Останнім часом мені здається, що моє власне життя перетворилося на нескінченне коло звинувачень, але найбільше дошкуляють саме ті, що йдуть зсередини.
Не так давно почала ловити себе на думці: чому я не могла все продумати заздалегідь? Хіба можна було в 30 років так легковажно ставитися до свого майбутнього?
У мене є квартира і вона, на жаль, однокімнатна. Та що я тільки не робила, переставляла меблі, шукала нові рішення, але нам з дочкою все одно тут вдвох тісно. А їй уже 10 років, п’ятий клас. Всі ці підручники, одяг, ще й письмовий стіл, який я нещодавно на дошці об’яв знайшла — зручний, красивий, але великий, з додатковими полицями. Про нові ліжка й мови не може бути — два односпальних нормально не помістяться. На 15 квадратних метрах багато не вигадаєш, правда ж?
Щодня я прокидаюсь з відчуттям, що щось не так. Пам’ятаю, як у 25 років я думала, що часу ще вдосталь: знайдеться чоловік із квартирою чи назбираю грошей на більшу площу. Але чого я дійсно не уявляла, це те, що життя швиденько підсуне мені нові виклики.
І от зараз, сидячи на своєму малесенькому дивані, я шкодую про те, що не думала про майбутнє раніше. Якби мала такий розум тоді, як зараз, можливо, ніколи й не наважилася б на дитину — я ж взагалі ніколи не була особливою прихильницею дітей. Але тепер…
— Мамо, я так хочу свою кімнату! Ну хоча б малесеньку! — сказала мені нещодавно Ліза, дивлячись на мене своїми великими, як у кота зі “Шрека”, очима. Я лише важко зітхнула. Що я можу їй відповісти? Я теж хочу свою кімнату! Хочу одягатися, не ховаючись за шафу, хочу робити зарядку не на кухні та не по черзі. Здавалося б, такі прості бажання. Але ж ні, ми маємо абсолютно все ділити на двох.
Звісно, квартира — це наш затишок, наш маленький світ, де ми можемо будь-що додати, щось змінити, продати чи переробити. Не можу сказати, що Ліза потерпає від тісноти, але їй же теж хочеться більше простору. І я це розумію.
Але так само я розумію, що здавати цю квартиру, щоб орендувати двокімнатну, ми не потягнемо. Тим паче що я стільки сил і грошей вклала в цю оселю! І головне — тут тихо, будинок з ОСББ, сусіди всі порядні, домоврядниця, як друга мати. Мабуть, важко знайти зараз нормальне місце для життя.
“То що мені робити?” — часто думаю я. — “Віддати свою квартиру, аби лише Ліза мала окрему кімнату? А що, якщо щось трапиться, якщо орендарі влаштують безлад? Я ж усе тут робила своїми руками, це мій дім!” Або, може, варто зробити щось радикальне? Але як, щоб розширити ці квадратні метри?
— Лізо, — сказала я одного вечора, коли вона вкотре завела розмову про свою кімнату. — Я все розумію, доню, але життя зараз таке, що все не просто. Я тобі обіцяю, ми щось вигадаємо. Можливо, нову шафу візьмемо або диван поміняємо. Іноді треба не те, що ти хочеш, а що маєш зробити для комфорту.
Донька подивилася на мене і я бачила в її очах ціле море нерозуміння. Для неї все так просто: якщо хочеш свою кімнату, значить, мама повинна щось вигадати. Але ж вона ще не знає, як складно буває розв’язувати такі питання.
А потім я залишилась сама у темній кімнаті, де світло лампи ледь сяяло на той самий великий стіл, який ми з Лізою намагалися кудись припхати. І знаєте що? Я зрозуміла, що справа не в стінах чи квадратних метрах. Усе це просто життя, яке ти маєш вчитися приймати. І з кожним днем я дедалі більше відчуваю, що в цих 15 метрах — наше щастя, навіть якщо комусь це здається дивним.
Що далі? Чи отримаємо ми ту омріяну двокімнатну квартиру? Можливо, колись, а можливо й ні. Але чи це справді те, що зробить нас щасливими?
