У 24 роки я вийшла заміж за чоловіка, який був старший за мене на п’ятдесят років. Усі довкола думали, що я вийшла за нього лише через гроші. Я й сама була певна, що весь його статок дістанеться мені. Але через рік мого чоловіка нестало і, коли мені зателефонував його адвокат, я одразу поспішила до нотаріуса. Мене чекав сюрприз.
Мені було 24 роки, коли я вийшла заміж.
Моєму чоловікові було 74 роки.
Різниця у віці між нами становила п’ятдесят років, і, звісно, оточення постійно обговорювало наш шлюб.
Деякі відкрито казали:
— Вона вийшла за нього лише через гроші.
Деякі жаліли мого чоловіка.
А інші чекали, коли я стану його єдиною спадкоємицею.
Я намагалася не звертати уваги на чужі слова.
Мій чоловік був дуже багатою людиною.
У нього був великий будинок, кілька квартир, земельна ділянка за містом і достатньо грошей на банківських рахунках.
Він ніколи не приховував, що володіє значним статком.
Але одного разу він сказав мені:
— Гроші не роблять людину щасливою. Найголовніше — встигнути зробити щось корисне, поки в тебе ще є така можливість.
Тоді я не надала його словам особливого значення.
Ми прожили разом лише один рік.
А потім одного ранку я прокинулася і зрозуміла, що його більше немає.
Мій чоловік відійшов уві сні.
Для мене це стало цілковитою несподіванкою.
Я була розбита, але десь глибоко всередині мене вже почали з’являтися думки про майбутнє.
Тепер увесь його статок мав дістатися мені.
Принаймні я так думала.
Через кілька днів після поховання мені зателефонував його адвокат.
— Нам треба зустрітися в нотаріуса, — сказав він.
Я одразу зрозуміла, що йдеться про спадщину.
Усю дорогу я думала про будинок, квартири й гроші, які, як я вважала, тепер належали мені.
Коли я увійшла до кабінету нотаріуса, адвокат мого чоловіка вже був там.
Нотаріус відкрив папку з кількома документами і кілька секунд мовчки переглядав їх.
Потім він подивився на мене.
— Ви певні, що хочете дізнатися, що написано в заповіті?
Це питання навіть здивувало мене.
— Звісно.
Нотаріус важко зітхнув.
Потім поклав переді мною кілька документів…
Зверху лежав заповіт. Я впізнала підпис чоловіка: довга «В», а далі розчерк, схожий на паркан, який повалив вітер. Очима я одразу стала шукати своє ім’я. Знайшла. Але поряд із ним стояли слова, яких я не розуміла.
— «Спадковий фонд», — прочитала я вголос. — Що це означає?
— Це означає, Єлизавето Сергіївно, що все майно Григорія Павловича, — нотаріус показав ручкою на рядок, — тобто будинок, три квартири, земельна ділянка й гроші, переходить не вам, а фонду. Фонд зареєстрований учора. Управляючий фондом — Аркадій Семенович.
Адвокат чоловіка трохи нахилив голову. Йому було років шістдесят п’ять, на похороні він стояв у темному пальті й за весь час не сказав мені жодного зайвого слова. Він і зараз мовчав.
— А я?
— А ви — вигодонабувач. Бенефіціар. Ось умови управління фондом, — нотаріус переклав верхній аркуш. — Вам належить щомісячна виплата в розмірі вісімдесяти тисяч гривень. Ви маєте право довічно проживати в будинку. Фонд оплачує ваше навчання, якщо ви вирішите вчитися, за рахунками навчального закладу. А все майно фонду передається вам у власність після досягнення вами тридцяти п’яти років. Або раніше — після отримання вами диплома про середню чи вищу медичну освіту.
Мені було двадцять п’ять. Я порахувала, і вийшло десять років. Цифра чомусь ніяк не вкладалася в голові.
— Вісімдесят тисяч, — повторила я. — У нього на рахунках лежать десятки мільйонів, а мені вісімдесят тисяч на місяць?
— Цілком правильно.
— Це ж… це як зарплата.
— Це хороша зарплата, — сухо сказав Аркадій Семенович. Це було перше, що він промовив за всю зустріч.
Мені захотілося швирнути в нього папку. Замість цього я запитала, чи можу я відмовитися. Нотаріус відповів, що можу, але тоді виплати припиняться, а майно залишиться у фонді й за умовами перейде обласній лікарні, де чоловік проходив лікування. Ще він сказав, що мені, як дружині, могла б належати обов’язкова частка, якби я була непрацездатною. Але я молода й здорова, тому нічого такого мені не належить.
