— У тебе година, щоб залишити мою квартиру, — заявила я нареченому, коли втручання його матері стало останньою краплею.
Олена зачинила дверцята шафи з такою силою, що чашки на полиці жалібно брязнули. Вона втретє за тиждень не могла знайти свої документи. Усе в квартирі, здавалося, жило власним життям, переміщуючись зі звичних місць туди, де Ларисі Петрівні здавалося правильнішим.
— Я буду пізно, не чекай, — крикнув Віктор з передпокою.
— Зачекай секунду! — Олена вискочила з кухні. — Ти не бачив мою синю теку з паперами? Там важливі договори для сьогоднішньої наради.
Віктор знизав плечима, продовжуючи зав’язувати краватку.
— Гадки не маю. Запитай у мами, вона вчора наводила лад.
— Знову? — Олена схрестила руки. — Ми ж домовлялися, що твоя мама не чіпатиме мої робочі матеріали.
— Не починай, будь ласка, — Віктор нетерпляче глянув на годинник. — Мама просто хотіла допомогти. Вона ж не зі зла.
Олена глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Подумки дорохувала до п’яти.
— Вікторе, я ціную бажання твоєї мами допомогти. Але коли я не можу знайти свої речі — це не допомога.
Віктор уже не слухав. Він швидко чмокнув її в щоку і вискочив за двері. Жінка залишилася посеред передпокою, дивлячись на зачинені двері. Телефон несподівано задзвонив.
— Так, Марино, — втомлено відповіла Олена.
— Ти спізнюєшся на нараду, — голос колеги звучав стривожено. — Клименко вже двічі питав, де ти.
— Я не можу знайти теку з договорами! — Олена заметалася по квартирі. — Скажи йому, що я буду за півгодини.
Вона виявила документи в гостьовій спальні, акуратно складені в стос книжок. Саме там, куди Олена ніколи б їх не поклала.
Увечері жінка повернулася додому, мріючи тільки про ванну. Та варто їй було увійти, як з кухні долинув дзвін посуду та голос майбутньої свекрухи:
— Нарешті! А ми на тебе зачекалися. Я приготувала твій улюблений плов.
Олена стиснула щелепи. Плов вона терпіти не могла, про що неодноразово говорила.
— Добрий вечір, Ларисо Петрівно, — Олена примусила себе посміхнутися, проходячи на кухню. — Не варто було турбуватися, я б щось приготувала.
— Яке там турбування! — Лариса Петрівна сплеснула руками. — Вітя зранку сказав, що ти затримаєшся, от я й вирішила побалувати вас домашньою їжею. Ти ж вічно на роботі, коли готувати?
Олена впіймала погляд Віктора. Той ледь помітно хитнув головою, наче просив не починати сперечання.
— Дякую, — Олена опустилася на стілець. — Але я б хотіла, щоб наступного разу ви попереджали про свій візит.
Лариса Петрівна завмерла з ополоником у руці.
— Я заважаю? — її голос затремтів. — Я ж тільки допомогти хотіла. Вітенька сказав, тобі важко поєднувати роботу й дім.
Віктор скочив, обійняв матір за плечі.
— Мамо, що ти! Звісно, ти не заважаєш. Олена просто втомилася. Так, люба?
Жінка вичавила посмішку. Її загнали в кут.
— Так, вибачте, важкий день.
Вечеря минула в напруженому мовчанні. По тому Лариса Петрівна всілася в крісло з в’язанням, явно не збираючись іти.
— Мамо, може, тебе відвезти додому? — обережно спитав Віктор.
— Навіщо? — Лариса Петрівна навіть не підвела голови від в’язання. — Я переночую в гостьовій, щоб завтра зранку зробити вам сніданок перед роботою.
Олена зустрілася поглядом з Віктором. Він розвів руками, мовляв: «Ну що я можу вдіяти?» Пізніше, залізши під ковдру, жінка повернулася до Віктора:
— Це вже третя ночівля за тиждень. Вона переїжджає до нас?
— Годі тобі, — Віктор ліг на спину, дивлячись у стелю. — Мамі самотньо. Ти ж знаєш.
— Я розумію, — Олена підвелася. — Але я не можу жити у власній квартирі, коли щодня хтось перекладає мої речі, критикує мою готування і диктує, як нам облаштовувати побут.
— Вона не диктує…
— Ні? А хто викинув мої улюблені штори й замінив їх на «практичні», на її думку?
