Вирішивши освіжити постіль перед приїздом чоловіка з корпоративу, я випадково щось намацала під матрацом. А піднявши його й зазирнувши, у мене очі на лоба полізли…
Тієї п’ятниці Денис поїхав на корпоратив одразу після обіду. Я залишилася вдома сама й із тихою радістю вдихнула цю незвичну тишу старої квартири. Жодних підлаштувань під чужий розклад, жодних питань «тобі чай чи каву». Вечір, який належить тільки мені.
Розігріла залишки вчорашнього рагу, поїла біля вікна, дивлячись, як ліхтар освітлює мокрий асфальт у дворі. Потім увімкнула французьку мелодраму, яку давно хотіла подивитися без коментарів уголос.
Фільм затягнув, але ближче до десятої очі почали злипатися. Я потягнулася по телефон — і тут прийшло повідомлення: «Тут нудно, поїду раніше. Буду за годину».
Серце приємно здригнулося. Захотілося зробити так, щоб до його повернення вдома було по-справжньому тепло й затишно. Чиста постіль після довгого дня — дрібниця, але з тих, що одразу змінюють настрій.
Я відчинила шафу в коридорі, дістала свіжий сіро-блакитний комплект і пройшла до спальні.
Швидко зняла стару білизну, кинула в кошик. Залишилося тільки заправити нове простирадло як слід — глибше, щоб жоден кут не виліз уночі. Матрац важкий, ортопедичний. Звичним рухом я підняла кут…
…і в мене очі на лоба полізли…
На дерев’яних ламелях, рівно посередині його половини ліжка, лежала прозора папка-куточок. Зверху на ній лежала зв’язка з двох ключів із синьою таблеткою від домофона. Ключі були не наші. Наші висять у коридорі на гачку, і таблетка в нас червона, геть затерта. Її ще бабуся купувала, коли в під’їзді ставили нові двері.
Я опустила матрац і постояла над ним. Потім знову підняла, підперла плечем і витягла папку.
«Договір найму житлового приміщення». Квартира-студія, вулиця Садова, будинок 14, квартира 37. Двадцять чотири тисячі на місяць, застава стільки ж. Термін найму з першого березня. Наймач Ковальов Денис Андрійович. Унизу його підпис із довгим хвостиком біля літери «в». Цей хвостик я знаю краще за власний почерк.
З першого березня. А на дворі кінець вересня.
Я сіла на матрац прямо в халаті й почала рахувати, хоч рахувати особливо не було чого. Сім місяців. Сто шістдесят вісім тисяч, і ще застава. Майже двісті.
У березні Денис почав ходити на бадмінтон. Сказав, що Вітя з логістики покликав, у них по четвергах зал із сьомої до дев’ятої, а після гри «посидимо трохи». Купив ракетку за чотири з половиною тисячі, я тоді бурчала, що за такі гроші можна було й простішу взяти. Ракетка досі стоїть у коридорі за тумбою, у чохлі.
Я пішла в коридор і розстебнула чохол. Струни тугі, обмотка на ручці біла, ні плямочки. Туба з воланами: усі шість на місці, пір’я ціле.
Застебнула чохол і поставила ракетку рівно так, як вона стояла.
Потім я довго міркувала, чому ця папка лежала саме під матрацом. Усе особисте Денис возить у машині, в бардачку: документи, чеки, зарядки. Три дні тому він відігнав машину в сервіс, бо в підвісці щось стукало. Отже, з бардачка все це переїхало сюди. Мене він не боявся. Білизну я міняю по п’ятницях, а сьогодні збиралася поміняти тільки тому, що він поїхав. Напевно, він думав, що я зроблю це завтра, при ньому, і він устигне все перекласти.
Я відкрила месенджер і написала Лєні: «Лєн, ти не спиш? Тут таке». Подивилася на це «таке» і стерла. Лєна одразу запитала б, хто вона. А я не знала.
Час був за двадцять одинадцята. Він приїде об одинадцятій з чимось.