Я вперше в житті пошкодувала, що здорова.
Під кінець Аркадій Семенович простягнув мені конверт. Звичайний, білий, без марки, на ньому було написано «Лізі». Почерк я теж упізнала.
— Григорій Павлович просив передати особисто.
Конверт я при них відкривати не стала. Щоб не тремтіли руки, я засунула його в сумку і вийшла.
Додому я їхала на таксі. Їхала в дім, який мені не належав.
Треба, мабуть, розповісти, як ми взагалі познайомилися, бо всі думають, ніби я його десь спеціально підстерігала. Ні. Я працювала адміністратором у стоматології. Григорій Павлович ставив там імпланти, вісім штук, і ходив до нас майже пів року. Він завжди приходив на двадцять хвилин раніше, сідав на диван навпроти стійки і розгадував кросворди. Якщо не знав слова, питав у мене. Одного разу трапилося «Відділ головного мозку, сім букв», і я сказала: «Мозочок». Він подивився на мене поверх окулярів і запитав, звідки я це знаю. Я відповіла, що три роки вчилася в медколеджі на фельдшера.
— І що?
— І кинула.
— Чому?
— Бо жерти було нічого, — сказала я. Мені тоді було байдуже, що він подумає.
Через тиждень він покликав мене вечеряти. Через три місяці зробив пропозицію. Я не стану брехати, що закохалася. Я подивилася на його годинник, на його машину з водієм, на те, як він залишав офіціантові на чай, і подумала: рік, два, ну п’ять. Потім я буду вільна й забезпечена, мама розрахується з боргами, Кирило вступить куди захоче. Мені здавалося, що це чесна угода. Тим паче він і сам був не дурень і розумів, на кому жениться.
Виходить, розумів навіть краще, ніж я думала.
Удома було тихо. Валентина, яка приходила готувати тричі на тиждень, залишила на плиті суп і записку: «Їжте, бо ви з похорону нічого не їли». Валентина мене не любила. Увесь рік вона називала мене на «ви» і Єлизаветою Сергіївною, хоч була старша за мене на тридцять п’ять років. Але суп залишала.
Я сіла на кухні і відкрила конверт.
«Лізо.
Якщо читаєш, значить мене вже немає, а ти злишся. Злись, маєш право.
Я знаю, навіщо ти за мене пішла. Я не дурень, давай без сліз. Я теж женився не з великої любові. Мені не хотілося бути в порожньому домі, де тільки Валентина й телевізор. Ти мені цей рік дала. Хороший був рік. Дякую.
Грошей я тобі залишаю багато. Але не відразу. Якщо дати відразу, через три роки в тебе їх не буде. Твоя мати, її банки, її “Лізонько, ну останній раз”. Бачив я таких. Не ображайся.
Ти говорила, що кинула на третьому курсі. Доучися. А не хочеш — чекай тридцяти п’яти, твоя справа, я вже не перевірю. Аркаша буде платити. Він зануда, але чесний.
Г.»
Я прочитала його двічі. Потім зім’яла, але викинути не змогла, розправила і поклала під цукорницю.
Мене найбільше зачепило не те, що він не залишив мені грошей. Мене зачепило слово «доучися». Наче я дитина і мені поставили умову: отримаєш четвірку за чверть, куплять велосипед. Цілий рік я возила його до кардіолога, вчила таблетки за кольором, бо сам він їх плутав, уночі вставала, якщо він кашляв. Я навчилася водити машину, бо він сказав, що водія на звичайні поїздки тримати безглуздо. Щоранку я читала йому вголос новини, бо він погано бачив дрібний шрифт і при цьому ненавидів, коли йому щось переказували. Я думала, що все це робота. Що я її роблю, а потім мені за неї заплатять. Виявилося, що заплатили, вісімдесят тисяч на місяць. А зверху ще вказали, як мені далі жити.
Увечері зателефонувала мама.
— Ну? — запитала вона без «здравствуй».
Я їй розповіла. Поки я розповідала, вона мовчала, і я чула, як у неї на фоні горлає телевізор.
— Це що ж виходить, — сказала вона нарешті, — ти рік під цим старим лежала, і за що? За вісімдесят тисяч?
— Мам.
— Що «мам»? Я тобі що, неправду кажу? Мені вже другий раз телефонують, до сусідки приходили. Ти знаєш, скільки я винна?
