Посеред передпокою висів чемодан, величезний, темно-червоний, з блискучими металевими замками, товстими ременями й масивною ручкою. Ледь ступивши за поріг, Фаніс натрапив на нього поглядом і недоуміло хмикнув:
— Що це за чорт!
Давним-давно Аїда, невідомо для якої потреби, купила цього шкіряного монстра на розпродажу. Здавалося б, розумна, практична жінка, а часом таке видумає. Туши світло. Візьми хоч цей чемодан. Даремна витрата грошей. Адже вони нікуди й ніколи не їздили. Хіба що в село, де доживала свій дратівливо довгий вік тітка Фаніса по батькові.
Батько помер багато років тому. Мадина доводилась йому двоюрідною сестрою. Мати наполягала на обов’язкових поїздках до села, називаючи це «контролем ситуації». Інших родичів у тітки нема, а хата міцна, і саме село недалеко від міста. Є, загалом, що контролювати.
Заїжджаючи провідати тітчине майно, чемодан, звісно, не брали. Так і нудився непотрібний скарб на антресолях. Аіда зберігала в ньому якісь ганчірки.
— Адко! — дзвінко покликав Фаніс, роззуваючись і влаштовуючи на вішалку свою бейсболку. Витягнув із полиці домашні капці, оглянув себе у великому дзеркалі. Відбитий там круглолиций, густобровий чоловік з короткою стрижкою «площадкою» був присадкуватий і пузатий. Клітчасті шорти до колін і яскраво-жовта футболка виглядали на кремезній квадратній фігурі комічно, але Фаніса це не турбувало. Що ж ще, скажіть, носити в таку спеку? — Чого це ти чемодан витягла?
Тиша. З глибини квартири долітало легке дзижчання душової кабінки. Чувся характерний шелест. Вода з тихим шумом лилася з широкої круглої насадки на акриловий піддон. Помитися вирішила, — здогадався Фаніс. І чого це раптом серед білого дня? Він зазирнув у кімнату, потім рушив на кухню. Все як завжди. Майже стерильна чистота. Кожна річ строго на своєму місці. Відразу видно, що дружина працює старшою медсестрою в хірургії.
— Пристрасть до чистоти — це її професійна хвороба, — гадав Фаніс. Сьогодні у неї вихідний. Напевно, щось смачненьке зробила. Готує вона відмінно.
Фаніс прицмокнув, передчуючи задоволення, попрямував до плити й зазирнув у велику зелену каструлю з прозорою кришкою.
— Хм, пусто. Про всяк випадок відкрив духовку. Теж нічого, та й не пахне їжею.
Вода перестала шуміти, і за кілька хвилин Аїда вийшла з ванни. На ній була світла, легка сукня з пишною спідницею нижче колін. Такі романтичні, навмисно жіночні фасони особливо личили дружині. Вона дзвінко клацнула вимикачем, обернулася й побачила Фаніса. Сильно припадаючи на праву ногу, прошкутильгала на кухню й вимовила:
— Привіт.
— Чого це чемодан витягла? І пожерти нічого немає, — збирався сказати він, але чомусь промовчав.
Було в її образі щось незнайоме, чуже. Як поводитися з цією новою жінкою, Фаніс поки не знав. Ніби все та сама. Густе, трохи кучеряве темне волосся, зібране на потилиці в пишний хвіст, відкрите чисте чоло, очі — карі, серйозні, величезні, як чайне блюдце. Лице тонке, кожна риса наче намальована тушшю на аркуші сніжно-білого паперу. Красива жінка. Хто на фотографіях бачив — захоплювалися.
А зустрічаючись наживо — відводили погляд. Жаліли: хто її, а хто й Фаніса. Краса-то з гірчинкою, зіпсована. Поки дружина стоїть або сидить — нічого не помітно. Зі смаком підібраний одяг обіймає точену фігурку. Задивишся. А от як зробить крок…
Аїда — інвалід, від народження шкутильгає. Хода розкошена, незграбна, з вивертом. Шкода й соромно спостерігати, як вона переставляє ноги. Але Фаніс нічого, звик. Так, дефект, звісно, є. Зате господиня відмінна, і характер добрий, покірний, спокійний. Ось і мати останнім часом почала частіше казати: «Нічого, мовляв, можна з Аїдкою жити». У певному сенсі навіть добре, що кульгава — гонору менше. Інакша як: ти їй слово — а вона у відповідь десять. Язик до кісток зітреш, поки переконаїш. А ця — нічого, мовчить, не перечить.
