— У вас всього і так вдосталь! — спалахувала мати. — У тебе гарна робота, нова квартира! А я? Я все життя у боргах. Цей кредит висить на мені багато років, а тут такі гроші лежать без нагляду. Я подумала, вам і так вистачить.
Святковий гамір вщух. Останні гості, обіймаючись та вигукуючи щасливі побажання молодим, роз’їхалися. У просторих кімнатах квартири, де пахло квітами, дорогими парфумами і ледь чутним ароматом від свята, панував безлад. На столі догоряли свічки, а на підлозі самотньо лежала атласна стрічка.
Марко й Аліна, скинувши тісні весільні наряди, вмостилися на дивані, тісно притулившись одне до одного. Вони залишилися самі. Тиша, що прийшла на зміну галасу, була солодкою і довгоочікуваною.
— Нічого, що у нас такий безлад? — мляво спитала Аліна, поклавши голову йому на плече.
— Зовсім нічого, — Марко поцілував її у маківку. — Головне, що все пройшло чудово. Ти була найкрасивішою.
Вони прибрали лише найнеобхідніше, відклавши генеральне прибирання на потім. Найважливішим ритуалом був огляд подарунків. У кутку вітальні скромно стояв невеликий столик, завалений коробками, а в центрі, у великому плетеному кошику, лежали конверти.
Вітальні листівки молодята акуратно склали в стопку, а конверти з грішми розкривали по одному, старанно записуючи, хто скільки дав.
— Від тієї твоєї Люди, — проговорила Аліна, роблячи помітку у блокноті. — І від моїх хрещених… Дивись, скільки!
Марко посміхався, але в його очах читалася легка тривога. Він перерахував конверти ще раз.
— Щось не так? — помітила Аліна його вираз обличчя.
— Не знаю… Здається, конвертів було більше. Пам’ятаєш, ми їх усі склали у цей кошик, щоб не загубити?
— Може, тобі здалося? Гості підходили, ти відвернувся.
— Можливо, — неохоче згодився Марко. — Але я майже впевнений. Особливо запам’ятався один, товстенний, від дядька Колі з Чернівців. Він його особисто мені вручив. Де він?
Вони перерили весь кошик, перевірили під столом і за диваном. Конверт від дядька Колі знайшовся, завалившись за спинку крісла.
— Ну от він, — ніжно сказала Аліна. — Ти втомився. Ходімо спати. Усе перераховано й записано.
Марко погодився, списавши все на втому та напруження останніх днів. Думка про пропажу була настільки неймовірною, що він відігнав її геть.
Два дні промайнули як одна мить. Вони розбирали подарунки, відповідали на дзвінки та повідомлення з вітаннями, поступово повертаючись до реальності. На третій день, надвечір, подзвонив телефон Марка. На екрані з’явилося ім’я «Тато».
— Привіт, сину! Ну, як, відійшли від свята? — голос Василя Івановича звучав, як завжди, привітно.
— Привіт, тату! Так, потроху. Ще раз дякую за все, ви з мамою нам дуже допомогли…
— Усе для вас, сину… Слухай, Марку, у мене до тебе питання, тільки ти не ображайся, добре?
— Звісно, тату, що таке?
У трубці повисла пауза.
— Це… щодо грошей. Ти… випадково, мамі кредит не оплачував? Не переказував нічого?
Марко завмер. У голові щось клацнуло.
— Кредит? Ні, тату. А що трапилося?
— Та от, тут така дивна річ… Вона вчора прийшла з роботи радісна, каже, закрила позику достроково. А звідки гроші — мовчить. Я подумав, чи не ти їй з весільних грошей допоміг. Вона щось приховує, хоч це не в її стилі.
Холодна хвиля пройшла по лицю Марка. У голові знову спливла думка про зниклі конверти.
— Тату… — голос сина став тихим. — Скажи, а скільки вона закрила? Приблизно хоч би.
— Та начебто, з її слів, десь вісімдесят тисяч гривень. Але ти не думай нічого, напевно, сама накопичила.
Вісімдесят тисяч гривень. Звідки б мати могла їх взяти, якщо вони з батьком кілька днів тому подарували їм на весілля п’ять тисяч гривень, сказавши, що більше не можуть.
— Тату, я тобі пізніше передзвоню, — тихо сказав Марко і поклав слухавку.
Аліна, побачивши зблідле обличчя чоловіка, кинулася до нього.
— Марку? Що трапилося? З татом щось?
— З татом усе гаразд, — він розгублено подивився на дружину. — А у нас Аліно, пам’ятаєш, ми конвертів не дорахували? Я казав, що їх начебто було більше?
Дівчина кивнула, її очі розширилися від поганого передчуття.
— Це була правда. Їх хтось забрав. І я знаю, хто це зробив!
Він розповів дружині про розмову з батьком. Аліна слухала, не вірячи своїм вухам. Свекруха? Ольга Петрівна, яка завжди була з ними люб’язна, допомагала з організацією весілля?
— Це неможливо! Це якась помилка, збіг обставин, — розвела руками Аліна.
— Ні, не помилка. Я в це не вірю! — Марко натягував куртку, його рухи були різкими та чіткими. — Вона на роботі до сьомої. Я поїду до неї. Це треба з’ясувати негайно!
— Марку, зачекай! Заспокойся! Може, поговоримо з нею разом завтра? — благально сказала Аліна, хапаючи його за руку.
— Ні. Я не можу чекати. Я мушу дізнатися правду! — вийшов він з квартири, гучно закривши двері.