Я знала. Сімсот сорок тисяч у чотирьох місцях. Спершу вона взяла кредит на ремонт ванної, потім позичала на моє весілля, «щоб перед його людьми не соромитися», хоч чоловік оплатив усе сам. Після весілля вона стала позичати вже без приводу, бо дочка тепер багата і все одно допоможе. Увесь цей рік я надсилала їй гроші, які Григорій Павлович давав мені «на себе». Він бачив перекази, банківський застосунок був у його телефоні. Він жодного разу нічого не сказав.
Тепер стало зрозуміло, що він це запам’ятав.
— Його можна оспорити, — сказала мама. — Заповіт цей. У Людки на роботі так було, у бабки син оспорив, що бабка була не при собі. Йому сімдесят п’ять років було, Лізо. Який він нормальний?
— Сімдесят чотири.
— Та хоч сімдесят три! Знайди юриста.
Юриста я знайшла через три дні. Його порадила Оксана, з якою ми колись працювали в стоматології. Його звали Вадим, йому було років тридцять, офіс у нього був у бізнес-центрі, де на одному поверсі сиділи ще ремонт телефонів і нарощування вій. Він прочитав копії документів, присвиснув і відкинувся на стільці.
— Дивіться, яка ситуація. Дітей у нього немає, батьків теж, так?
— Так.
— Отже, якщо заповіт визнають недійсним, спадщина піде за законом. Спадкоємець першої черги — дружина. Ви. Інших немає. Отже, все ваше. Без фондів, без управляючих, без умов.
— А як його визнати недійсним?
— Заповіт — це правочин. Правочин, який вчинила людина, не здатна розуміти значення своїх дій, недійсний. Потрібна посмертна психіатрична експертиза. Потрібні медичні документи і свідки. — Він подивився на мене уважно. — Ви самі щось таке помічали? Забував, плутався, говорив не те?
Я хотіла сказати «ні». І тут згадала про Ніну.
Це було в лютому. Він сидів у кріслі, я принесла йому таблетки і склянку води, а він підвів голову і сказав: «Дякую, Ніночко». Ніна — його перша дружина, її нестало у дві тисячі п’ятому. Я стояла зі склянкою, а він дивився на мене і, здається, сам не розумів, що сказав. Потім зрозумів, відвернувся і сказав: «Лізо. Вибач». Так було ще рази три чи чотири. Я на нього злилася. Не те щоб ревнувала, було неприємно, наче я в чужому пальті.
Я розповіла про це Вадимові. У нього загорілися очі.
— Ось. Це вже щось. Ще щось? Плиту не вимикав? Губився на вулиці? Гроші ховав?
— Ні.
— Подумайте. Може, ви не звертали уваги. Літні люди часто… — він зробив невизначений жест. — Ви ж не лікар, ви могли не зрозуміти, що це симптоми.
Я зрозуміла, що він мені пропонує. Він говорив це дуже обережно, але пропонував саме це.
Договір я підписала там же. П’ятнадцять відсотків від того, що я отримаю, і сто тисяч одразу «на підготовку». Сто тисяч у мене були, на картці залишалося трохи з того, що давав чоловік. Я віддала їх Вадимові і поїхала додому. У таксі мені було погано, і я вирішила, що це від його кави.
Через тиждень у дім приїхав Аркадій Семенович. Він зателефонував заздалегідь, сказав, що треба описати майно фонду і що він постарається мені не заважати. Він ходив по кімнатах із папкою і записував усе підряд: картини, годинники, килим у кабінеті. Валентина ходила за ним і підказувала. Мені було противно. Я сиділа у вітальні і дивилася, як чужа людина переписує речі в домі, де я прожила рік.
— Це крісло теж фонду? — запитала я, коли він підійшов до крісла чоловіка.
— Теж.
— А я в ньому сиджу. Мені за це платити?
Він закрив папку і подивився на мене. Подивився не зі злістю, а стомлено.
— Єлизавето Сергіївно, я знаю про позов. Нам надійшла копія.
— І що?
— Нічого. Це ваше право. Я лише скажу вам одну річ, а далі вирішуйте самі. Григорій Павлович підписував заповіт у моїй присутності і на його прохання з відеозаписом. Нотаріус ставив йому питання, він відповідав. Запис зберігається в нотаріуса. Якщо хочете, я попрошу, вам покажуть до суду.
— Навіщо?
— Щоб ви не витрачали гроші.
— Свої гроші я витрачаю як хочу. Ви, до речі, скільки отримуєте за управління?