Я застелила нове простирадло, як і збиралася, заправила його глибше з усіх боків. Надягла наволочки, розправила підковдру. Сіро-блакитний, він мені завжди подобався. А потім поклала папку йому на подушку, ключі зверху, рівно посередині. Як у готелі кладуть шоколадку.
Пішла на кухню й вимкнула світло всюди, крім витяжки.
Замок клацнув о двадцять третій дванадцять.
— Олю, ти не спиш? — Шурхіт, скрипнули дверцята шафи. — Я тобі «Наполеон» привіз, там його ніхто не їв, я в серветку загорнув, тільки він трохи пом’явся…
Він увійшов на кухню з цією серветкою в руці. Від нього пахло вулицею й чужим кальянним димом із ресторану. Поклав торт на стіл передімною, нахилився поцілувати, я відвернулася, і губи попали у скроню.
— Ти чого?
— Іди до спальні.
— Навіщо?
— Іди.
Він пішов. Спершу було тихо. Потім я почула, як дзенькнули ключі. Потім знову стало тихо, і тяглося це так довго, що я встигла розгорнути серветку. «Наполеон» і справді пом’явся, крем виліз ізбоку.
Денис повернувся з папкою і сів навпроти, а папку поклав на стіл між нами, ніби ми в банку.
— Олю.
— Хто вона?
— Ніхто. Там нікого немає.
— Сто шістдесят вісім тисяч за нікого.
— Сто дев’яносто дві, — сказав він. — Із заставою.
І сам зрозумів, що сказав. Закрив обличчя руками й потер очі.
— Бадмінтон, — сказала я.
— Ну… так.
— Ти хоч раз грав?
— Один раз. У квітні. З Вітею, правда з Вітею. Він… ну, він у курсі.
Ось тут мені стало по-справжньому погано. Вітю з логістики я бачила двічі в житті, на дні народження Дениса й на чиємусь весіллі з їхнього відділу. Вітя знав, а я ні.
— Поїхали, — сказав Денис.
— Куди?
— Туди. Я викличу таксі. Подивишся сама. Я не хочу, щоб ти тут до ранку сиділа й вигадувала.
— Я вже вигадала.
— Ось тому й поїхали.
Машина прийшла за шість хвилин, біла «Шкода», в салоні пахло ялинкою-освіжувачем. Їхали дванадцять хвилин. Увесь цей час Денис дивився у своє вікно, а я у своє. Вулиця виявилася за трамвайним кільцем: звичайна панельна дев’ятиповерхівка, біля під’їзду розбита лавка й чийсь велосипед, пристебнутий до труби. Денис приклав синю таблетку до домофона так звично, що мене це зачепило більше, ніж договір.
Сьомий поверх. Він відчинив двері, пропустив мене вперед і ввімкнув світло.
Кімната метрів на дев’ятнадцять. Розкладний диван, не розкладений, зверху складений картатий плед. Біля вікна стіл, на столі лампа на прищіпці й величезний фанерний щит, а на щиті пазл, зібраний десь на дві третини: зимовий пейзаж, мисливці з собаками спускаються з пагорба, внизу люди на ковзанці. Недозібране небо лежало купками в кришці від коробки, за відтінками сірого. У кутку стояла гітара. Його стара гітара, з наклейкою «Кіно». Я була певна, що її давно продали, ще коли ми тільки з’їхалися.
На підвіконні стояли чайник, одна кружка, банка розчинної кави й коробка рафінаду.
Кружка була одна.
Я пройшла до ванної. Один рушник, сірий. Мило. Ні шампуню, ні зубної щітки, ні жодної заколки. Відчинила шафу: його стара толстовка з капюшоном і порожні вішаки. Потім я нахилилася й зазирнула під диван. Там був пил і самотній шматочок пазла. Мені стало так соромно, що я випросталася надто різко й вдарилася ліктем об підлокітник.
Денис стояв у дверях і до квартири не проходив.
