Це історія, яка розколола село навпіл. Одні називали Галю святою, інші — змією, що скинула стару шкіру.
У п’ятнадцять років Галя не обирала материнство. Коли скрипнули гальма на нічній трасі, забравши її батьків, вона залишилася в порожній хаті з п’ятьма молодшими: від десятирічного Артема до дворічної Софійки, яка ще пахла молочною кашею.
— Галю, ми в дитбудинок не підемо! — кричав Артем, вчепившись у її вицвілу футболку. — Ти обіцяла! Ти доросла!
— Яка я доросла? — шепотіла вона, ковтаючи сльози. — Мені дев’ятий клас треба закінчити.
Але вона лишилася. Сім років Галя була не сестрою, а залізною і вічною служницею. Вона вибивала допомогу в сільраді, доїла корову до сходу сонця і прала нескінченні гори пелюшок, а потім — брудних джинсів.
У день свого 22-річчя Галя не чекала квітів. Вона чекала, що хоча б раз на кухні буде прибрано. Натомість її зустріла гора брудного посуду, запах підгорілої яєчні та гучна музика з кімнати старших хлопців.
— Артеме! Винеси сміття, я вже з нічної зміни ледь на ногах стою! — гукнула вона, кидаючи сумку на підлогу.
— Ой, Галка, не починай, — визирнув Артем, якому вже було сімнадцять. — У мене завтра змагання, мені відпочити треба. І до речі, де мої чисті кросівки?
— Там, де ти їх кинув — у багнюці біля порога, — відрізала Галя.
— Ти знову за своє? — подала голос середня, 14-річна Віка, не відриваючись від телефону. — Чого ти вічно така зла? Ми ж діти, у нас має бути дитинство! Ти нам життя псуєш своїми криками.
Галя зупинилася посеред кухні. Її руки, порепані від господарського мила, затремтіли.
— Дитинство? — тихо запитала вона. — Віко, а де моє дитинство? Де мої випускні сукні, де мої побачення? Я в сімнадцять років не про кросівки думала, а про те, чим вас нагодувати, щоб ви не плакали!
— Ну, то був твій вибір, — буркнув Артем із кімнати. — Ти ж «голова сім’ї». От і тягни. Ми тебе не просили нас всиновлювати.
Це було останнє слово в її терпінні. Наче тонка струна лопнула всередині, залишивши дзвінку тишу
— Ах, не просили? — Галя зайшла в кімнату і вимкнула музику. — Тоді слухайте сюди. Я — вільна.
— Що ти мелеш? — Віка нарешті підняла очі. — Хто нам вечерю готуватиме?
— Ви самі. З цього моменту. Артеме, ти майже повнолітній — йди працюй. Віко, ти вмієш тримати ганчірку, я бачила. Софійку заберете зі садка по черзі.
— Ти з глузду з’їхала! — закричав Артем. — Ми на тебе в опіку поскаржимося! Тебе посадять за недбалість!
— Скаржтеся! — Галя підійшла до нього впритул. — Пишіть заяви, кличте соцслужби! Тільки знайте: якщо я піду, ця хата за тиждень заросте брудом, а ви розбіжитеся по інтернатах. Ви цього хочете? Ви звикли, що я — це меблі, що я — автомат з видачі їжі та чистих шкарпеток!
— Ти егоїстка! — тупнула ногою Віка. — Ти нас кидаєш, як непотріб! Ти нас ніколи не любила, тільки командувала!
— Я вас любила так, що забула, як звати мене саму! — вигукнула Галя. — Але сьогодні мені двадцять два. І я вперше за сім років хочу бути просто Галею, а не «мамою-замінником» для невдячних підлітків, які навіть «дякую» сказати не можуть!
Вона не збирала багато речей. Лише одну валізу. Молодші плакали в кутку, старші стояли з кам’яними обличчями, впевнені, що вона дійде до хвіртки й повернеться. Це ж Галка. Вона нікуди не дінеться.
Біля воріт загальмувало таксі.
— Галю, стій! — Артем вибіг на поріг, коли вона вже клала валізу в багажник. Його голос здригнувся. — Хто нам дасть гроші на інтернет? Що ми скажемо в школі?
Галя сіла на переднє сидіння, опустила скло і подивилася на брата — високого, сильного хлопця, якого вона вигодувала своїми недоспаними ночами.
— Скажете, що ваша сестра поїхала жити. А ви тепер — дорослі. Побачимося, коли навчитеся мити за собою тарілки.
Вона зачинила двері. Машина рушила, здіймаючи куряву на сільській дорозі. Галя не озиралася. Вона дивилася вперед, де сонце сідало за обрій, і вперше за багато років відчувала не втому, а дику, майже лякаючу свободу.
