Анжеліка стояла на балконі дев’ятого поверху. У квартирі за спиною ще гули голоси родичів, що приїхали «на другий день» після весілля її сина Маркіяна.
На столі — недоїдені голубці, три пляшки і величезний конверт з написом «Маркіяну та Соломії від тітки Галини з Канади».
Усередині лежало рівно п’ятдесят стодоларових купюр. П’ять тисяч. Точно стільки, скільки Анжеліка з чоловіком Романом подарували Галині на весіллі її доньки Оленки п’ять років тому.
Двері балкона рипнули. Вийшла її мати — пані Стефанія, у хустці, хоча вдома, і з чашкою чаю в руках.
«Ну що, доню, вже порахувала, скільки нам повернули?» — голос у мами був такий, ніби вона п’є не чай, а оцет.
Анжеліка видихнула дим у морозне повітря.
«Мамо, там рівно п’ять тисяч доларів. Як ми їм колись. Різниця тільки в купюрах — тоді були сотки свіженькі, а тепер трохи потерті».
Пані Стефанія поставила чашку на перила.
«Я ж казала! Казала тобі, Анжеліко: не давай їм багато! Галина з дитинства була скупа, як церковна миша. Пам’ятаєш, як вона на моїй п’ятдесятиріччі подарувала мені сервіз на шість персон, а сама потім хвалилася, що купила його на розпродажі за триста гривень?
А ми їй на весілля — золотий ланцюжок і три тисячі доларів! Тоді це було як шість!»
Анжеліка затушила недопалок у блюдце.
«Мамо, то було п’ять років тому. Долар був по двадцять вісім. Ми їм дали еквівалент майже ста п’ятдесяти тисяч гривень. А вони нам — сто тридцять п’ять. По курсу сьогодні. Тобто ще й у мінусі».
Мати склала руки на грудях.
«Оце і є вся Галина. Вона завжди рахувала копійку. А тепер ще й у Канаді живе — там же всі багаті, а вона все одно не може відірвати від серця».
Анжеліка зайшла в квартиру. У вітальні сиділи Роман із тестем, дядько Богдан і ще двоє кумів. Усі вже трохи під градусом і обговорювали, як «молоді гарно погуляли».
«…а пам’ятаєте, як Галина на весіллі Оленки кричала, що то найщасливіший день у її житті? А потім через тиждень
телефонує: „Стефаніє Петрівно, а ви випадково не знайшли мою норкову шубу? Я її в гардеробі забула!“ — розповідала кума Люба. — А ми її шубу цілу ніч шукали, а вона в таксі залишила!»
Усі зареготали.
Анжеліка сіла поруч із чоловіком.
«Ромо, ти чув? П’ять тисяч. Точно як ми».
Роман налив собі ще.
«Та чув. Але знаєш що? Я радий. Бо тепер ми квиті. І совість чиста».
«Чиста?» — втрутилася пані Стефанія. — «А те, що вони нам на хрестини Маркіяна подарували п’ятсот гривень і пелюшку з „Секонд-хенду“ — це теж чиста совість?»
Роман зітхнув.
«Мамо, то було двадцять п’ять років тому. П’ятсот гривень тоді — це як п’ять тисяч сьогодні».
«Ага, а пелюшка все одно була з діркою!»
Тут увійшла Соломія — молода невістка, у теплому светрі й з чашкою какао.
«Бабусю Стефаніє, а що ви там сперечаєтесь? Я чула про якісь п’ять тисяч».
Пані Стефанія одразу перейшла в атаку.
«Соломійчику, сідай. Розкажу тобі, яка в нас родина. От твоя свекруха Анжеліка з Романом — люди щедрі. Коли твоя тітка Оленка виходила заміж, ми подарували п’ять тисяч доларів. Тоді це було дуже багато.
А тепер Оленчина мама, тітка Галина, на ваше весілля — теж п’ять тисяч. Тільки тоді долар був по двадцять вісім, а тепер по сорок два. Відчуваєш різницю?»
Соломія округлила очі.
«Тобто… вони нам повернули наші ж гроші, тільки знецінені?»