— Я сюди приходжу й сиджу, — сказав він. — Складаю ось це. Іноді бринькаю. Іноді лежу й дивлюся в стелю. О пів на десяту виходжу. О десятій я вдома, ти ж знаєш.
— А вдома не можна лежати й дивитися в стелю?
— Вдома ти.
Він сказав це й одразу ж:
— Не так. Я не так сказав.
— А як?
Він нарешті зайшов, сів на край дивана й почав крутити в пальцях той шматочок, який я викотила з-під дивана.
— Ти з ковіду працюєш з дому. У великій кімнаті. Я приходжу — ти вдома. У суботу ти вдома, у неділю вдома. Я заходжу в душ, виходжу, ти запитуєш: «Усе нормально?» Усе нормально, Олю. Іноді треба, щоб ніхто не запитував. Взагалі ніхто. Ні ти, ні мама, ні начальник. Година. Дві.
— І ти не міг мені це сказати.
— А ти б що подумала?
— Не знаю.
— Ти б подумала, що я йду.
— А ти не йдеш?
— Я щочетверга повертаюся, — сказав він. — Я тому й повертаюся нормальним.
Я згадала, як кілька годин тому стояла посеред нашої тихої квартири й раділа, що ніхто не запитує «тобі чай чи каву». Згадала й розізлилася на себе за те, що згадала. Вголос я цього не сказала.
— Премію в лютому тобі зрізали, — сказала я натомість.
— Зрізали. Наполовину.
— А ти мені сказав, що цілком.
Він промовчав.
— А друга половина — це ось цей диван.
— Застава й перші місяці. Далі я із зарплати…
— З якої зарплати, Денисе? Ми два роки заощаджуємо на кухню. Я гарнітур собі в телефоні обрала. Я щомісяця туди переказую, а ти переказував менше й казав, що бензин подорожчав.
— Бензин теж подорожчав.
Я засміялася. Негарно засміялася, бо нічого смішного тут не було, а спинитися не могла. Денис дивився на мене й не знав, що робити з цим шматочком пазла в руці.
Ключі я забрала собі. Він бачив, але нічого не сказав.
Додому ми їхали мовчки, і водій трапився такий самий мовчазний. Я лягла на диван у великій кімнаті, прямо на свої робочі папери, так і не зсунувши їх. Денис півночі ходив квартирою. Один раз підійшов до дверей, постояв і пішов.
Уранці він смажив сирники, хоч сирники в нас завжди смажу я. Смажив неправильно, на надто сильному вогні, зовні вони підгоріли, а всередині залишилися сирими. Я з’їла два.
— Розривай, — сказала я.
— Добре.
Він навіть не став сперечатися. І я, пам’ятаю, подумала: ось і все, це було так легко.
У неділю я поїхала до Лєни. Вона живе на іншому кінці міста, в новому будинку з консьєржем, і в неї завжди пахне кондиціонером для білизни. Я розповіла все, від папки до шматочка пазла під диваном. Лєна слухала, підперши щоку рукою, і жодного разу мене не перебила, що взагалі-то на неї не схоже.
— Одна кружка, — повторила вона.
— Одна.
— Олю. Двадцять чотири тисячі на місяць на пазли.
— Ну.
— Ти ж не маленька. Кружку можна помити й прибрати. Щітку можна принести із собою. — Вона налила мені ще чаю. — Мій Сергій теж свого часу на риболовлю їздив. Три роки їздив. Риби я жодного разу не бачила.
Про Сергія я знала. Про Сергія знали всі, хто був на її сороковому дні народження, коли та жінка зателефонувала прямо під час тосту. Лєна його потім пробачила, вони живуть разом досі, у них собака й дача. Але про чужих чоловіків відтоді вона говорить однаково.
— Там справді нікого немає, — сказала я.
— Ти була там один раз. Уночі. Коли він сам тебе туди привіз.