Він назвав суму. Сума була більша за мою. Я так і сказала.
— Так, — відповів він. — Бо я працюю, а ви поки ні.
Він дописав про крісло і поїхав. Запис я дивитися не стала. Ще не вистачало, щоб він думав, ніби я злякалася.
Вадим сказав, що відеозапис нічого не доводить.
— Двадцять хвилин нормальної розмови в нотаріуса? Це ні про що. При деменції бувають світлі проміжки. Експертиза все вирішить. Головне — ваші показання і показання вашої мами.
— Мама його бачила двічі. На весіллі і на Новий рік.
— Ну і що? Вона могла помітити. Він же її якось не так назвав?
— Він її назвав Тамарою Іванівною. Вона Тамара Іванівна.
— Ну, може, перепитав. Ви з нею поговоріть.
З мамою говорити не довелося, вона вже все «згадала» сама. По телефону вона розповідала мені, як Григорій Павлович на Новий рік тричі питав, як її звати, і поклав у салат цукор замість солі. Салат різала вона сама. Григорій Павлович увесь вечір розпитував її про роботу на пошті і сміявся з її розповідей. Я її не перебивала.
Перше засідання було на початку грудня. Невелика зала районного суду, батарея біля вікна шпарила так, що всі сиділи в розстебнутих куртках. З боку фонду сиділи Аркадій Семенович і нотаріус як третя особа. З нашого боку були я, Вадим і мама в своїй найкращій кофті з брошкою. Ще на лавці біля стіни сиділа Валентина. Я не знала, що її покликали.
Суддя була жінка маминих років, в окулярах на ланцюжку. Вона дуже швидко читала і дуже повільно говорила. Спершу Вадим зачитав позов. Потім Аркадій Семенович своїм рівним голосом попросив долучити до справи відеозапис, медичну картку з кардіології і показання свідка. Суддя долучила і попросила мене дати пояснення.
Я встала. Вадим під столом показав мені великий палець.
Я розповіла про Ніну. Розповіла, як він дивився на мене і не впізнавав. Це була правда, і говорити мені було легко. Суддя записувала.
— Чи були інші випадки? — запитала вона. — Забудькуватість, дезорієнтація, неадекватна поведінка?
Ми з Вадимом це репетирували. Я мала сказати, що одного разу він пішов гуляти і загубився, а сусіди привели його додому. І що він ховав гроші, а потім звинувачував Валентину в крадіжці. Він справді тримав гроші в книжках, у старому довіднику з опору матеріалів, і чудово пам’ятав, де вони. А з прогулянки його одного разу й справді привезли сусіди, бо в березні він послизнувся біля воріт і підвернув ногу. Усе це було, лише не так.
— Одного разу він… — почала я і зупинилася.
Валентина сиділа біля стіни і дивилася прямо на мене. Нічого особливого в її обличчі не було. Вона дивилася так, як дивилася весь рік, коли я щось робила не так на її кухні.
— Він пішов гуляти, — сказала я, — і його привели сусіди.
— Чому привели?
— Він упав.
— Він заблукав?
Я мовчала. Вадим кашлянув.
— Ні, — сказала я. — Він упав біля воріт. Підвернув ногу.
Суддя підвела на мене очі поверх окулярів, зовсім як він колись у стоматології, і знову щось записала.
Потім увімкнули запис. Ноутбук поставили на стіл секретаря і розвернули екраном до зали, звук був поганий. На екрані був кабінет нотаріуса, той самий, де я сиділа, і Григорій Павлович у сірому піджаку, який я йому купила, бо його старий весь залощився. Отже, це було наприкінці жовтня, через три місяці після весілля. Нотаріус запитав, яке сьогодні число. Чоловік відповів: двадцять восьме жовтня, вівторок. Нотаріус запитав, чи розуміє він, що підписує.
— Розумію, — сказав Григорій Павлович. — І розумію, навіщо ви знімаєте. Правильно робите. Дружина в мене молода, у дружини мати, у матері, я думаю, юрист знайдеться. Нехай дивляться.
Мама поряд зі мною гучно втягнула повітря.
— Щоб потім не було питань, — продовжував він, — скажу сам. Я іноді називаю дружину Ніною. Ніна була моя перша дружина, ми з нею прожили тридцять один рік. Це не маразм. Це я за тридцять років звик, що коли мені подають таблетку, це Ніна. Ліза на мене за це злиться, і правильно. Я стараюся. Пишіть далі.