Дорога до інституту, де Ольга Петрівна працювала головним бухгалтером, зайняла двадцять хвилин. Ці хвилини були для Марка суцільним випробуванням. У голові пролинали уривки спогадів: як мати вчила його у дитинстві не брати чужого, як пишалася його чесністю, як на весіллі, зі зворушливою посмішкою, говорила Аліні: «Бережи мого хлопчика». І ця ж сама людина змогла простягнути руку у кошик з подарунками для власного сина.
Марк увійшов у приміщення, пройшов довгим коридором до бухгалтерії. Він постукав увійшов.
Ольга Петрівна сиділа за комп’ютером, на її обличчі застиг вираз зосередженості. Побачивши сина, вона здивовано посміхнулася.
— Маркушу! Який сюрприз! Щось сталося? — її голос звучав так природно, що на секунду Марка охопили сильні сумніви. Може, він усе вигадав?
— Нам треба поговорити, мамо, — чоловік зачинив двері і притулився до них спиною.
— Про що? Ти якийсь блідий. Сідай, випий води…
— Я не буду пити воду. Скажи мені чесно, звідки у тебе гроші на дострокове погашення кредиту?
Обличчя Ольги Петрівни миттєво змінилося. Посмішка зникла, наче її стерли гумкою. Очі матері, завжди такі добрі, звузилися.
— Що це за тон? Це мої особисті справи. Тато тобі наговорив чогось?
— Тато запитав, чи не я тобі допоміг погасити кредит. А я не допомагав. І я згадав, що на нашому весіллі пропало кілька конвертів з грошима. Це збіг?
Він дивився на неї, не відриваючись. Мати відвела погляд.
— Не знаю я про твої конверти. Може, ти їх погано порахував? Або твоя Аліна, — не договорила вона, але натяк був більш ніж зрозумілим.
— Аліну сюди не вплутуй! — обурився Марко й підійшов до столу. — Ти відповіси мені чесно чи ні?
Його голос затремтів від образи. Зрада палила зсередини. Ольга Петрівна мовчала кілька секунд, дивлячись у вікно. Здавалося, всередині неї йде боротьба. Нарешті, вона обернулася.
— Добре, сказала вона! — видихнула вона. — Так, я взяла їх! Я взяла ваші конверти!
Зізнання, що пролунало так відверто, приголомшило Марка сильніше, ніж можлива брехня.
— Навіщо? — прошепотів він. — Навіщо? Тобі чого, не вистачає? Ми б допомогли, якби ти попросила! Ти взяла у нас їх без дозволу! У день нашого весілля!
— У вас всього і так вдосталь! — спалахувала мати. — У тебе гарна робота, нова квартира! А я? Я все життя у боргах. Цей кредит висить на мені багато років, а тут такі гроші лежать без нагляду… Я подумала, вам і так вистачить…
— Без нагляду? — Марко гірко розсміявся. — Це були наші подарунки, мамо! Наш старт! А ти взяла їх, поки ми танцювали.
— Не смій так зі мною розмовляти! Я ж твоя мати! Я тебе виростила! А ти через якісь гроші сваришся зі мною.
— Це не якісь гроші! — сказав він. — Це довіра! Це повага! Ти все зіпсувала! Аліна досі вірить, що це помилка!
— Вона тобі нашіптує, я так і знала! — сказала Ольга Петрівна, не зрозумівши до кінця його слів. — З самого початку було видно, що вона мене й за півкопійки не ставить.
— До чого тут Аліна? Вона, навпаки, не вірить, що ти взяла. А ти ще намагаєшся виставити винуватими нас? Поверни гроші!
— Ні! Я їх витратила. Я закрила свій кредит і нічого не збираюся повертати. Ви як-небудь переживете. У вас ще все попереду…
Марко глянув на матір і не повірив своїм вухам.
— Ти розумієш, що це означає? — тихо запитав син. — Що після цього я не зможу дивитися тобі в очі? Що ми не зможемо бути родиною?
— Родина? — усміхнулася жінка. — Родина — це коли розуміють і пробачають. А ти примчав сюди сваритися. Ти мене не зрозумів. Ти не захотів зрозуміти, в якому я була стані. Так що так, ображайтеся.
Мати повернулася до комп’ютера, демонстративно почавши друкувати, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Марко постояв ще мить, дивлячись на її спину. Все рухнуло. Образ люблячої, хоч і дещо суворої матері, розсипався вщент. Він розвернувся і вийшов, не сказавши більше ані слова. Дорога додому була наче в тумані. Марко не пам’ятав, як вів машину, як відкрив хвіртку.
Він відчинив двері і побачив Аліну. Вона сиділа на тому ж дивані, з повними сліз очима. Вона все зрозуміла по його обличчю.
— Мати зізналася? — тихо запитала Аліна.
Марко кивнув і опустився поруч. Він розповів їй усе. Кожне слово, кожну фразу.
— І вона не поверне? — про всяк випадок перепитала дівчина.
— Ні. І вважає себе правою. Ображена на те, що ми її не зрозуміли.
Мар різко замовк.
— Знаєш що, — сказала Аліна. — Гроші ми заробимо. Це неприємно, але ми впораємося. Нехай ті гроші залишаться у неї. Це плата.
— Плата за що? — запитав Марко.
— За правду. Ми заплатили цими грошима, щоб побачити правду. Дорого? Так. Але тепер ми знаємо, з ким маємо справу.
Він подивився на дружину, на її люблячі очі. Аліна була його справжньою, єдиною родиною. Все інше виявилося ілюзією, зруйнованою вкраденими конвертами та материнською схованою образою.