Усю дорогу додому я про це думала. У метро відкрила на телефоні карту й знайшла ту дев’ятиповерхівку. Подивилася, скільки від неї до його роботи: сорок хвилин на машині. Який сенс винаймати для коханки квартиру на іншому кінці міста від роботи? А який сенс взагалі винаймати квартиру, щоб лежати й дивитися в стелю? Я не розуміла ні того, ні другого.
У понеділок увечері Денис зателефонував господині при мені, увімкнувши гучний зв’язок. Господиню звали Тамара Петрівна, голос у неї був спокійний, як у шкільної завучки. За договором повідомляти про виїзд треба за місяць, пояснила вона, жовтень оплачується в будь-якому разі, а застава при достроковому розірванні не повертається, «ви ж підписували, Денисе Андрійовичу, там пункт шість-два».
— Я пам’ятаю, — сказав Денис.
— Шкода, — сказала Тамара Петрівна. — Ви акуратний.
Він поклав трубку.
— Отже, ще місяць бадмінтону, — сказала я.
— Я туди не поїду. Ключі в тебе.
— Речі треба забрати.
— Заберу останнього дня. З тобою, якщо хочеш.
Ми поїхали туди тридцятого жовтня, у суботу, його машиною, яку на той час полагодили. Він склав у пакет толстовку, рушник і чайник. Гітару взяв у руку. З пазлом довелося повозитися: розбирати його він не став, ми якось винесли щит удвох, тримаючи його рівно, як тацю, і поклали на заднє сидіння. Недозібране небо в кришці їхало в мене на колінах. Вдома щит нікуди не вмістився, і Денис поставив його сторч за шафу в спальні. Шматочки біля краю почали осипатися прямо на ламінат, і він довго збирав їх із підлоги по одному.
Ключі із синьою таблеткою я сама віддала Тамарі Петрівні. Вона перевірила лічильники, зазирнула під диван і сказала: «Чисто». Я не стрималася й усміхнулася, а Денис не зрозумів, чому.
У листопаді він був удома щовечора.
Треба сказати, поводився він бездоганно. Приходив о сьомій, мив посуд, запитував, як минув мій день, і дослуховував до кінця. На вихідних ми їздили до Епіцентру й дивилися плитку для кухні, хоч грошей на кухню тепер не було, і обоє це знали. Одного разу він навіть запропонував сходити в кіно, сам, без жодного приводу.
Тільки посуд він мив дуже довго. Одну сковорідку хвилин по десять, під гарячою водою, поки я не заходила й не закривала кран. Сміття виносив і зникав на сорок хвилин. Казав: «Зустрів сусіда знизу, заговорилися». Сусід знизу, дядько Гена, розмовляє тільки про свою «Ниву» й про тиск, більше п’яти хвилин його ніхто не витримує.
І я теж помітила дещо за собою, хоч зізнаватися в цьому не хотілося. Раніше, коли він ішов у четвер, я вимикала у великій кімнаті верхнє світло, сідала з ногами на диван і працювала під лампою, з якоюсь передачею на тлі. Тепер у четвер він був удома, і ввечері я ловила себе на тому, що прислухаюся, де він, що робить, чи не треба йому чогось. Хоч він ні про що не просив.
Одного вечора він знову пішов зі сміттям. Минуло двадцять хвилин, потім тридцять. Я підійшла до вікна.
Його машина стояла у дворі під ліхтарем, тим самим, що освітлює мокрий асфальт. Двигун був вимкнений, фари не горіли. Денис сидів за кермом. Телефон у руках не світився. Сидів і дивився перед собою, на гаражі.
Я стояла біля вікна хвилин десять, і за цей час він жодного разу не ворухнувся. Потім він вийшов, пискнув сигналізацією й пішов до під’їзду. Я швидко відійшла від вікна й сіла за стіл із ноутбуком, ніби працюю.
— Дядько Гена? — запитала я.
— Дядько Гена, — сказав він.
Я бачила це ще двічі. У вівторок і наступного четверга, о восьмій вечора, якраз у той час, коли раніше в нього був «бадмінтон».
