Галина повернулася з Італії наприкінці зими з однією валізою та болем у спині, який не відпускав ні вдень, ні вночі. Шість років вона мріяла про цей момент.
Уявляла, як зайде в оновлену хату, поставить чайник, сяде біля вікна і нарешті видихне. Про те, що першою розмовою вдома стане сварка з донькою, вона навіть подумати не могла.
Усе почалося з даху. Старий батьківський дім у селі стояв без догляду багато років. Стеля над кухнею темніла плямами, у дощ вода текла просто на підлогу, а на стінах розповзлися тріщини завширшки з палець.
Штукатурка у великій кімнаті осипалася від найменшого дотику. Галина жила там з донькою Соломією, поки та не вийшла заміж, а потім дім опустів.
Соломію вона виростила сама. Чоловік зник, коли дівчинці було п’ять, і з того часу не озвався жодного разу. Батьків Галини давно не було на світі, допомоги чекати не доводилося ні від кого.
Вона брала дві роботи, зранку мила підлоги в конторі, увечері торгувала на ринку, а вдома шила та перешивала. Носила ті самі пальто і чоботи, що купила ще до народження доньки, ніколи не фарбувала волосся і виглядала старшою за свої роки. Соломія ходила в гарному одязі, їздила в табір, мала репетиторів.
Коли донька вступила до інституту, Галина зрозуміла, що двох робіт уже не вистачить. Вона поїхала в Італію, доглядала немічних людей, спала по чотири години і надсилала гроші додому.
З цих грошей вона потроху полагодила дах, замінила вікна, привела до ладу стіни. Оплатила навчання Соломії до останньої копійки. А коли донька вирішила виходити заміж, Галина сама зробила їй весілля, бо батьки нареченого святкувати не збиралися.
Останній рік вона надсилала доньці вісімсот євро щомісяця, а собі залишала двісті. Потім спина не витримала. Підіймати лежачого чоловіка Галина вже не могла, лікар сказав коротко, що ще один такий рік, і вона не зможе ходити. Тоді вона й вирішила їхати додому.
В Італії Галина зустріла Мирона, українця, на п’ять років старшого за неї. Йому було шістдесят, він працював на будові, а ввечері приходив до неї з термосом чаю. Говорили про село, про дітей, про те, як воно було раніше. Додому вони поїхали разом.
Про Мирона вона доньці не сказала. Розмова по телефону і так щоразу закінчувалася напруженою тишею.
Соломія приїхала наступного ж дня. Вона не обійняла матір, навіть не привіталась як слід, а просто зупинилась посеред кімнати, при надії.
— Ти чого приїхала?
— Як це чого, доню. Додому.
— Ти ж обіцяла мені квартиру. Я тобі казала, що мені треба своє житло. Ти погодилася.
— Я казала, що спробую допомогти, коли зможу. Я шість років працювала, Соломіє. Я зірвала спину.
— То повертайся і працюй далі. Багато хто працює і з хворою спиною.
Галина повільно опустилась на стілець. У неї тремтіли руки, і вона сховала їх під стіл.
— Ти чуєш, що кажеш?
— Чую. Ми з Андрієм живемо в його батьків, у кімнаті, де немає навіть місця для ліжечка. Ти хочеш, щоб я народила там?
— Я не хочу цього. Але я і не можу більше. Я оплатила тобі навчання, весілля, купувала подарунки на кожне свято. Тільки за останній рік я надіслала тобі дев’ять тисяч вісімсот євро.
— Ти мені грошима дорікаєш?
— Ні. Я просто питаю, куди вони поділися. Така сума, це ж майже перший внесок за квартиру.
— Ми жили. Ми платили за все, ми купували речі. Тепер он дитина буде, на неї теж потрібні гроші.
— Тоді нехай Андрій заробить. Нехай його батьки допоможуть, вони такі самі бабуся і дідусь, як і я.
— Тобто ти відмовляєшся допомогти доньці що чекає дитину?
— Я допомагала шість років. Тепер я не можу, бо мені важко. Хіба це так складно зрозуміти?
Соломія різко відвернулась, постояла біля вікна і вийшла з хати, голосно грюкнувши дверима. Галина довго дивилась їй услід. Потім дістала з шафи старий свій светр, притулила до обличчя й посиділа так хвилину.
Мирон повернувся пізно ввечері, зі своєї сестри, де лагодив паркан. Побачив Галину за столом і відразу все зрозумів.
— Приїздила?
— Приїздила.
— І що вона сказала?
— Що я мушу повертатись в Італію й заробляти їй на квартиру.
— А ти що?
— А я сказала, що не можу.