Нотаріус запитав, чому він вибрав фонд, а не заповів майно дружині напряму.
Чоловік помовчав. Потім сказав:
— Бо вона хороша дівка. Їй ніхто жодного разу нічого не давав без рахунку. І вона поки не вміє, щоб у неї не відбирали.
Запис ішов ще хвилин десять. Там були питання про квартири, кадастрові номери, суми на рахунках. Він відповідав без папірця, лише один раз перепитав номер ділянки. Я цього майже не чула.
Валентину допитувати не стали. Суддя сказала, що питання про призначення експертизи розгляне на наступному засіданні, і оголосила перерву до двадцятого.
У коридорі Вадим узяв мене під лікоть і відвів до вікна.
— Нічого страшного. Правда, нічого. Запис у нотаріуса — це одне, а експертиза — інше. Експерти подивляться картку. У нього був інфаркт, атеросклероз, він лежав у лікарні, а це судини, розумієте? Судинна деменція. Це реальна тема. Лише наступного разу, будь ласка, без самодіяльності. Ми ж домовлялися.
— Ми домовлялися, що я буду брехати.
— Ми домовлялися, що ви розповісте свої спостереження.
Мама стояла поряд і кивала. Брошка в неї з’їхала набік.
— Лізо, ти чого там мямлила? — зашипіла вона, коли Вадим відійшов зателефонувати. — Він же сам сказав, що плутається! Сам! На записі!
— Мам, він сказав, що не плутається.
— Це він так сказав. А насправді?
Я не знала, що їй відповісти. Насправді він пам’ятав кадастровий номер ділянки. Ще він пам’ятав, що я кинула медколедж на третьому курсі, хоч я сказала йому про це один раз, біля стійки, між двома пацієнтами. І про маму з її «Лізонько, останній раз» він теж усе пам’ятав.
Валентина пройшла повз нас до виходу, застібаючи пуховик. Я її наздогнала на сходах.
— Ви б що сказали? Якби спитали?
Вона зупинилася. Подумала.
— Сказала б, що він до останнього дня перевіряв чеки з магазину і знаходив, де я його на сорок гривень обрахувала, — відповіла вона. — І що вас він жодного разу Ніною при мені не назвав. Мабуть, при мені соромився.
І пішла.
До двадцятого я майже не виходила з дому. Вісімдесят тисяч прийшли першого числа, рівно о десятій ранку. У призначенні платежу стояло «Виплата бенефіціару згідно з умовами управління». Мама того ж дня зателефонувала і запитала, скільки я можу їй переказати. Я переказала п’ятдесят. Тридцять залишила собі, хоч за дім, світло і Валентину платив фонд, і витрачати їх мені було особливо ні на що.
Восьмого я поїхала до Вадима. Він сидів у своєму кабінеті і їв роли з коробки.
— Я хочу відмовитися від позову.
Він відклав палички.
— Єлизавето Сергіївно. Ви розумієте, що якщо ви відмовитеся, то повторно подати буде не можна? Ніколи. З тих самих підстав — ніколи.
— Розумію.
— Ви розумієте, про які суми йдеться? Вам двадцять п’ять років. У тридцять п’ять ви, звісно, все отримаєте. Але десять років на подачках у цього… в управляючого.
— Не обов’язково десять.
— В сенсі?
Я не стала пояснювати. Він ще хвилин двадцять мене вмовляв, говорив про експертизу, про судини, про те, що сто тисяч я вже витратила і що безглуздо зупинятися на півдорозі. Потім зрозумів, що марно, і сказав, що підготовку я оплатила, а за участь у засіданні з мене ще сорок. Я сказала, що перекажу з виплати. Він відповів «як хочете» і знову взявся за роли.
Двадцятого я встала в залі і сказала, що відмовляюся від позовних вимог. Суддя запитала, чи розумію я наслідки. Я сказала, що розумію. Вона роз’яснила їх ще раз, повільно, за пунктами, і винесла ухвалу про закриття провадження. На все пішло хвилин п’ятнадцять. Аркадій Семенович зібрав папери в портфель, кивнув мені і нічого не сказав. Я була йому за це вдячна.
Мама до суду не прийшла. Вона дізналася ввечері, коли я сама їй зателефонувала. Спершу вона кричала, потім плакала. Казала, що мене обвів довкола пальця старий і що її через мене посадять. Ніхто її, звісно, не посадить. Потім вона сказала те, що, иабуть, давно тримала в собі:
— Я тебе для чого ростила? Щоб ти, коли тобі все в руки впало, сама ж і віддала?