Того четверга я спустилася до нього. У капцях, у куртці прямо поверх домашньої футболки. Постукала в скло з боку пасажира. Він здригнувся, ніби його спіймали, і розблокував двері.
Я сіла. У машині було холодно, скла зсередини почали запотівати.
— Ти чого? — запитав він.
— Нічого. Посидіти.
Ми посиділи. На гаражі падав мокрий сніг, перший цього року, і одразу танув.
— Ти тут щочетверга? — запитала я.
— Не щочетверга.
— Денисе.
— Майже щочетверга.
— Двигун хоч заведи, замерзнеш.
— Тоді сусіди подумають, що я когось чекаю.
Я хотіла запитати, кого він може чекати, і не стала. Сама ж сказала «посидіти», отже, треба сидіти.
— Та квартира ще здається? — запитала я хвилин через п’ять.
Він повернувся до мене.
— Ні. Тамара Петрівна через тиждень здала. Студентам якимось.
— Ну й гаразд. Знайди іншу.
Він дивився на мене так, ніби я заговорила китайською.
— Олю, я не…
— Зачекай. Я не договорила. — Я сама не знала, що скажу далі, і говорила повільно. — Із спільних грошей не треба. Кухня зачекає, ми її й так не робимо. Будеш платити зі своїх, і з цих своїх на кухню будеш відкладати менше, я порахую, скільки. І жодних більше Віть. Жодного бадмінтону. Будеш казати: я в себе.
— «У себе», — повторив він.
— Ну а як іще. Не «на роботі» ж.
— І ти не будеш думати, що я…
— Буду, — сказала я. — Напевно, буду, якийсь час. Лєна он думає, і я буду. Але це вже моя справа.
Він довго мовчав. Потім протер долонею запотіле лобове скло, хоч їхати нікуди не збирався.
— А ракетку можна продати? — запитав він. Вона майже нова.
— Продавай, — сказала я. — Півтори тисячі хоч у кухню повернуться.
Він засміявся, уперше за півтора місяця по-справжньому, а я заплакала, і все це водночас. Так ми й сиділи з вимкненим двигуном, поки не замерзли геть.
Він шукав три тижні. Показував мені оголошення, я жодного не коментувала, тільки сказала, що двадцять вісім за однушку біля метро — це грабіж. Знайшов кімнату в комуналці, де двоє сусідів постійно в роз’їздах, за чотирнадцять тисяч. П’ятнадцять хвилин машиною. Договір він приніс у папці й поклав на кухонний стіл, поруч із цукорницею, і йти з кухні не став, поки я читала. Я прочитала все, навіть пункт про домашніх тварин.
— З’їздиш подивитися? — запитав він.
— Ні.
— Я думав, ти захочеш.
— Я вже подивилася під один диван, — сказала я. — Мені вистачило.
Запасний ключ він все-таки віддав. Я повісила його в коридорі на гачок, поруч із нашими, на окреме кільце. Без таблетки: у тому домі домофона немає, двері в під’їзд відчиняються кодом.
Щит із пазлом він відвіз туди першого ж четверга. Я допомогла донести його до машини. Ми знову несли його вдвох, рівно, як тацю, і на сходах знову посипалися шматочки неба.
— Я в себе, — сказав він у дверях. — До десятої.
— Я зрозуміла.
Він пішов. Я постояла в коридорі, а потім вимкнула у великій кімнаті верхнє світло й сіла з ногами на диван. Лєна зателефонувала на початку дев’ятої.
— Ну що, він знову туди?
— Знову.
— І ти його відпустила.
— Я його не відпускала, Лєн. Він пішов на три години.
Вона сказала, що я дурна, але хороша, і що вона все одно за мене хвилюється. Я сказала, що знаю. Після розмови я відкрила переписку з Денисом і надрукувала: «Ти о котрій?» Подивилася на це повідомлення. Він же сказав: до десятої.
Я стерла його, а телефон поклала екраном донизу на підлокітник. Коли в замку повернувся ключ, виявилося, що я навіть не подивилася, котра година.
