Те, що проявляється, коли зовнішнє втрачає сенс – від незвичайної втоми, образи, розбитого серця або втраченої довіри; коли включається автопілот і вимикаються почуття, гаснуть внутрішні маяки, виходить з ладу душевний компас.
Саме тоді – несподівано, але завжди передбачувано – настає момент, коли відчай зітхання за подихом розсіюється, і навіть в найважчі хвилини приходить спокій. Так буває після довгого плачу навзрид чи завершення вкрай складної і стомлюючої справи: всередині розливається тиша, і ти відчуваєш себе ніби в великих і теплих долонях Бога.
Це – проявляється самість, що лежить глибоко всередині. Навіть не так – є цією глибиною. Безпечною, що підтримує і надійною. Вона в багато разів міцніше тебе – в тих категоріях і ступенях, в яких ти звикла про себе думати, і ніяк не пов’язана ні з самооцінкою, ні з оцінками і судженнями про тебе інших – скільки б ти не говорила собі: «Ніколи нічого нормального у мене не буває»; скільки б не твердили тобі у відповідь: «Ти права».
У психології самість називається архетип, що відображає глибинний центр людини, його цілісність. Я ж відчуваю її як спину величезного кита, що лежить на дні океану. Щось непорушне і неминуче, що є в тобі, поки ти тріпотів на поверхні, борючись зі штормом. Хвилі накривають тебе з головою, вода заливається в ніс і вуха. Тебе носить, як паперовий човник на вітрі – з уваги губляться берега, ламає грот-щоглу.
В принципі, звичайна справа, коли «життя перевертається з ніг на голову і прірва під ногами не стає небом» (М. Павич). І ще звичніше – коли день за днем, рік за роком ти очікуєш від оточуючих людей того, чого вони не можуть дати: від холодних – емоцій, від дурних – ясності, від похмурих – радості буття. І замість того щоб дозволити іншим жити так, як вони собі придумали, починаєш хрестові походи благих намірів – переробити, переконати, «розбуркати». А коли не виходить (а воно завжди не виходить) – розчаровуєшся, журишся про втрачений час і шкодуєш себе.
І ось саме в такі моменти, коли більше немає сил складати мрії і бачити смисли, тоді, коли одного ранку в житті настає ніч, ти раптом відчуваєш, що зможеш дочекатися світанку. Тому що ресурс знаходиться – з’являється нібито нізвідки, але насправді – зсередини.
І ти починаєш звертатися до себе по-іншому – ніжніше і простіше і намагатися себе втішити, а не добити. Це взяла кермо влади твоя самість, тимчасово відключивши метушливий тривожний мозок. Її завдання – робити все, щоб ти залишалася цілою і неушкодженою, виходила з крайнощів з вірою, з драм – живою. Їй, йому – цього центру всередині – не потрібні твої метання і виходи із зони комфорту. Він як захисний трос від перевантажень, осередок прийняття і підтримки, персональний фан-клуб і база, яка беззастережно «за тебе».
«У мене є я, ми впораємося», – я повторюю цю фразу щоразу, коли здається, що «я сама самотня в світі», і навіть найближчі люди – якісь незрозумілі чужаки. І в той момент, коли від втоми або образи опускаються руки і все стає «пoфiг і все одно», я несподівано намацую землю під ногами, розуміючи: ні, це не кінець, це – початок.
Читайте також: “Недобре запідозрила, коли чоловік почав рідше надсилати з Італії гроші. Через брата дізналася – має іншу”
Моя точка зборки. Моя можливість згадати, що якщо я стільки років якось само живу, не дивлячись на мінливі обставини і мінливих в них же людей, значить, і цього разу зможу – пережити, адаптуватися і виплисти. Прийти в себе, до себе, якою б довгою не вийшла дорога. Без метушні, без компаса – по чуттю.
А головне – без оглядки на інших, без звірки з їх очікуваннями. Тому що те, що раз по раз відбудовує тебе після внутрішньої Хіросіми, нічого не знає про них, але знає все про тебе – справжню, сміливу і живу.
Так що не переживай через те, що не переживе і дня – розчиниться туманом в полі серед турбот. Навіть якщо зараз події здаються кінцем світу, згадай – скільки їх вже у тебе було? Ну правда – скільки?
І тоді ти не те щоб «брала себе в руки», а просто робила все можливе для того, що є. І – допомагало.
Тому нехай розсипається, нехай кришиться, як лід, нехай ламається: у тебе всередині є те, що врятує і вилікує. Тільки довіряй. Тільки слухай себе. Тільки не забувай:
у тебе є ти.
Автор – Ольга Примаченко
