Олена стояла на балконі своєї маленької однокімнатної квартири на сьомому поверсі, тримаючи в руках чашку холодної кави.
Їй було тридцять два, але сьогодні вона почувалася на всі п’ятдесят. За вікном – осінній дощ, сірі хмари, і десь там унизу – місто, яке не зупиняється ні на мить.
У кишені телефон вібрував: чергове повідомлення від банку. «Заборгованість по кредиту». Вона не відкрила. Не хотіла.
Вона згадала, як усе почалося. Три місяці тому її звільнили з роботи – «скорочення штату», сказали. Дизайнер-фрілансер, який роками працював на велику агенцію, раптом став «непотрібним».
Клієнти зникли, портфоліо лежало без діла, а рахунки росли. Іпотека за квартиру, комуналка, продукти – усе стало тягарем. Вона не скаржилася. Не просила. Особливо – не просила в сім’ї. Особливо – у Каті.
Катя була молодшою на вісім років. Коли Олена була підлітком, Катя – маленькою дівчинкою з косичками, яка постійно чіплялася: «Олено, пограйся зі мною!», «Олено, почитай казку!», «Олено, піди зі мною в парк!».
А Олена… Олена мала свої справи. Друзі, перше кохання, дискотеки, мрії про майбутнє. Вона не хотіла бути нянькою. Мама працювала на двох роботах, тато пішов, коли Каті було три. І вся відповідальність лягла на Олену.
«Я не твоя мама, Катю! – кричала вона. – Сама грайся!»
«Але ж ти моя сестра…»
«І що? Я не зобов’язана!»
Катя плакала. Олена йшла геть. З роками це стало звичкою. Олена – старша, незалежна, успішна. Катя – молодша, «ще дитина», «не розуміє». Вони бачилися на свята. Обмінювалися подарунками. Говорили про погоду. Але між ними завжди була стіна. Стіна, яку Олена сама побудувала.
Тепер Олена стояла на балконі й думала: «Якби тоді я була добрішою… Може, зараз було б легше».
Телефон задзвонив. Мама.
«Олено, привіт. Як ти? Давно не дзвонила».
«Нормально, мамо. Працюю».
Брехня. Вона не працювала вже місяць.
«Катя питала про тебе. Каже, хоче навідатися».
Олена завмерла. «Навіщо?»
«Не знаю. Сказала, що скучила».
Олена зітхнула. «Гаразд. Нехай приходить».
Вона поклала слухавку. «Скучила. Після всього».
Катя прийшла в суботу. З торбинкою, у теплому светрі, з посмішкою, яку Олена не бачила роками. Волосся коротке, очі – ті самі, великі, дитячі.
«Привіт, сестро!» – Катя обняла її так міцно, що Олена ледь не впустила чашку.
«Привіт… Заходь».
Вони сіли на кухні. Катя дістала з торбинки пиріжки.
«Спекла. З яблуками. Як ти любила».
Олена подивилася на пиріжки. «Дякую».
Мовчанка. Катя налила чай.
«Олено, я знаю».
«Що ти знаєш?»
«Про роботу. Про кредит. Мама сказала».
Олена відвела погляд. «Не твоя справа».
«Моя. Ти – моя сестра».
Олена засміялася. Гірко. «Коли це ти почала турбуватися? Я ж тебе в дитинстві кидала. Не хотіла дивитися. Ти плакала – я йшла. Пам’ятаєш?»
Катя кивнула. «Пам’ятаю. Але я не серджуся».
«Чому?»
«Бо ти була дитиною. І я теж. Ти не винна, що мама працювала. Ти не винна, що тато пішов. Ти просто… була старшою».
Олена мовчала. Сльози накотилися, але вона стрималася.
«Я не просила допомоги. І не прошу».
«Я знаю. Але я пропоную».
Катя дістала з сумки конверт. Поклала на стіл.
«Тут гроші. На два місяці іпотеки. Я відкладала. На свій бізнес хотіла. Але тобі зараз потрібніше».
Олена подивилася на конверт. «Катю… Я не можу».
«Можеш. І візьмеш. Бо інакше я ображуся. Назавжди».
Олена взяла конверт. Руки тремтіли.
«Дякую… Але я віддам. Обов’язково».
«Не поспішай. Головне – ти».
Вони пили чай. Катя розповідала про своє життя. Працює флористом. Відкрила маленьку майстерню. Живе з котом. Мріє про свій магазин.
«А ти? – запитала Катя. – Що далі?»
«Не знаю. Шукаю роботу. Але… важко».