— Мені нічого не впало, мам. Я рік працювала.
— Ось саме! Працювала! А тепер знову працювати будеш?
Я поклала слухавку. Посиділа на кухні, а потім піднялася до спальні і відкрила скриньку.
У скриньці лежали сережки. Григорій Павлович подарував мені їх на весілля: діаманти, біле золото, у коробочці був сертифікат. Ще був перстень, заручальний, і ланцюжок, який він подарував без приводу, у квітні, сказавши, що бачив такий на якійсь акторці. Подарунки — моя особиста власність, Аркадій Семенович не вніс їх до опису. Я спеціально в нього питала, коли він переписував крісло, ще тоді, на зло. Він відповів, що подароване за життя належить обдарованому і фонд на це не претендує.
Сережки і ланцюжок я здала в ломбард, а потім, коли в ломбарді мені назвали ціну, забрала і поїхала в ювелірну скупку із сертифікатом. Там дали у два з половиною рази більше. Цього вистачило на три мамині позики з чотирьох, найдорожчі, з відсотками, які росли щодня. Я поїхала до неї автобусом, дві години в один кінець, і ми разом ходили по цих конторах. В останній конторі дівчина за стійкою роздрукувала довідку про закриття боргу, і мама тримала її так, наче це найважливіший у її житті документ.
— А четвертий? — запитала вона на вулиці.
— Четвертий твій. Там банк, там відсотки нормальні, платіж вісімнадцять тисяч. Ти працюєш.
— Лізо…
— Більше не буде, мам. Ні з виплати, ні потім. Кирилові я допоможу, якщо вступить. Тобі — ні.
Вона довго на мене дивилася. Потім сказала, що я стала як він. Я не зрозуміла, чи хотіла вона мене образити.
Перстень я залишила. Не знаю навіщо. Він лежить у скриньці, я його не ношу.
У січні я поїхала до медколеджу. Він майже не змінився за п’ять років, лише в холі поставили турнікети, і довелося чекати, поки мені випишуть перепустку. У навчальній частині сказали, що поновитися можна на третій курс, але спершу треба скласти різницю, бо програма змінилася. Вчитися почну з весняного семестру, на платному відділенні. Платити я буду сама, бо бюджетних місць для поновлених не буває. Жінка в навчальній частині так і сказала: «Сама», і подивилася на моє пальто.
— За мене заплатить фонд, — сказала я.
— Який фонд?
— Спадковий. Я вам принесу реквізити.
Вона знизала плечима і видала мені список. У ньому було дев’ять дисциплін і дві практики.
Фармакологію в мене колись вела Зоя Іванівна Гречко. Вона й тепер її вела. Коли я зазирнула на кафедру зі своїм аркушем, вона сиділа над журналом із тією самою лупою на мотузочці і впізнала мене одразу, хоч я вже приготувалася нагадувати.
— Воронова? Ні, ти не Воронова була. Сафонова.
— Тепер Воронова.
— Заміж вийшла?
— Вийшла.
— І що, чоловік учитися відпустив?
— Чоловіка немає більше.
Вона зняла лупу і поклала на журнал.
— Співчуваю. Сідай. — Вона відкрила якусь папку, погортала її. — Хвіст у тебе з фармакології з тих пір так і висить. Пам’ятаєш хоч щось?
— Бета-блокатори, — сказала я. — Метопролол уранці, бісопролол можна на ніч. Варфарин — контроль МНВ. Нітрогліцерин під язик, сидячи, а не стоячи, а то тиск упаде і людина гепнеться.
Це я вивчила не в коледжі. Я весь рік розкладала ці таблетки по коробочці з днями тижня. Нітрогліцерин він тримав у кишені халата, і одного разу в травні я застала його стоячи біля раковини з таблеткою під язиком. Я накричала на нього і силою посадила на табуретку. Він тоді засміявся, сказав «так, Ніно Петрівно» і одразу поправився: «Лізо. Вибач».
Зоя Іванівна подивилася на мене з цікавістю.
— Ну хоч щось. П’ятнадцятого приходь, будеш складати. — Вона знову наділа лупу. — А скажи мені, Сафонова, раз ти прийшла. П’ять років тебе не було. Навіщо повернулася?
Я подумала, чи не збрехати їй щось гарне. Про покликання, наприклад. Або про те, як хочу допомагати людям.
— Через гроші, — чесно сказала я.
