Олена була єдиною дитиною. Народила Ольга її без чоловіка і любила дочку безмежно. Батько ж дівчинки жив у цьому селі. Ольгу кохав усім серцем, хотів узяти за дружину. Але брати Ольги сказали твердо: «За Івана не підеш!» Жінка вже чекала дитину, та ця обставина не порушила рішення братів і їхнього небажання мати Івана зятем.
Чому все так склалося, мати дочці ніколи не розповідала. Та дівчинка й не запитувала. Що тато в неї є, дізналася випадково, коли їй було років три-чотири. Мама працювала в магазині, а Оленка гралася поряд. До неї підійшов чужий дядько і простягнув згорнутий з газети кульок з цукерками. Дівчинку вчили нічого в чужих не брати, і вона сховала ручки за спину: «Не треба». А тут з магазину виглянула мама і сказала:
— Візьми цукерки. Це твій тато.
Оленка, що таки взяла той кульок, почувши останні слова мами, кинула його на землю:
— У мене немає тата!
І побігла через вигін додому.
Читайте також: «Бабусю, коли вже буде той Страшний суд? Я хочу, щоби він уже був. Я тоді зустріну маму.»
Іван одружився, коли Олена вже ходила до школи. У батьковій сім’’ї народилося ще четверо дітей. Жили в одному селі, знали одне одного, але не родичалися. Напередодні виборів, на яких Олену Іванівну земляки вдруге обрали сільським головою, до її кабінету раптом прийшов батько.
— Доню, ти мене прости, — мовив він. — Ти знаєш, що я твій батько?
— А хіба не похожа? — глянула на нього його ж синіми очима.
— Похожа. Прости, я ні в чому не винуватий. Винувата твоя мама. Я ніколи не відмовлявся від тебе. Просив Ольгу не слухати братів. А вона не пожаліла ні себе, ні тебе.