Мирон сів поруч і мовчки налив їй чаю. Він ніколи не намагався розмовляти, коли розмовляти не було про що.
— Хочеш, я поговорю з нею сам?
— Ні. Вона й про тебе ще не знає. Не зараз. Їй і так тяжко.
— Галю, вона доросла людина. Їй двадцять шість.
— Вона моя донька. Вагітна.
— Я не кажу, що ти не маєш її берегти. Я кажу, що це не може тривати вічно.
Галина промовчала. У глибині душі вона розуміла, що він має рацію, але розуміти і діяти виявилося дуже різними речами.
На третій день до Галини завітала сусідка, тітка Марія, з банкою сметани і новинами, які не вміла тримати при собі.
— Галю, у селі вже говорять, що ти з чоловіком приїхала. Це правда?
— Правда.
— А Соломія знає?
— Ще ні.
— Дізнається, Галю. Тут усе знають за день. Краще скажи сама.
Тієї ж суботи Соломія вже стояла на порозі, цього разу не одна, а з Андрієм, мовчазним худорлявим хлопцем, який дивився кудись повз усіх.
Мирон саме виходив з городу з відром, і його очі зустрілися з поглядом дівчини.
— Це хто?
— Доню, познайомся. Це Мирон.
— Я питаю, хто він тобі.
— Він мій чоловік. Ми живемо разом.
— Чоловік. Мамо, тобі п’ятдесят п’ять років. Як тобі не соромно крутити романи на старості літ?
— Я нічого не кручу. Мирон порядна людина. Він допомагав мені там, і допомагає тут.
— Допомагає. Звісно. А ти ж розумієш, що люди тепер скажуть. Що моя мати привела в батьківську хату невідомо кого.
— Люди завжди щось кажуть, Соломіє. Твій батько зник двадцять років тому, я прожила ці роки заради тебе. Тепер я хочу пожити для себе.
— Для себе. Тобто для нього, а не для мене.
— Для себе. І тобі я нічого поганого не зробила.
Мирон поставив відро на землю, зняв кепку і спокійно сказав.
— Соломіє, я не хочу бути причиною ваших сварок. Якщо хочеш, я піду.
— Вам слова ніхто не давав.
— Соломіє, — Галина піднялась, — не розмовляй так з людиною, яка тут гостя не тримає.
— Ти його захищаєш. Мене, рідну доньку, ти не захищала ніколи.
— Я захищала тебе все твоє життя.
— Тоді чому не купиш квартиру? Це ж не так багато.
— Не так багато. Ти хоч знаєш, скільки це коштує?
— Знаю. Дорого. Але ти ж могла залишитись ще на рік.
— Не могла. Лікар сказав, що не можна.
— Лікарі завжди перестраховуються.
— Соломіє, мені зараз потрібен спокій. Прошу тебе, не сперечайся.
— Потрібен спокій, а мені потрібен дах над головою. Ми тут таких грошей не заробимо.
— То не треба було витрачати те, що я надсилала. Щось би відклали, щось доклали, і вже мали б свою квартиру. А тепер ти мене робиш винною у всьому.
— Ти нікого не любиш, крім себе.
— Це несправедливо.
— Це правда.
Соломія розвернулась і пішла до хвіртки. Андрій затримався на мить, ніби хотів щось сказати, але лише відвів погляд і поплентався слідом.
Хвіртка клацнула, і двір затих.
Галина стояла посеред подвір’я, не рухаючись. Мирон підійшов, обережно торкнувся її плеча.
— Галю.
— Я нормально.
— Ти ж не нормально.
— Я нормально, Мироне. Просто дай мені хвилину.
Він дав їй і хвилину, і годину, і весь вечір. Вона сиділа на лавці біля колодязя й дивилась на дорогу, якою пішла донька. Думала про те, де саме вона помилилась.
Може, вона занадто багато давала, і Соломія звикла брати. Може, надто мало говорила, а замість цього лише надсилала гроші і чекала вдячності.
Минув тиждень, потім другий. Галина двічі набирала доньку, але та скидала дзвінок. Тоді вона написала повідомлення, коротке і обережне.
Відповіді не було.
Мирон не наполягав. Він лагодив стару огорожу, перебирав картоплю в погребі, возив Галину до лікаря в райцентр. Одного вечора, коли вони сиділи на кухні, він раптом заговорив.
— Я ж бачу, що ти страждаєш.
— Страждаю.
— Може, їй просто потрібно час.
— Час. А в неї через місяць час. Мені ж треба бути поруч.
— Вона тебе не пускає.
— Знаю.
— Тоді що ти хочеш зробити?
— Не знаю. Купити їй квартиру я не можу. Навіть якби продала цей дім, на квартиру не вистачить.