Дружина сіла на табуретку біля дверей. Від неї, як завжди, пахло чимось ніжним. Не то бузок, не то півонії. Фаніс знав, що це Аїдині улюблені парфуми, але як вони називаються — ніколи не цікавився.
Аїда сиділа, не казала більше ні слова, тільки дивилася на чоловіка. Фаніс відчув, що ще більше спітнів. По спині побігли неприємні струмки. Балконні двері, всі вікна в квартирі були навстіж, але спека прилипала до тіла.
— Аїдочко, а ти чого? Чемодан навіщо? Що трапилося? — охриплим голосом вимовив він.
Спитати треба було, але відповіді чути не хотілося. Напевно, він уже все знав, хоч поки й не розумів, що саме.
— У чемодані мої речі. Я йду від тебе, Фанісе, — неголосно промовила Аїда, як і раніше не відводячи від нього задумливого, відстороненого погляду.
— Що трапилося? — автоматично перепитав він.
Усередині все якось зупинилося. Клац — і вимкнулося. Вона мовчала. Уже сказала, що повинна була.
— То є як? Куди? Навіщо? — отямившись, закудахкав Фаніс, збиваючись, не розуміючи, як могло статися, що вони раптом заговорили про це.
Аїда відвела очі, ледве чутно зітхнула й проговорила знову, ясно й прямо глянувши на чоловіка:
— У мене з’явилася в житті інша людина. І я йду до нього. Пробач.
— Як же так?
Ступор, нерозуміння й подив змінилися важкою, задушливою образою. Ось так у тебе все просто, так? І ти своєму чоловікові вільно так заявляєш про свого коханця. Людина в неї, бачте, з’явилася. А я що, не людина, чи що?
— Та ти припини, будь ласка, не кричи, — зупинила його вона.
Фаніс збентежено замовк. Він бачив: з якоїсь причини дружина анітрохи не почуває себе винною за зраду, за свою нечувану підлість.
— Перш ніж почнеш мене обзивати — вислухай. Ніякого коханця нема. Можеш не хвилюватися. Ніхто в тебе пальцем не тикає, рогоносцем за очі не називає. Я тобі за всі роки жодного разу не зраджувала. Хоча про твої шашні з Танею знала.
Фаніс від несподіванки роззявив рота. Обличчя палко спалахнуло, наче на нього плеснули чимось гарячим. Він був упевнений, що Аїда ні сном, ні духом, і від того докір виявився в сто разів чутливішим.
Два роки тому в нього трапився службовий роман. Так, забава. Таточка, її всі так кликали, теж сприймала їхній необтяжливий зв’язок як приємне розмаїття. Характер такий легкий. Бачилися кілька місяців, потім спокійно розійшлися. Тепер у коридорах перетиналися й віталися, ніби нічого не сталося. Фаніс знав, що після нього у Татачки були стосунки ще й з головним інженером, а тепер вона зустрічається з начальником фінансового відділу. Рухлива, загалом, дівчина.
— Адочко, та я… — почав був Фаніс, але вона втомленим жестом перервала його спроби пояснитися.
— Залиш, не треба цього.
— Треба, — несподівано запротивився він. Треба.
Фаніс нервував і не міг змусити себе не сіпатися. Як вона сміє так триматися? Як даються їй ці плавні жести, цей незворушний чистий погляд? Вона ж зараз має психувати, плакати, дивитися принижено, низько схиливши голову. А чого ж сидить королевою? Дивиться, як на набридливу муху.
Фаніс заметушився по кухні, знову підскочив до плити, навіщось зазирнув у глибину порожньої каструлі, з дзвоном шпурнув кришку на місце, схрестив руки на грудях й сів навпроти дружини. Раптом він зрозумів, на кого вона йому нагадує.
У сусіда Васьки на стіні висить картина, величезна, в пишній рамі. Їздили з дружиною кудись за кордон і придбали Мадонну з немовлям. Витягнуті до скронь мигдалевидні, напоєні смутком очі, високе чоло, прозора шкіра, сумна зморшка біля рота, одухотворене, неземне, не звідси лице. І навіть не лице — а лик.
