Уночі Миколи не стало. Усі вже розійшлися, а Тетяна все сиділа на його могилі.
— Дякую тобі, що ніколи не знала, що таке вітчим. Ти замінив мені й батька, й маму, й усіх. Ти завжди був поруч. Дякую. Приходь хоч у снах, татусю, я вже дуже сумую.
— Донечко, нам треба поговорити.
— Про що? — Таня здивовано подивилася на матір.
— Я б хотіла познайомити тебе з деким.
Таня закотила очі.
— Я не хочу ні з ким знайомитися.
— Сонце, для мене це дуже важливо. Будь ласка.
— Гаразд, але я нічого не можу тобі обіцяти. Я тата люблю.
— Тато — це тато, і його ніхто і ніколи не зможе замінити. Я тобі багато разів говорила, що тато от тут, — мама поклала руку на груди, — у наших серцях. Мені теж його не вистачає. Але він би хотів, щоб ми жили далі.
У Тані похлипало в очах, так бувало завжди, коли вона згадувала свого улюбленого татка. Він загинув, коли Танюсі було десять років. Мама тоді цілих півроку не вилазила з кладовища, все наводила затишок на могилці, іноді довго сиділа й розмовляла з дерев’яним хрестом. Потім бабуся й подруга тітонька Женя провели розмову за зачиненими дверима. Мама заспокоїлася, і життя пішло своєю чергою.
Те, що в мами з’явився хтось, Таня помітила кілька місяців тому. Змінилася поведінка, мама поспішала на роботу, а після іноді затримувалася. Але ненадовго, тому що не могла залишити доньку саму. Ввечері в них була традиція балакати перед сном. Ділитися денними новинами. Таня дуже любила ці хвилини удвох. Хоч на той час їй здавалося, що вона вже доросла, адже тринадцять років. Ото-то!
— Мам, а ти приведеш цього…
— Миколу, — підказала мати.
— Так, Миколу, він буде жити з нами?
— Ні, він пропонує переїхати до нього. В нього великий будинок. Місця всім вистачить.
— Я не хочу нікуди переїжджати.
— Давай вирішуватимемо проблеми в міру їх надходження?
— Ок.
— Ну, що це за «ок»?
— Це так кажуть, типу «так».
— «Типу»?
— Мам, ну годі, — посміхнулася Таня.
— Я знаю, ти спеціально мене смішиш.
— Здрастуй, Танюшо,
— Микола простягнув свою велику долоню, в якій Таніна рука потонула.
— Здрастуйте. А як мені вас називати?
— Як би ти хотіла?
— Ну, дядько Коля, звучить так собі. Напевно, просто Колєю.
— Домовилися. Микола запросив їх до свого будинку. Він був на околиці селища й межував із лісом.
— Танюш, а ти собак любиш?
— Дуже, — вона не просто їх любила, вона мріяла про собаку, але мама говорила, що в квартирі їй не місце.
— Ну, іди тоді покажу. Поки що я закрив Пірата, він до тебе звикне, і ви обов’язково подружитесь.
— Чому Пірат?
— А ти подивися, яка в нього морда! Піратська, тільки пов’язки на око не вистачає.
Таня засміялася, і справді собака був схожий на розбійника.
— Ти поки подивись тут, що до чого, а я піду м’ясо переверну.
— Добре.
Микола пішов до Лєни, а Таня залишилася біля вольєру.
— Привіт, Пірате. Давай дружити?
Пес весело помахав хвостом.
— Напевно, ми тут надовго з мамою.
Лєна різала салат і наспівувала.
— Любов моя, — обійняв її Микола, — мені здається, що я сподобався Танечці. А ми так переживали.
— Так, я думаю, що їй усе сподобалося, особливо собака.
У ту секунду Олена вперше за довгий час була по-справжньому щаслива. Її подруги часто скаржилися на своїх дітей у підлітковому віці. З Танечкою ж не було жодних проблем. Вона була спокійною і стриманою, і дуже розсудливою.
На ніч вони вирішили залишитися в Миколи. Лєна зайшла в кімнату, яку Микола назвав Танюшиною.
— Донечко, побалакаємо?
— Так, мамусю, заходь. Так тут гарно. Ти подивися, Коля все підготував до нашого приїзду. Дивись, — донька швидко розгорнула пакет, — халат такий пухнастий, капці, і навіть букет квітів у вазі біля дзеркала.
— Так, він дуже хвилювався, питав, що б тобі такого купити.
— Мам, та не треба було.
— Скажи, донечко, він тобі сподобався?
— Мам, головне, щоб він тобі подобався. Але він, правда, хороший. І знаєш, мені сподобався будинок, а ще Пірат.