«Я можу допомогти. У мене є знайомі. Дизайнери, фотографи. Може, фріланс?»
Олена кивнула. «Може».
Катя встала. Підійшла до вікна.
«У тебе балкон великий. Шкода, що порожній».
«А що там робити?»
«Квітник! – Катя повернулася, очі горіли. – Спільний квітник. Символ. Ти і я. Як сестри. Посадимо разом. Будемо доглядати. І він цвістиме. Навіть узимку».
Олена засміялася. Вперше за довгий час. «Ти серйозно? Я навіть кактуси не тримаю».
«Я навчу. Я ж флорист. Почнемо з простого. Петунії, віоли, може, троянди. А навесні – тюльпани».
Олена подивилася на балкон. Сірий, порожній. Як її життя останнім часом.
«Гаразд. Спробуємо».
Наступного дня Катя приїхала з горщиками, землею, саджанцями. Усе в її маленькій машині.
«Це петунії. Люблять сонце. А це – віоли. Витривалі. А це… – вона дістала маленький кущик. – Лаванда. Для спокою».
Вони працювали весь день. Олена – у старих джинсах, Катя – у фартусі. Земля на руках, сміх, розмови.
«Пам’ятаєш, як ти мене в пісочниці кинула? – сміялася Катя. – Я плакала, а ти пішла з подругами».
«Пам’ятаю. Вибач».
«Нічого. Зате тепер ти зі мною в землі копирсаєшся».
Вони посадили квіти в ряд. Петунії – рожеві, білі, фіолетові. Віоли – жовті. Лаванду – посередині.
«Ось, – сказала Катя. – Наш квітник. Символ. Ти – петунії. Яскрава, сильна. Я – віоли. Скромна, але витривала. А лаванда – наша любов. Ароматна і вічна».
Олена обняла сестру. «Дякую, Катю».
Квітник ріс. Як і їхні стосунки. Катя приходила щотижня. Поливали, підживлювали, обрізали. Розмовляли. Про все. Про дитинство. Про біль. Про мрії.
«Я думала, ти мене ненавидиш, – сказала якось Олена. – За те, що не доглядала».
«Ні. Я тебе розуміла. Ти була дитиною. А я… я просто хотіла сестру».
«Тепер ти її маєш».
Олена знайшла роботу. Невелике агентство. Не мрія, але початок. Гроші від Каті вона повернула. Поступово. З відсотками – у вигляді піци та квитків у кіно.
Квітник цвів. Навіть узимку – у горщиках у квартирі. Катя принесла міні-троянди. «Для душі».
Одного весняного дня вони сиділи на балконі. Сонце, чай, пиріжки.
«Дивись, – сказала Катя. – Наші тюльпани. Перші».
Червоні. Як любов. Як прощення.
«Катю… Я тоді була погана сестра».
«Ти була дитиною. А тепер – найкраща».
Вони обнялися. Квітник цвів. Між ними – мир.
Мама прийшла в гості. Побачила квітник.
«Оце так… – сказала вона. – Ви разом?»
«Разом, мамо. Назавжди».
Вони влаштували сімейний обід. На балконі. З квітами. З пиріжками. З чаєм.
«Я пишаюся вами, дівчата, – сказала мама. – Ви – мої квіти».
Олена подивилася на Катю. «А ми – садівниці».
Квітник ріс. Як і їхня любов. Повільно. Але міцно.
Одного дня Катя сказала:
«Олено, я відкриваю магазин. Флористичний. Хочу, щоб ти зробила дизайн. Логотип, вивіску, сайт».
Олена завмерла. «Серйозно?»
«Так. Ти – найкращий дизайнер. І моя сестра».
Вона зробила. З душею. Логотип – дві квітки, що переплітаються. Петунія і віола. З лавандою посередині.
Магазин відкрився. Успішно. Олена була на відкритті. З букетом. З троянд.
«Це тобі. За мрію».
Катя плакала. «Це нам. За нас».
Вони стояли серед квітів. Як у дитинстві. Тільки тепер – разом.
«Пам’ятаєш, як ти не хотіла за мною дивитися?» – запитала Катя.
«Пам’ятаю. І шкодую».
«Не шкодуй. Бо якби ти доглядала – ми б не мали цього».
Вона показала на квітник. На магазин. На себе.
«Ти права».
Вони обнялися. Серед квітів. Серед любові.
Квітник цвів. Як символ. Як пам’ять. Як майбутнє.
Олена зрозуміла: іноді допомога приходить звідти, звідки не чекаєш. І іноді – саме молодша сестра стає старшою. У душі.
Валентина Довга