Перша ніч у місті була для Галі найгучнішою в житті. Не через шум машин, а через тишу у вухах. Ніхто не кашляв у сусідній кімнаті, ніхто не просив пити, ніхто не бився за пульт від телевізора.
Вона винайняла ліжко в хостелі, обійняла свою валізу і… не змогла заснути. Звичка здригатися від кожного звуку в’їлася в підкірку.
А у Вишневому тим часом розгортався справжній трилер.
— Де хліб? — Артем розгублено стояв посеред кухні о сьомій ранку.
— Звідки я знаю? — Віка, розпатлана й зла, намагалася знайти чисту блузку. — Галка завжди купувала ввечері.
— То сходи в магазин!
— У мене грошей немає, вона забрала свою картку! — закричала Віка, швиряючи на підлогу гору брудного одягу. — Артеме, вона реально не повернулася! Вона вимкнула телефон!
До обіду в хаті панував хаос. Софійку забули вчасно відвести в садок, бо ніхто не знав, де її сандалі. Молодші хлопці-близнюки, Ігор та Денис, влаштували бійку за останній йогурт, який випадково завалявся в холодильнику.
Через три дні до Галі таки додзвонився Артем — з чужого номера.
— Ти задоволена? — кричав він у слухавку, перекрикуючи плач Софійки на фоні. — Софія плаче, у неї температура! Віка не знає, як користуватися пралкою, вона її зламала! Сусіди кажуть, що заявлять на нас! Ти матір чи хто?
Галя стояла біля вікна в офісній будівлі, куди її щойно взяли на стажування адміністратором. Вона дивилася на своє відображення: чисте волосся, легкий макіяж, відпрасована сорочка.
— Я — сестра, Артеме. І я зараз на роботі. Якщо у Софії температура — дай їй сироп, він у тумбочці над мийкою. Якщо пралка зламалася — пери руками. Я так робила три роки, поки ми на нову збирали.
— Ти…! — прошипів Артем. — Ти нас ненавидиш!
— Ні, — спокійно відповіла Галя, хоча серце вистрибувало. — Я просто почала любити себе. Більше не дзвони мені з претензіями. Тільки якщо вибачишся.
Вона натиснула «відбій». Її трусило. Вона забігла в туалет, закрилася в кабінці й розридалася. Їй хотілося кинути все, сісти на першу маршрутку й побігти варити їм борщ. Але вона згадала його слова: «Ми тебе не просили нас всиновлювати».
Минув місяць. Галя отримала першу зарплату. Вона купила собі не мішок цукру чи нові чоботи для Артема, а… сукню. Яскраво-червону, таку, про яку мріяла в дев’ятому класі.
Вона пішла в кіно. Одна. Купила найбільший попкорн і просто сиділа, насолоджуючись тим, що їй не треба ділити його на п’ять частин.
А в селі життя почало змінюватися. Голод — найкращий вчитель. Коли сусіди відмовилися годувати «дорослих лобів», Артем пішов розвантажувати машини біля магазину.
Віка, побачивши, що ходити в брудному — це не круто, навчилася і прати, і навіть пекти прості млинці.
Через два місяці на порозі орендованої Галею кімнати з’явився Артем. Він виглядав старшим. Схудлий, у чистій, але погано попрасованій сорочці. У руках він тримав пакет із яблуками з їхнього саду.
— Привіт, — буркнув він, не дивлячись в очі.
— Привіт. Проходь.
Він сів на краєчок стільця, озираючи її маленьку, але охайну кімнатку.
— Ми… ми спочатку думали, що ти просто жартуєш. Що приповзеш через тиждень. А потім, коли в хаті закінчилася вся чиста сіль, а Софія запитала, де мама-Галя… стало страшно.
— І як ви зараз? — запитала вона, наливаючи йому чай.
— Віка готує. Ну, як готує… макарони трохи злипаються, але їсти можна. Я знайшов підробіток на пилорамі. Гроші невеликі, але на інтернет і хліб вистачає.
Він замовк, крутячи в руках горнятко.
— Галю, вибач нам. Ми реально думали, що ти — це просто додаток до хати. Що ти зобов’язана. Ми не бачили, що ти жива людина.
Галя відчула, як затерпла стіна в її душі дала тріщину.
— Я не повернуся жити до вас, Артеме. Принаймні, не зараз. Мені треба закінчити курси, мені треба відчути, що я маю власне життя.
— Я знаю, — він нарешті підняв на неї очі. — Я просто приїхав сказати, що ми завтра шпалери в залі переклеїмо. Самі.
Приїдеш у неділю в гості? Софійка малюнок тобі намалювала.
