Оксана ніколи не думала, що в п’ятдесят два роки їй доведеться доводити власній сестрі, що вона їй нічого не винна.
Але саме так склалося, і тепер вона сиділа на краю вузького ліжка в орендованій кімнаті за кордоном, тримала телефон у долоні й дивилася на екран, де не було жодного повідомлення від Галини.
Сестри не розмовляли вже кілька тижнів. А тріщина між ними пролягла значно раніше, ще тоді, коли обидві були молоді.
Галина старша на п’ять років. У дитинстві вона командувала меншою, як командують усі старші, а коли виросла, командувати не перестала.
Вийшла заміж за Степана, лишилася в рідному селі біля батьків, і разом вони купили велику ділянку, завели корів, курей, свиней. Господарство розрослося так, що їхній двір було видно з дороги ще здалеку.
Оксана вчилася в місті, там і лишилася, народила двох дітей і приїздила до батьків, коли тільки могла: на свята, на посадку, на копання картоплі.
Одного разу, ще за життя матері, вона зайшла до сестри на подвір’я. Галина саме розливала молоко по трилітрових банках.
— Галю, дай одну банку з собою, — попросила Оксана. — Діти люблять домашнє.
Галина не підвела голови.
— Дам. Тридцять гривень літр, як усім.
— Як усім? Я ж не покупниця з дороги.
— А хто ти? Приїхала, поїла в мами, переночувала, а тепер ще й задарма хочеш?
— Я не задарма. Я просто думала, що між своїми це якось по-іншому.
— Між своїми теж усе чогось коштує, Оксано. Корова сама не доїться.
Оксана стисла губи, заплатила й поїхала. Образу заховала глибоко, але вона нікуди не поділася.
Пройшли роки. Якось Оксана все ж таки набрала сестру.
— Галю, мені потрібні яйця, молоко й сир. Звичайно, за гроші. Ви ж щодня їздите в місто на ринок, може, завезеш мені додому?
— Завезу в суботу, — відповіла Галина. — Будь вдома.
У суботу вона привезла три пакети й назвала суму. Оксана перепитала двічі.
— Тисяча двісті, — повторила Галина. — Що тут незрозумілого?
— Незрозуміло те, що на ринку я б заплатила майже на третину менше.
— На ринку не така якість, як у мене.
— Я там беру в однієї жінки вже років п’ять. Така сама.
— То й бери в тієї жінки.
— Галю, я думала, що для сестри буде хоч трохи дешевше.
— Для сестри буде чесно. Чого ти хотіла ще?
Оксана заплатила. Більше вона не замовляла ні разу.
Потім рік за роком батьки пішли з життя. Спочатку тато, а через чотири роки мати. Після сорокового дня всі зібралися за столом у батьківській хаті.
Люди з села вже розійшлися, лишилися тільки свої. Галина розкладала серветки й говорила так, ніби розмова давно вирішена.
— Хату з усім господарством беру я. Тобі вона ні до чого, ти в місті.
— Ми ще нічого не обговорювали, — тихо сказала Оксана.
— А що обговорювати? Хто біля мами останні десять років був? Хто воду носив, хто за лікарями їздив?
— Я приїздила щомісяця. Привозила ліки, возила на обстеження.
— Приїздила, — Галина криво всміхнулася. — Привезе пакет апельсинів і додому. А я лишалася на ніч, коли мамі ставало зле.
— Бо ти жила через дорогу. Мені від міста три години в один бік.
— То й не втручайся. Я працювала на цій землі, я знаю, що з нею робити. Ти б усе продала вже першого літа.
— Ти цього не знаєш.
— Знаю. Тебе знаю.
Степан відкашлявся й промовив:
— Дівчата, може, не при людях.
— А при ком, Степане? — Оксана подивилася на нього втомлено. — Удома ніколи не було коли про це говорити.
Вона довго мовчала, а потім махнула рукою.
— Добре. Роби, як знаєш.
У машині чоловік Оксани, Андрій, не витримав і за півгодини дороги.
— Ти що, так і віддала їй усе, до цеглини?
— Нехай. Мені цей скандал дорожчий за ту землю.
— Вона цього не оцінить, Оксано.
— Я й не чекаю, що оцінить. Я просто не хочу гризтися над маминими речами.
— Вона на тобі їздитиме все життя.
— Нехай їздить. Мені так легше.
Андрій більше не сперечався, але видно було, що з її відповіддю не погодився.
Минули роки. Діти Оксани виросли, і вона вирішила їхати на заробітки, поки дозволяло здоров’я. Хотіла назбирати собі на квартиру, щоб на пенсії не рахувати кожну копійку, і трохи допомогти дітям.
— Мамо, не перенапружуйся там, — просила донька Марічка по відеозв’язку. — Ми впораємося самі.
— Ви впораєтеся, а я хочу бути спокійною. Мені п’ятдесят два, часу на другий шанс не буде.
— Ти ж ні дня не відпочиваєш.
— Відпочину потім. Усе буде потім, Марічко.
Вона працювала шість років. Прибирала чужі квартири, доглядала літню жінку, підробляла на кухні. Спина боліла так, що вночі Оксана лягала на підлогу, бо на ліжку не могла знайти положення.