Якби не кульгавість — нізащо вона не була б моєю. Ця правда раптом з усією ясністю відкрилася Фанісові, і він не встиг захиститися від неї, відігнати геть від себе.
— Я тебе любив! — вигукнув він. Завжди! Навіть якщо й було, ну… було в мене й було, і минуло. Буває ж таке. У всіх буває. Ти ось і сама зрозуміла, що це так, іграшки, тому й промовчала. Так же?
Аїда усміхнулася й не відповіла.
— Так, — сказав за неї Фаніс, і власний голос здався йому тонким і жалюгідним. — Ми з тобою добре жили. Я все в дім, не п’ю, отримую пристойно, не докоряв тобі ніколи. Хоча, хоча… ну сама ж знаєш.
— Знаю, — промовила вона й знову усміхнулася незрозумілою своєю усмішкою. Крихітна зморшка тінню пролягла між бровами.
На минулому тижні вони приймали гостей. Приїхала старша сестра Фаніса з чоловіком. Пізно ввечері Аїда тихенько вийшла на темну кухню. Згадала, що забула сховати в холодильник м’ясо по-французьки. Фаніс із Розою курили на балконі, захоплено балакали про щось і не помітили її появи. Почуючи своє ім’я, Аїда завмерла зі сковорідкою в руках. Роза м’яким, співчуваючим голоском міркувала про нелегку Фанісову долю. Чи легко постійно ловити косі погляди? Чоловік має пишатися дружиною, а не соромитися її. Та й дітей у них нема. Адже скільки вже живуть — не інакше, як «з Аїдою». І по-жіночому теж не все в порядку.
Фаніс мовчав. Аїда стояла й чекала, що ж він відповість. Чекала так, ніби від його відповіді залежало все її життя. Фаніс гірко зітхнув і сумно промовив, що змушений терпіти, раз узяв на себе відповідальність, і що в кожного свій хрест. Він продовжував говорити ще якісь слова в тому ж дусі, але це вже було зовсім неважливо. Аїда безшумно поставила сковорідку назад на стіл і вийшла з кухні. Фаніс нічого не помітив.
— От бачиш, жили ми, — він схопив із серветниці клітчасту паперову серветку й пристрасно почав згортати. — Можна сказати, усім на заздрість. А тепер ти береш і… — загнув куточок. — І псуєш. Ти, може, помститися мені вирішила? Так? Перевірити, як я відреагую? Так? Вгадав.
Він помахав перед Аїдиним обличчям згорнутим маленьким трикутничком, зім’яв його й кинув у раковину. Не влучив. Паперовий клубок відскочив і впав на підлогу. Аїда спокійно стежила за його маніпуляціями, ледве підняла брови й відповіла:
— Що за дурниці? Ніяка це не перевірка, і мститися я не збираюся. Ні за що. Не так уже сильно я тоді страждала, щоб два роки заряд у собі носити й ось вистрілити.
— Як це «не сильно страждала»? — приголомшено спитав Фаніс, хоч ясно вже розумів, що саме. Він знав, що мова не про помсту, не про перевірки, але все рівно ніс якусь нісенітницю, засипав, закидував неминуче словами, наче можна було поховати під ними, сховати те, що його чекало.
— Гаразд, гаразд, але… але ж я тебе любив. Тобто… тобто люблю? — Це прозвучало по-дитячому, і Фанісові стало ніяково. Навіщо я чіпляюся за дружину? Захотілося сказати щось різке, грубе, образливе, зачепити її, щоб і вона почервоніла, збентежилася, занервувала, а може, й заплакала. Але замість цього він розгублено промовив:
— Раз ти кажеш, що коханця нема — навіщо тоді?…
— Коханця нема, — підтвердила вона, дивлячись на нього то зі співчуттям, то з докором. — Ми один до одного й пальцем не доторкнулися й поговорили про нас всього один раз. Вчора.
— Вчора? Ні, ви бачили це? А ви бачили — вчора? А вже сьогодні вона вирішила мене кинути, — з дурним, неприродним єхидством вимовив Фаніс. — Ти знаєш, або з головою не дружиш, або мене дуриш, або вже й не знаю що.