Віктор зітхнув.
— Давай не зараз, гаразд? Я втомився.
Наступного дня Віктор зустрів Олену з сяючою посмішкою. Він підхопив її на руки, закружляв по кімнаті.
— Ти не повіриш! Я отримав підвищення! Тепер я заступник начальника відділу!
— Це ж чудово! — Олена щиро зраділа за нього. — Треба відсвяткувати!
— Я вже запросив маму на вечерю, — Віктор поставив її на підлогу. — Вона так хотіла відсвяткувати зі мною.
Жінка відчула, як радість випаровується.
— А мене ти спитати не хотів?
Віктор посерйознішав.
— Ти проти мами?
— Справа не в цьому…
Їхню розмову перервав дзвінок у двері. Лариса Петрівна стояла на порозі з величезним тортом.
— Вітаю мого хлопчика! — вона розцілувала сина, потім повернулася до Олени. — А ти, люба, не хвилюйся, я сама все приготую.
Олена відступила, пропускаючи матір чоловіка до квартири. Вечеря минула в дивній атмосфері. Лариса Петрівна і Віктор згадували його дитинство, університетські роки, першу роботу. Олена була зайвою у власному домі. Лариса Петрівна знову залишилася ночувати. Кілька днів після того не з’являлася і не дзвонила. Життя почало повертатися у звичний ритм.
Але спокій тривав недовго. Зовсім скоро на Олену чекав сюрприз. Вона завмерла на порозі своєї квартири. Біля порога стояли дві великі валізи, яких вона ніколи раніше не бачила. З кухні долинав незнайомий шум. Хтось відкривав і закривав шафки, перекладав посуд. У кишені пронизливо запищав телефон.
— Марино, передзвоню пізніше, — шепнула Олена у слухавку і перервала дзвінок.
Нечутно пройшовши через передпокій, вона зазирнула на кухню. Біля плити, наспівуючи щось собі під ніс, стояла Лариса Петрівна. Вона діловито переставляла банки зі спеціями на полиці, вишиковуючи їх у строгому алфавітному порядку.
Олена відступила, намагаючись не виказати своєї присутності. Щось підказувало їй оглянути квартиру до розмови. Вона рушила коридором. Гостьова спальня, яку жінка використовувала як кабінет, перетворилася на повноцінну житлову кімнату. На ліжку лежали строкаті подушки з рюшами. На приліжковій тумбочці вишикувалися контейнери з ліками. У кутку стояло ще кілька коробок, а шафа була розчахнута навстіж — всередині висіли чужі блузки та сукні.
— Не може бути, — прошепотіла Олена, підходячи до туалетного столика.
Серед косметики вишикувалися в ряд фотографії в рамках: маленький Віктор на гойдалках, Віктор з батьками на морі, сімейне фото на дачі. Свої фотографії жінка знайшла зсунутими на край стола. У ванній кімнаті з’явилися незнайомі рушники, на поличці стояли незнайомі креми та лосьйони. У шафці побільшало ліків.
Вхідні двері грюкнули, і почувся голос Віктора:
— Мам, я привіз решту речей!
Олена вилетіла в коридор, не вірячи своїм вухам. Віктор завмер з двома об’ємними сумками в руках. Лариса Петрівна визирнула з кухні.
— Оленочко! — радісно вигукнула жінка. — А ми не чекали тебе так рано. Хотіли сюрприз зробити!
— Сюрприз? — голос Олени здригнувся. — Це що, розіграш?
Віктор поставив сумки на підлогу.
— Люба, я хотів тобі сьогодні ввечері розповісти…
— Про що? — жінка перевела погляд з Віктора на його матір. — Про те, що ви зайняли мою квартиру без дозволу?
— Ну навіщо так драматизувати, — Лариса Петрівна махнула рукою. — Ми ж майже сім’я. А в сім’ї все спільне.
Олена глибоко вдихнула, стримуючи невдоволення, що рвалося назовні.
— Вікторе, що відбувається? — вона навмисно ігнорувала Ларису Петрівну.
— Мама сказала, що хоче жити з нами. Я погодився, — Віктор говорив тихо, не підводячи очей. — У неї в квартирі проблеми з опаленням. І взагалі, вона ж скоро буде твоєю свекрухою. Втрьох буде веселіше.
— Веселіше? — Олена стиснула руки. — Ти взагалі мене спитав?