Галя посміхнулася. Вперше за сім років це була посмішка не втомленої жінки, а дівчини, яка нарешті скинула зі своїх плечей вагу всього світу і побачила, що ті, кого вона любить, теж вміють ходити самостійно.
Це була неділя, яку у селі чекали більше, ніж Великдень. Галя їхала в маршрутці, міцно стискаючи сумочку. На ній була та сама червона сукня, а в руках — пакет із солодощами, але цього разу це були не «харчі на тиждень», а просто гостинці.
Коли вона відчинила хвіртку, серце тьохнуло. Паркан був підпертий новими кілками — криво, невміло, але він більше не валився на бік. На подвір’ї не валялися брудні кросівки, а Софійка сиділа на веранді й… сама заплітала ляльку.
— Галя приїхала! — закричала мала, кидаючись сестрі на шию. — Дивись, я сама вмилася! І зуби почистила!
З хати вибігла Віка. Вона була в фартуху, який колись належав їхній матері. На щоці — пляма від борошна, а в очах — паніка.
— Галю, слава Богу! Зайди, скажи, чому цей клятий пиріг не піднімається? Я все зробила, як ти казала по телефону!
Галя зайшла на кухню. Там пахло не звичною вогкістю і пилом, а чимось горілим і… ваніллю. На столі лежали підручники Артема, а сам він, закусивши губу, намагався полагодити ніжку стільця.
— О, «королева» прибула, — буркнув Артем, але в його голосі не було колишньої отрути. — Ну що, дивись. Ми не померли з голоду.
— Бачу, — Галя заглянула в духовку. — Віко, ти розпушувач поклала?
— Який розпушувач? Я соду сипала!
— А оцтом погасила?
— Галко, не починай розумувати! — вигукнула Віка, з розпачу кидаючи рушник на стіл. — Я три години це тісто місила! У мене руки відвалюються! Чому в тебе все так легко виходило?
Галя сіла на табурет і тихо засміялася.
— Тому що я не мала права на помилку, Віко. А в тебе це право є. Давай сюди свою соду, зараз врятуємо твій шедевр.
Коли сіли за стіл, атмосфера була дивною. Раніше Галя металася між плитою і столом, подаючи, наливаючи і прибираючи, поки інші жували й втуплювалися в телевізори. Тепер усі сиділи разом.
— Артеме, передай хліб Софії, — попросила Галя.
— Сама візьме, не маленька, — за звичкою огризнувся він, але зустрівшись поглядом із Галею, зупинився. Він побачив, що вона більше не збирається підхоплюватися і виконувати його забаганки. — Ладно, тримай, дрібна.
— Я знайшла роботу на пошті після школи, — раптом сказала Віка. — Буду посилки сортувати. Куплю собі ті кросівки, які ти мені не купувала.
— Розумниця, — кивнула Галя. — А я наступного тижня йду на курси водіння. Хочу машину в кредит взяти.
У кімнаті нависла тиша. Брат і сестра перезирнулися. Для них Галя завжди була «фоном», частиною будинку, як піч чи стіни. А тепер перед ними сиділа молода жінка з планами, мріями й… таємничою усмішкою.
— Слухай, Гал… — Артем відсунув тарілку. — Ти це… не думай. Ми тут справляємося. Важко, звісно. Іноді хочеться все кинути й просто лягти посеред хати. Але ми зрозуміли.
— Що ви зрозуміли? — примружилася вона.
— Що ти нас не кинула. Ти нас випустила з клітки, де ми були паразитами. — Артем незграбно поплескав її по руці. — Але пиріг у Віки все одно гірший за твій.
Коли сонце почало сідати, Галя почала збиратися на останню маршрутку до міста. Софійка вхопилася за її сукню.
— Ти знову підеш?
— Піду, сонечко. Але я приїду наступної неділі. І ми підемо в ліс за грибами.
Біля хвіртки її наздогнав Артем.
— Гал, там… сусід наш, Микола, що на СТО працює. Він весь місяць питав, де ти. Казав, що якщо ти з’явишся — щоб я йому маякнув.
Галя згадала високого мовчазного Миколу, який колись допомагав їй тягти важкі сумки, але вона тоді лише гавкнула на нього, бо запізнювалася годувати малих.
— Скажи йому, Артеме… — вона поправила волосся й усміхнулася. — Що я тепер сама вирішую, кому мені маякувати.
Вона йшла до зупинки, і в її сумці лежав малюнок від Софійки. На ньому була намальована велика пташка, яка летіла над маленьким будиночком.
Галя знала: вона зробила все правильно. Вона не відмовилася від них — вона дала їм шанс стати людьми, а собі — шанс стати щасливою.
Віра Лісова