Але щомісяця гроші відкладалися на окремий рахунок, і сума потроху ставала такою, що вистачало б і на квартиру.
Про сестру вона чула здебільшого від двоюрідної Ніни, яка телефонувала раз на місяць.
— Галя з машиною, — розповідала Ніна. — Нова, з салону, блискуча. Їздить по всьому селу, щоб усі бачили.
— У кредит, чула, — відповіла Оксана.
— У кредит. Але вона каже, що на таку працю заслужили.
— Нехай їздить на здоров’я.
Вона навіть написала сестрі коротке повідомлення: «Вітаю з покупкою. Нехай служить». Галина відповіла одним словом: «Дякую». Більше жодного слова між ними не було аж до того недільного вечора.
Телефон задзвонив, коли Оксана саме мила посуд.
— Оксано, це я.
— Галю. Щось сталося?
— Степан у лікарні вже третій тиждень. Лікарі кажуть, що потрібні обстеження, дорогі ліки, а далі видно буде. Усе, що ми мали, пішло на це.
— Мені дуже шкода. Правда шкода. Як він?
— Погано. Слухай, ти ж там заробляєш. Позич нам десять тисяч євро. Ми все повернемо, як тільки ти приїдеш, до копійки.
Оксана поставила тарілку на край раковини й повільно витерла руки.
— Ти чуєш мене? — спитала Галина.
— Чую. Десять тисяч, Галю. Це не просто гроші на ліки. Це майже все, що я збирала шість років.
— Я знаю, що ти збирала. Усі знають, що ти там не гуляєш.
— Тоді ти знаєш, скільки це коштує.
— А мені що, пропадати? Машину забере банк, а Степана ніхто не вилікує.
— А чому ти просиш у мене, а не в банку чи в дітей? У вас же Тарас у Польщі працює.
— У Тараса своя сім’я.
— У мене теж.
— Ти мені сестра.
— Я була тобі сестрою п’ятдесят років, і ти жодного разу про це не згадала, поки тобі щось не знадобилося.
— Он як. Значить, ти все пам’ятаєш.
— Бо ти мене цьому навчила. Банка молока за тридцять гривень. Яйця дорожчі за ринкові. Спадщина, поділена за один вечір. Усе це я пам’ятаю дуже добре.
— То ось чому. Ти мені тепер за все віддячуєш.
— Я нікому не мщуся. Я кажу, що цих грошей у мене немає вільних.
— Ти просто шкодуєш.
— Шкодую. Бо я їх заробила не на твоєму подвір’ї, а на чужих кухнях, коли в мене спина не розгиналася.
— Значить, ні копійки не дасиш.
— Таких грошей не дам. Попроси когось іншого. Добрих людей багато.
— Добрі люди, — повторила Галина тихо. — Дякую. Запам’ятаю.
— Галю, зачекай.
— Не треба. Усе сказано.
У слухавці пролунали короткі гудки. Оксана ще довго стояла з телефоном біля вуха, ніби чекала, що сестра передзвонить і скаже щось інше.
Наступного ранку озвалася Ніна.
— Оксано, Галя всім розповідає, що ти відмовила їй, коли Степан хворий.
— Я не відмовила допомогти. Я відмовила дати десять тисяч євро.
— Для людей це одне й те саме.
— Для людей, які мене не знають і не знають, як ми жили.
— Але ж Степан справді лежить у лікарні.
— Я знаю, Ніно. Я не кажу, що він вигадав хворобу. Я питаю, чому вони згадали про мене лише тоді, коли стало скрутно.
— Вона ж сестра.
— А я їй хто була? Сестра чи гаманець про всяк випадок?
Ніна зітхнула.
— Ти надто суворо до неї.
— Можливо. Але я шість років не бачила рідного дому. Хай хоч раз вона подумає, як це.
У вихідний Оксана розповіла все Марічці. Донька слухала мовчки, а потім обережно спитала:
— Мамо, а якби ти дала їй трохи? Не десять тисяч, а менше?
— Вона просила не менше. Вона просила десять.
— Але ж ти могла запропонувати свою суму.
— Могла. І що тоді? Вона б сказала, що я скупа, і все одно образилася б. Я її знаю.
— Ти не можеш знати наперед.
— Можу, Марічко. Я чула її тридцять років.
— Мамо, там хворий чоловік. Він ні в чому не винен.
— Не винен. І це найгірше в усій цій історії.
Оксана замовкла. Марічка теж. За вікном повільно темніло, і в кімнаті стало так тихо, що було чутно, як цокає старий годинник на стіні.
Пізніше вона знову й знову прокручувала в голові ту розмову.
Подумки захищалася, виправдовувалася, наводила докази, а Галина у відповідь мовчала, бо голос у голові завжди слухняніший за живий.
У неї були гроші. Були, і вона це знала краще за будь-кого. Але вона також знала, що ці гроші нікому не поверне ніхто, крім неї самої. Знала, що Галина, навіть з найкращими намірами, не має звички віддавати. І знала, що вдруге повернутися на чужі кухні й підлоги з пошкодженою спиною вона вже не зможе.
Чи правильно вона вчинила, Оксана так і не вирішила. Вона лише розуміла, що тиша між сестрами тепер гучніша за будь-яку сварку, яка колись між ними була.
Світлана Малосвітна