— То скажи їй це.
— Вона не слухає.
— Слухає. Просто ще не готова.
Наближався Великдень. Галина зібрала дві сумки. Для Соломії купила дитячі речі, м’яку ковдру і маленьку шапочку з вишитими квітами. Для сватів приготувала по подарунку, для Андрія хорошу сорочку.
Навіть паску спекла, велику, з родзинками, точно як колись пекла її мати.
У Великодню суботу вона знову набрала доньчин номер. Гудки тяглися довго, і коли Галина вже майже опустила руку, пролунав знайомий голос.
— Слухаю.
— Доню, це я. Хотіла привітати тебе зі святом.
— Дякую.
— Я приготувала подарунки. Для тебе, для дитини, для Андрія і ваших батьків. Можна я заїду на годинку.
— Не треба.
— Соломіє, ми ж не чужі люди.
— Ти обрала його, а не мене.
— Я нікого не обирала. Я просто хочу мати можливість спокійно жити.
— Жити, коли в мене немає житла. Гарно.
— Доню, давай поговоримо, коли ти заспокоїшся.
— Я спокійна. Просто мені нема про що з тобою говорити.
— А коли народиш, мені можна буде прийти?
— Побачимо.
У слухавці пролунали короткі гудки. Галина поклала телефон на стіл і довго дивилась на дві сумки біля дверей. Мирон тихо зайшов до кімнати, поставив поруч стілець і сів.
— Не відповіла?
— Відповіла. Лише не те, що мені хотілося почути.
— Усе одно ти молодець, що зателефонувала.
— Яка різниця, Мироне. Вона не хоче мене бачити.
— Зараз не хоче. Потім захоче.
— А якщо ні?
— Тоді ти все одно зробила все, що могла.
Галина мовчки кивнула. Потім піднялась, взяла паску й поклала її на білий рушник. Вона й так знала, що на свято до неї ніхто не прийде, крім сусідки Марії, і ту вона звала лише для того, щоб у хаті було трохи голосів.
Тітка Марія прийшла надвечір, у святковій хустці, з писанками в кошику. Побачила накритий стіл і зітхнула.
— Галю, а Соломія де?
— У свекрів.
— І не приїде?
— Не приїде.
— Ой, діти, діти. Мою доньку теж доводилось вмовляти п’ять років, поки зрозуміла, що матері не треба нічого, окрім розмови.
— Як ви це пережили?
— Пережила. Чекала. А вона повернулась.
— А якщо моя не повернеться?
— Повернеться, Галю. Кров завжди кличе. Тільки не бігай за нею. Нехай сама дійде.
Галина ще довго сиділа за столом, коли гості розійшлися. За вікном сутеніло, у дворі лунав сміх сусідських дітей, а в хаті пахло свіжою паскою і теплим воском.
Мирон мив посуд, наспівуючи собі під ніс якусь стару мелодію.
Вона дивилась на його спину і думала про те, що шість років тому не змогла б навіть уявити такий спокійний вечір. Тоді її світ складався з чужих ліжок, чужих кухонь і чужих хвороб.
Тепер у неї була своя хата, свій чай, своя тиша. Ціна цієї тиші виявилась високою, і Галина не знала, чи готова її платити.
У неділю вона знову підняла телефон, написала кілька слів і одразу стерла. Потім написала інші, простіші.
«Доню, я тебе люблю. Дзвони, коли захочеш».
Повідомлення залишилось непрочитаним. Галина поклала телефон екраном донизу, вийшла на ґанок і сіла на нагріті сонцем сходинки. Мирон приніс їй шаль, накинув на плечі й сів поруч.
— Як думаєш, я правильно зробила, що повернулась?
— Правильно.
— Навіть якщо через це втратила доньку?
— Ти її не втратила. Ти просто вперше сказала їй слово ні.
— Це страшне слово.
— Страшне. Але інколи без нього ніяк.
Галина схилила голову йому на плече й заплющила очі. Десь далеко прокричав півень, а ближче, у сусідському саду, зашелестів вітер у молодих листках.
До появи дитини залишалося кілька тижнів. Вона не знала, чи подзвонить Соломія, чи покличе її до лікарні, чи дозволить колись узяти на руки онука.
Не знала, чи пробачить її донька і чи пробачить вона сама себе, якщо розмова так і не відбудеться.
Але одне Галина тепер розуміла точно. Вона більше не збиралася жити лише тим, що від неї вимагають. Шість років вона віддавала все, що мала, а наприкінці почула, що любить тільки себе.
Можливо, колись ця образа мине. Можливо, ні. Та поки що вона мала право вперше за багато років просто сидіти на порозі власного дому і дихати.
Тетяна Макаренко