— Звичайно, не знаєш. Тільки це нічого не змінює. Все одно нічого в нас з тобою більше не буде.
Остаточність, безповоротність цієї фрази змусила його знову кинутися в атаку. Він завжди так: чим сильніше його намагалися відкинути — тим міцніше він чіплявся. В навчанні й роботі це допомагало, називалося впертістю й цілеспрямованістю.
— А хто він такий, ця твоя «людина»? — голосно й сварливо спитав Фаніс.
— Лікар. Хірург із нашого відділення, — коротко відповіла Аїда.
— Ага. Колега, значить. Завели, значить, слу… — Він хотів було пройтися щодо службових романтичних стосунків, але вчасно згадав про Таточку й замовк. Покашляв і договорив: — Ну й що? І давно це у вас почалося?
Вона зробила вигляд, що не помітила його затримки.
— Я тобі вже пояснила, що нічого не починалося. Працювали разом чотири роки. А вчора він підійшов і сказав, що йому пропонують місце в одній клініці в столиці, і запитав, чи не поїду я з ним як його дружина.
— Ось бешкетник. А нічого, що ти заміжня? Він що, не знав, чи що?
— Знав, звичайно. Тому й не підходив раніше. Сказав: якщо йому нема на що сподіватися — то він поїде.
Обличчя Аїди ледве порожевіло.
— І ось ти… — задихнувся від обурення Фаніс. Після… після всього лише одної розмови пальчиком тебе поманили — і ти, як остання, побігла, так?
Вона прискіпливо, важко подивилася на нього й сказала, повільно роняючи слова:
— Не треба цього, Фанісе, прошу тебе. Ти зрозумій: навіть якщо в нас з ним нічого не вийде — я з тобою більше не зможу.
— Не зможе вона! — раптом прорвало його. — А от я з тобою якось міг! Мені всі навколо говорили! Мати попереджала: «Не одружуйся, не одружуйся. Навіщо вона тобі хвора?» Багатьом ти була потрібна, га? А я тебе взяв, пожалів, проти матері рідної пішов. І ось вона, значить, подяка!
Аїда ще сильніше поблідла, закам’яніла обличчям. «Зараз заплаче», — зі злою радістю подумав Фаніс. Але помилився. Вона не заплакала, посиділа так кілька митей, а потім сказала:
— Ти маєш рацію. Мало хто на таку, як я, одружився б. Тільки знаєш що? Ти жодного дня не давав мені забути про свою шляхетність і про мій недолік. Ти не мене любив, а свій подвиг, свою самовідданість. Так сильно любив, що мені часом до смерті нудило.
— Як ти так? Я ж… я ж робив вигляд, що нічого особливого…
— Ось, точніше не скажеш, — перебила вона. — Ти робив вигляд. А він справді не помічає.
— Таке не помітиш, — пробурчав Фаніс.
— Ну навіщо ж так опускатися? — дорікнула Аїда.
— Ой, ти зате сильно піднялася.
Він раптом чітко зрозумів: Аїда піде. Ще трохи — і вона зникне назавжди з його життя. Формальності не завадять — адже вони ж не розписані. Зішлись — і все. Він знав, що вони, швидше за все, більше ніколи-ніколи не побачаться, і не міг, по-доброму, відпустити її. Було страшно залишитися одному, і хотілося покарати її за це. Якнайшвидше вилити з себе те, що клекотало в ньому каламутною кашею.
— Та я, якщо хочеш знати, давно сам збирався тебе відси вишпурнути! Тільки совісті не вистачало. Куди, думаю, подінеться. Ось і терпів. Терпів! Чому ти думаєш, я з тобою відпочивати не їздив? І не ходили ми нікуди? Та тому, що соромно було! Чи приємно по вулиці йти, коли всі оглядаються й шепочуться за спиною?!
Це була неправда. Не їздили й не ходили, бо йому завжди було шкода витрачати гроші, але в даний момент це не мало значення.
— Ось ти вважаєш, це у вас надовго? Ага, ось тобі й видала! — Розмашистим жестом він сунув їй у лице складений кулак з товстими пальцями. Аїда відсахнулася, і Фанісові стало легше, коли він побачив переляк і біль у її очах. — А от хай-но разок пройдеться з тобою в театр там чи ще куди. Хай спробує! Ось тоді й скажеш — помічає він щось, чи ні! Хай спробує ще пожити з такою!