«Оце ти швидко вловлюєш, дитино!» — пані Стефанія поплескала її по коліні.
Анжеліка закотила очі.
«Мамо, досить. Це їхнє право — скільки дати».
Але пані Стефанія вже розійшлася.
«Право?! А пам’ятаєш, як Галина на похоронах мого брата Івана принесла п’ятсот гривень і сказала: „Це на поминальний обід“? А ми їй на похорони її матері — десять тисяч! І вінок від нас був найбільший!»
Роман підвівся.
«Все, мамо. Досить. Давайте краще за молодих вип’ємо».
Але тут задзвонив телефон. На екрані — «Галина (Канада)».
Анжеліка взяла трубку й увімкнула гучний зв’язок. Усі завмерли.
«Альо, Анжеліко? Привіт! Ну як вам наш подаруночок?» — голос Галини був солодкий, як мед із просрочкою.
«Привіт, Галино. Дякуємо. Дуже гарно упаковали».
«Та що там упаковка! Головне — щоб молодим на хатку стало! Ми з Богданом довго радилися, скільки дати. Пам’ятаєш, ви нам на Оленчине весілля п’ять тисяч дали? От ми й вирішили — не будемо дріб’язковими, дамо так само. Щоб по-родинному, по-чесному».
У вітальні запала така тиша.
Анжеліка прошепотіла: «Вмикайте запис, швидко!»
Роман встиг увімкнути диктофон на телефоні.
Анжеліка вимкнула.
«Галино, а пам’ятаєш, який тоді курс був? Двадцять вісім? То ми вам дали майже сто п’ятдесят тисяч гривень. А ви нам — сто тридцять п’ять. По сьогоднішньому».
На тому кінці дрота — пауза. Потім смішок.
«Ой, Анжеліко, ти що, рахуєш? Ми ж родина! Та й у нас у Канаді долар свій, канадський. Ми ж із канадських заощаджень брали, а потім міняли. Комісія, знаєш…»
Пані Стефанія не витримала й вихопила телефон.
«Галино, це я, Стефанія! А пам’ятаєш, як ти мені на ювілей подарувала ту ж саму вазу, що я тобі на новосілля дарувала? Тільки з тріщиною!»
«Ой, тьотю Стефо, то випадковість! Я ж не спеціально!»
«А п’ять тисяч — теж випадковість? Ти ж спеціально порахувала, щоб ні копійки більше, ніж ми тобі колись!»
Галина на тому кінці почала плутатися.
«Та ні, що ви… Ми просто… Ну от стільки змогли… У нас іпотека, Оленка вдруге при надії…»
Анжеліка забрала телефон назад.
«Галино, все гаразд. Ми зрозуміли. Дякуємо за подарунок. Бувай».
І поклала трубку.
У вітальні пролунав сміх. Дядько Богдан ледь не впав зі стільця.
«Браво! Записали? Тепер це на всі родинні свята крутитимемо!»
Соломія реготала до сліз.
«Я думала, тільки в моїй родині такі історії! Виявляється, у вас ще крутіше!»
Анжеліка сіла й налила вже собі.
«Знаєте що? Я вирішила».
Всі замовкли.
«На хрестини другої дитини Оленки ми подаруємо… рівно п’ятсот доларів. Як вони нам колись на хрестини Маркіяна. І напишемо: „На памперси“».
Пані Стефанія підняла келих.
«І пелюшку з „Секонд-хенду“ додамо! З дірочкою!»
Роман похитав головою.
«Жінки… Ви страшніші за мафію».
Але теж посміхнувся й цокнувся з усіма.
Весілля сина закінчилося не просто гарним святом.
Воно закінчилося початком великої родинної вендетти за кожну копійку, за кожну пелюшку й за кожну тріснуту вазу.
І запис розмови з Галиною став сімейною реліквією.
Його слухали на кожному наступному святі.
І щоразу додавали нові коментарі.
Бо родина — це коли ти точно знаєш, скільки хто кому винен.
Навіть через двадцять п’ять років.
І через океан.
Віра Лісова
