– Привіт, а чому ти одна сидиш, не граєш ні з ким?
– Це вони зі мною не грають, – сказала ображено дівчинка – кажуть, що зі мною нецікаво …
– А що ти любиш?
– Книжки, правда я вже все перечитала.
– Давай я тобі нових привезу!
Дівчинка подивилася на мене радісними очима.
– Правда?
– Звісно! Ти які любиш?
– Казки про принцес …
Сім років ми прожили з Гришком в шлюбі, а діток Бог так і не послав. Вірніше був у мене один шанс, але на жаль, мамою стати я так і не змогла.
Після наші стосунки з чоловіком розладналися, він справді був чоловік непоганий, і любила я його по-своєму, але коли він зібрав речі і повідомив, що йде в нову сім’ю, де скоро очікується поповнення, я зрозуміла, і відпустила без всяких сліз і істерик.
У Гриші і його нової дружини Світлани народилася двійня. Нарешті то він став щасливим батьком, ми навіть зідзвонювалися і я його щиро вітала …
– Мариш, так не можна, ти ще в няньки до нього запишись, – якось сказала Оля, моя давня найкраща подружка, помітивши як я переглядаю крадькома фотографії його нового щасливого життя в соцмережі.
– Нічого не можу з собою вдіяти, я так хочу теж знайти щастя в родині, ростити дітей, пізнати радість материнства …
– Знаєш що, а чи не взяти тобі малюка в дитбудинку? У нас такі дітки хороші одні без материнської ласки і тепла живуть, ти б бачила, як вони чекають маму й тата …
Оля працювала ось уже другий рік в дитячому будинку психологом, вона не перший раз розповідала про своїх малюків, а я все сумнівалася, чи зможу полюбити чужу дитину, як рідну, чи вийде з мене та мама, яку цей малюк, який вже добряче настраждався за своє зовсім коротке життя, заслуговує.
– Не сумнівайся Марин, ти будеш прекрасною мамою! – сказала Оля немов почувши мої думки.
І ось я стояла на дитячому майданчику, де грали діти, грали всі, крім цієї дівчинки. Вона сиділа одна на лавці перебираючи в руках камінчики, не знаю чому, але мене немов магнітом потягнуло до цієї малечі…
– Анютка – чудова дівчинка, вона сирота, її батьки потрапили в аварію чотири роки тому, напевно вона їх зовсім не пам’ятає. – розповідала Оля про свою вихованку – залишилася одна старенька бабуся, тому Аня опинилася у нас. Бери, не пошкодуєш, я впевнена ти для неї станеш прекрасною мамою.
На наступний день я, скупивши майже весь відділ книг з казками, поїхала до Анютки.
Вона знову сиділа на тій же лавці одна. І здається, чекала мене.
– Ти прийшла! Я знала, ти приїдеш, ти ж моя мама!
Я завмерла, комок підкотився до горла, тільки і змогла пролепетати:
– Звичайно, рідна, ось я і знайшла тебе …
В той день наша доля з Анюткою була вирішена. Потім побігли довгі тижні, коли я бігала по інстанціях, збираючи документи на усиновлення. До малечі ходила майже щодня. Мої батьки були щасливі за мене і дитину, теж готувалися, купили дитячі меблі, книжки, іграшки …
А тут новина, немов грім серед ясного неба: мені відмовили в усиновленні.
– Як відмовити? Чому? У мене ж все в порядку з документами? – я сиділа навпроти чиновниці, яка виводила запис в журналі «в усиновленні відмовити»
– Ви одна. У вас немає чоловіка. А малечі потрібна повна сім’я. – сказала вона і закрила журнал.
– А якщо … якщо я вийду заміж?
– Ось тоді й приходьте, поговоримо.
Я вийшла з кабінету на ватяних ногах. Як дісталася до будинку – не знаю, а біля під’їзду зрадницьки зламався один з підборів, я не встояла і звалилася на лаву. Сльози мимоволі хлинули з очей, ось воно – моє щастя, яке було так близько, перекреслено одним розчерком пера.
Скільки я так просиділа – не пам’ятаю. У якийсь момент чиясь рука лягла мені на плече.
– Привіт, Маринко.
Я підняла свої заплакані очі, це був Ромка, мій сусід. Колись в дитинстві ми з ним дружили, потім вчилися в одному класі, зараз ми просто вітаємося і проходимо повз ..
– Чого ти плачеш? Щось сталося?
І тут мене прорвало. Я розповіла йому все, про своє нікчемне невдале життя, про дитину, яка чекала мене в казенних стінах, про чиновницю, яка перекреслила моє щастя. Він слухав і мовчав. А потім обережно взяв за руку і повів додому.
– Уже пізно, ти замерзла зовсім, пішли я тебе проведу.
В ту ніч я заснула лише під ранок, а потім мене розбудив наполегливий дзвінок у двері.
– Мариш, я знаю як допомогти тобі! – на порозі стояв Ромка, очі горіли, на губах сяяла усмішка.
– Як?
-Виходь за мене заміж.
– Ти, що з глузду з’їхав.
– Я говорю не про звичайний шлюб, а про фіктивний. Ти візьмеш Аню з дитбудинку, у тебе більше не виникне проблем.
Я мовчала, переварюючи інформацію.
– Ти подумай Марин. Я нічого від тебе вимагати не стану. Зате у дитини буде мама. Якщо дозволиш, я зможу стати їй другом …
На наші голоси підтягнулися мої батьки.
– Доню, це найкращий вихід! Погоджуйся!
– Мамо … я згодна ..
А далі як в кіно. Ми швидко розписалися, зібрали необхідні документи і отримали згоду!
– Мамочко, це мій тато? – Анютка дивилася допитливо на Романа.
– Ні, Ань, я не тато, але якщо ти захочеш, я постараюся ним стати.
– Я не проти!
З появою в нашому житті цієї дівчинки я знову ожила, та що там говорити ми всі втрьох були щасливі, а ось про Романа я сказати нічого не могла. Він забігав до нас з роботи, грав з Анею, у вихідні ми їздили в парки і кіно, та й просто гуляли по місту втрьох, як справжня маленька сім’я.
А одного разу я зловила себе на думці, що Роман мені став більше, ніж фіктивний чоловік.
– Мариш, знаєш, може ми ще й хлопчика візьмемо? – сказав він якось – буде у Ані братик.
– Ром, не жартуй так, ми тобі тепер зобов’язані .. Ти для мене багато чим пожертвував …
Ромка повернувся до мене і взяв мої руки в свої.
– Так я за тебе своє життя віддам … Я ж люблю тебе ще зі школи ….
– Мамочко, татко, бабуля кличе пити чай з пирогом! – веселим сонечком влетіла в кімнату наша дочка. І я заплакала від щастя.
Минув ще рік нашого щасливого життя, тепер ми мама і тато для Ганнусі і маленького Олега, а через три місяці на світ з’явиться наша спільна з Романом дитина!