Потім він ще довго говорив щось, виливаючи на неї гіркі, жалячі слова й бачив, що вже нічим більше не може зачепити Аїду. Все одно, як собака на короткому ланцюзі гавкає, захльостується слиною, кидається вперед, задихаючись від безпорадної злоби. Може, й страшно. Та тільки не образливо.
Опам’ятався він, коли почув клацання. Зачинилися вхідні двері. Не навмисно, з пристрастю й гнівом, а просто м’яко защіпився англійський замок — і вони опинилися по різні боки.
Фанісові здалося, що більше він ніколи нічого не зуміє промовити. Всередині ніби все висохло. Однак задзвонив телефон, і він слухняно смикнувся в бік апарата, зняв слухавку й вимовив своє звичне:
— Ало, слухаю!
Дзвонила мати. Нагадувала, що пора заїхати до тітки, довго й обставинно говорила щось про необхідність встановити лічильники на воду, вимовляла ще якісь, безсумнівно, правильні й практичні речі. Він терпляче вислуховував, але слова матері начебто вимовлялися нею в іншому звуковому діапазоні й не були доступні його слуху. Права рука заніміла, і він переклав слухавку в ліву.
— Тобі кажу! Чуєш, чи ні? Я з ким розмовляю, а, Фанісе? — прорвався крізь незвідані перепони материнський голос.
— Аїда від мене пішла, — майже прошепотів він, несподівано для себе обертаючи в слова думку, яка билася й билася всередині, у його голові, викликаючи тупий, в’язкий біль. Сказав — і опустив слухавку, що розкрилася виттям й стонами, на скляний телефонний столик.
Він знав, що скаже мати, адже й сам говорив усе це якийсь час тому. Вийшов на балкон і важко схилившись на низьку ажурну решітку.
Він стояв, вчепившись у поруччя й напружено дивився перед себе. На подвір’ї чинно сиділи на лавках бабусі-пенсіонерки, грали на дитячому майданчику діти, гойдалися на гойдалках, возилися в пісочниці, скочувалися з яскравих пластикових гірок.
А може, в Аїди з цією її «людиною», що переломила їхнє життя, теж будуть діти? — подумалося Фанісові. Якось дивно подумалося, тихо, без гніву. І очам раптом стало гаряче, і все навколо затьмарилося, зробилося розпливчастим і туманним.
Фаніс здригнувся й побачив, що подвір’ям, розмахував руками, біжить його мати. Вона жила неподалік і, мабуть, прибігла на допомогу. Велике тіло її колихалося, волосся розпатлалося, обличчя почервоніло, спідниця з’їхала набік. Важка, задихкана. Вона насилу переводила подих, але не збавляла кроку, не хотіла зупинятися. Зараз добіжить до під’їзду, видертиметься сходами, відкриє двері своїм ключем, тупотячи, як бойовий слон, увірветься в кімнату й почне голосити: «Адже я тобі казала! І я знала — цим усе й закінчиться!» Потім кинеться до аптечки, почне ритися в ній, судорожно перебираючи рясно закільцьованими пальцями тюбики, пляшечки й флакончики, накапає собі пахучих заспокійливих крапель, потім сяде поруч із келихом у руці, стане ридати й умовляти свого усиночка, як йому пощастило, що вчасно позбувся цієї шайтанки.
— Не можна там стояти — впадеш! — не вгавала мати. І чомусь раптом завернула на дитячий майданчик.
Фаніс здивовано моргнув і тут нарешті помітив, що огрядна жінка — це зовсім не його мати. Вона підскочила до гірки, на вершині якої стояв карапуз у зеленій панамці, й намагалася тягти дитину вниз. Той чіплявся ногами й обурено волав, міцно вчепившись у поруччя.
Фанісові раптом теж захотілося закричати, заревти на все подвір’я, на весь світ, величезний світ, якому немає ніякої справи до його перевернутого життя. Але сил вистачило лише слабко махнути рукою, повернутися спиною до літа, подвір’я, неба, дітей на майданчику й сховатися в порожній квартирі.