— Оленочко, — втрутилася Лариса Петрівна, підходячи ближче, — давай поговоримо як дорослі люди. У тебе така простора квартира. Тут усім місця вистачить. А я буду допомагати з господарством, готувати. Ти ж вічно зайнята роботою.
— Це моя квартира, — чітко промовила Олена. — І я хочу в ній жити тільки з чоловіком.
— Але ми ж скоро одружимося, — Віктор зробив крок до неї. — То яка різниця?
— Велика, — Олена відступила. — Я ніколи не погоджувалася на спільне проживання з твоєю матір’ю.
Лариса Петрівна похитала головою.
— Яка дріб’язковість! У тебе така дорога квартира, машина, постійні покупки. І тобі шкода поділитися з рідною матір’ю твого майбутнього чоловіка.
— Справа не в грошах, — Олена тремтіла від обурення.
— Звісно, у грошах, — Лариса Петрівна схрестила руки. — Ти просто егоїстка. Думаєш тільки про себе. Віктор стільки для тебе робить, а ти…
— Досить! — Олена підвищила голос. — Вікторе, скажи чесно, ти погодив це переїзд зі мною? Ти спитав, чи хочу я цього?
Віктор переминався з ноги на ногу.
— Ну, я думав, ти не будеш проти. Мама нам допоможе і з господарством, і з бюджетом…
— З бюджетом? — Олена не вірила своїм вухам.
— Так, — втрутилася Лариса Петрівна, — я буду стежити, щоб ви не витрачали гроші на дрібниці. У тебе так багато грошей, а ви ніяких заощаджень не робите. Я навіть список покупок уже склала на наступний місяць.
Олена мовчки розвернулася і пройшла в спальню. Їй треба було кілька хвилин, щоб усвідомити те, що відбувається. У скронях стукало. Вона присіла на край ліжка, дивлячись у вікно. Усі ці місяці вона ігнорувала червоні прапорці. Заплющувала очі на нескінченні порушення своїх кордонів. Терпіла незручності заради стосунків із Віктором. І до чого це призвело? До повної втрати контролю над власним життям.
Олена рішуче встала й відчинила шафу. Дістала звідти дві великі валізи і кинула їх на ліжко. Потім вийшла в коридор. Віктор і Лариса Петрівна все ще стояли там, про щось тихо перемовляючись.
— У моїй спальні дві валізи, — спокійно сказала Олена. — Збирай свої речі, Вітю.
— Що? — Віктор витріщився на неї.
— У тебе є година, щоб залишити мою квартиру, — заявила вона нареченому.
— Ти не можеш так вчинити! — вигукнула Лариса Петрівна. — Вітю, скажи їй!
— Олено, ти не серйозно, — Віктор спробував узяти її за руку. — Давай обговоримо все спокійно.
— Обговорювати треба було до того, як ти привів свою матір жити в мою квартиру без моєї згоди, — жінка відсмикнула руку. — Зараз уже пізно для обговорень.
— Це все твій егоїзм! — Лариса Петрівна підвищила голос. — Ти не варта мого сина!
— А ваш син, мабуть, не вартий мене, — Олена зняла з пальця каблучку. — Тримай, Вікторе. Я не вийду заміж за людину, яка не поважає мої кордони.
— Олено, ти перегинаєш палицю, — Віктор нахмурився. — Як же моя мама?!
— У неї є квартира, — Олена вказала на двері. — Забирай маму і повертайся додому.
— Але я хотів як краще…
— Для кого? — жінка гірко посміхнулася. — Точно не для мене. Година, Вікторе. Потім я викличу поліцію.
Вона розвернулася й пішла на кухню, залишивши їх у коридорі. Руки тремтіли, але всередині розливався дивний спокій. Вона чинила правильно.
Олена чула, як вони збирають речі, як Лариса Петрівна щось обурено говорить, як грюкають дверцята шаф. За сорок хвилин у коридорі знову пролунали кроки.
— Олено, — Віктор зазирнув на кухню. — Ми йдемо. Але я сподіваюся, ти схаменешся.
— Не розраховуй на це, — вона навіть не повернулася.
Вхідні двері зачинилися. Жінка залишилася сама. Вона обхопила голову руками і розплакалася — не від горя, а від полегшення. Вона вчасно отямилася, розірвала заручини і відправила цю сімейку возз’єднатися.
