона змусила себе стриматися. Не зараз. Вона не дасть йому побачити, як їй важко.
— Значить, все вирішено? — Сергій підвівся з дивана, його обличчя стало суворим. — Я йду?
— Ти йдеш, — підтвердила Марина. — І поки не навчишся обирати між роллю слухняного синочка й роллю чоловіка, не повертайся.
Він пройшов у спальню, і вона почула звук шафи, стукіт вішалок. Кожен звук віддавався важко у серці. П’ять років разом. П’ять років компромісів, надій, планів на майбутнє. І ось так все розвалюється через нездатність сказати «ні» своїм батькам.
Марина опустилася на диван, закривши обличчя руками. Може, вона даремно? Може, треба було просто змиритися? Адже так роблять багато жінок — терплять, посміхаються, стримуються. Та ні. Вона згадала останній візит його батьків. Згадала, як його мати з порога почала давати вказівки: «Тут треба помити, тут пропилососити, кухню взагалі до блиску довести». Згадала погляд Сергія — винуватий, але пасивний. Він просто стояв і не заступався. Згадала, як готувала вечерю приїхали ще дядько з тіткою. Як потім, коли вона нарешті сіла за стіл, його мати сказала: «Ну що ти сидиш, дівчинко? Чай подавати треба». І Сергій промовчав.
— “Ні. Досить терпіти”, — твердо вирішила жінка.
Через двадцять хвилин чоловік вийшов зі спальні з великою сумкою через плече.
— Я поживу у Миколи, — сказав він, не дивлячись на неї. — Поки не розберемося.
— Добре.
— Марино… — Він зупинився біля дверей. — Я люблю тебе. І люблю їх. Чому я маю обирати?
— Тому що, — відповіла вона втомлено, — любов — це не тільки почуття. Це дії. Це здатність захистити того, хто поруч. А ти мене не захищаєш. Ніколи не захищав.
Він здригнувся:
— Це нечесно.
— Знаєш, що нечесно? — Марина підвелася, підійшовши до нього. — Нечесно, що я маю випрошувати елементарну повагу у власному домі. Нечесно, що твоя сім’я вважає мене чимось на кшталт додатка до тебе. І зовсім нечесно, що ти це дозволяєш.
Сергій мовчав. Потім кивнув, розвернувся і вийшов. Двері зачинилися з тихим клацанням.
Марина залишилася стояти посеред вітальні, дивлячись на зачинені двері. Тиша накрила квартиру, незвична й дзвінка. Вона чекала полегшення, але відчувала лише порожнечу. Жінка сіла на диван і дозволила собі нарешті заплакати.
Минув тиждень. Марина пішла у заплановану відпустку і справді поїхала до подруги Олени в інше місто. Вона вимкнула телефон, не читала повідомлення, просто дихала і намагалася зрозуміти, що ж далі.
— Ти його любиш? — запитала Олена якось ввечері, коли вони сиділи на кухні з келихами напою.
— Люблю, — визнала Марина. — Але втомилася. Олено, я так втомилася бути сильною за двох.
— А він? Телефонує?
— Не знаю. Телефон вимкнений.
— Увімкни, — порадила Олена. — Подивися хоча б, чи намагається він виправити ситуацію.
Марина неохоче дістала телефон і натиснула кнопку. Екран засвітився, і одразу посипалися сповіщення. Двадцять три пропущених від Сергія. Десятки повідомлень. Вона відкрила листування. «Марино, пробач. Поговорімо?». «Я подзвонив батькам. Сказав, що вони не можуть приїхати». «Мама обурилася, але я пояснив. Я справді пояснив». «Мені ніяково і важко, що я тебе втратив». «Будь ласка, дай хоч якусь відповідь. Хоча б скажи, що з тобою все гаразд».
Вона читала, і щось всередині відтавало. Але була й недовіра. Скільки разів він обіцяв? Скільки разів говорив, що все зміниться?
Наступного дня вона повернулася до міста. Не додому — просто до міста. Сіла в кафе, замовила каву і написала йому: «Я буду вдома через годину. Якщо хочеш поговорити — приходь». Відповідь прийшла миттєво: «Буду».
Коли вона відчинила двері квартири, то завмерла. Всередині пахло свіжістю та чистотою. Підлога блищала, на кухні все сяяло, у вітальні стояли квіти.
— Сюрприз, — почувся голос Сергія.
Він вийшов зі спальні, і вона побачила, що він схуд, осунувся, під очима темні кола.
— Я прибирав три дні, — сказав він. — Зрозумів, як ти себе почувала.
— Сергію…
— Ні, дай договорити. — Він підійшов ближче, але не доторкнувся до неї. — Я подзвонив батькам того ж вечора. Сказав, що вони не приїдуть. Мама почала сваритися, тато теж підключився. Говорили, що я не чоловік, що дружина мною керує. Знаєш, що я відповів?
Марина мовчала, не в змозі вимовити слова.
— Я сказав, що якщо вони хочуть бачитися зі мною, то мають поважати мою дружину. Що це наш дім, і візити узгоджуються заздалегідь. Що ти господиня. І якщо вони не згодні з цим — це їхні проблеми.
— Правда? — прошепотіла вона.
— Правда. Мама поклала слухавку. Не телефонує тиждень. — Він сумно посміхнувся. — Це важко. Але знаєш що? Я вперше за багато років відчув, що живу своє життя. Не життя прикладного сина, а своє. Наше.
Марина відчувала, як сльози знову підступають до очей.
— А якщо вони ніколи не приймуть це?
— Тоді це буде важко, — чесно відповів Сергій. — Але я вибираю тебе. Я мав зробити це давно. Пробач мені за те, що зрозумів так пізно.
Вона підійшла й обійняла його. Він міцно притиснув її до себе, уткнувшись обличчям у її волосся.
— Якщо вони коли-небудь приїдуть, — прошепотіла Марина, — ми готуватимемо разом. Прибиратимемо разом. І ти не будеш сидіти з ними у вітальні, поки я працюю на кухні.
— Домовилися, — пообіцяв він. — І ми заздалегідь обговоримо терміни, умови та все інше. Разом.
— Разом, — повторила вона.
А через місяць, коли його батьки все-таки подзвонили і попросилися в гості, Сергій сказав: «Із задоволенням. На вихідні. У суботу ввечері приїжджайте, у неділю після обіду від’їжджайте. Нам буде приємно вас бачити». Твердо й спокійно. І його мати, помовчавши, погодилася. Марина чула цю розмову і вперше за довгий час відчула: усе буде добре. Вони впораються. Разом.