— Звичайно, я так і знала, даремно ти його під столом годувала, тепер розбеститься.
— Нічого не розбеститься.
— Гаразд, сонце, лягай відпочивати. День був довгий.
Вранці, коли Таня спустилася до столу, Миколи не було.
— Ма, а де Коля?
— Він на риболовлю пішов.
— Я б теж пішла. Пам’ятаєш, тато часто брав нас із собою…
— Звичайно, пам’ятаю.
Олена й Тетянка перебралися в будинок до Миколи. Їй подобався вітчим, він часто балував їх подарунками й смаколиками. Завжди давав мудру пораду й допомагав з уроками. У вихідні вони ходили разом на риболовлю або просто нипали лісом.
Одного дня Таня повернулася зі школи раніше й побачила маму заплаканою.
— Мамулечко, що сталося? Коля!
— Ні, ні, доню, усе добре.
Микола забіг у будинок і не міг перевести подих.
— Тетянко, що трапилося, чого ти так кричиш? Оленко, що за сльози?
— Сядьте, будь ласка.
Тетянка й Микола не зводили здивованих очей з Олени. Вона простягнула листок чоловікові.
— Нічого не розумію. Пухлина?
Олена кивнула.
— Мам, мамулечко, — Таня не могла повірити.
За півроку хвороби Олена стала тінню. Основне лікування було призначене на вересень, але вона не дочекалася. Організм дав збій. Коли похорон минув, на кухні сиділа бабуся — мати Олени — і Микола.
— Наталіє Іванівно, якщо Тетянка захоче, то може залишитися в мене. Адже у неї тут школа, друзі. А їхати до вас в інше місто…
— Миколо, давай запитаємо дівчинку.
— Будь ласка, я не переживу, якщо ви її заберете.
Таня стояла за дверима й усе чула.
— Бабусю, я згодна. Залишуся з Колєю.
Наступні півроку вони не жили, а існували. Вітчим приходив з роботи, допомагав їй з уроками, попутно займався приготуванням їжі. На Тані було прибирання й прання.
— Таню, а чого зовсім не ходиш гуляти?
— Не хочу. Усі дивно на мене дивляться, що я в тебе залишилася жити, і сміються. Їм не зрозуміти. Я лише хотіла дружити. Навіть найкращі подружки від мене відвернулися.
Миколі було шкоду дівчинку. Він намагався проводити з нею якомога більше часу. Перший Новий рік без мами вони самі накрили на стіл, пили смачну газовану воду й уперше за довгий час сміялися. Таня відчувала, що вона вдома.
— Таню, Тетянко, іди дивися швидше, хто до нас прибіг.
На ґанку сиділи кошенята.
— А Пірат їх не образить?
— Та що ти, він любить котів, є в нього така дивакуватість.
Так Таня почала доглядати ще й за кошенятами.
Таня легко вступила до інституту. Микола й бабуся супроводжували її на вступні іспити, а потім, коли вона поїхала дізнаватися про оцінки, завжди були поруч.
Таня перебралася в місто, але щоразу на вихідні намагалася вибратися до Миколи. На її весіллі вітчим навіть пустив сльозу. Така вона була гарна в тій білій сукні, Олена була б щаслива за доньку. Таня побачила, що вітчим дуже схвильований.
— Льошка, ти не проти, якщо я з Колєю потанцюю.
— Звичайно.
Таня підійшла до вітчима й запросила його на танець. Ведучий оголосив, що це танець батька й доньки. Вони закружляли по залу.
— Батька й доньки?
Таня схилила голову набік.
— Знаєш, так воно й є, ти ж мій тато.
— Правда?
— Правда.
— Ти моя донечка, я так сильно тебе люблю!
Микола завжди й у всьому підтримував Татяну. Коли народився перший син, а потім другий. Він приїжджав до неї на допомогу. возився з дітьми. Відпускав її з чоловіком відпочити удвох. Він повністю замінив їй батьків, які рано пішлих.
Час ішов. Діти росли. Іноді Микола міг просто подзвонити й сказати: «Танюш, я знаю, ви планували приїхати на вихідні, але я так засумував, можна завтра заскочу?» І приїжджав, і возився з хлопцями. А коли вони були в нього в гостях, він водив їх на риболовлю, вчив розводити багаття й орієнтуватися в лісі. Хлопці дуже його любили. Спеціально для онуків він часто вигадував загадки, і вони разом нипали по подвірї, знаходили записки, виконували завдання, а в кінці всіх чекала смачна нагорода, яку готувала Таня.
Коли Микола захворів, Таня не відходила від нього ані на хвилину. Тримала за руку й говорила, і говорила йому постійно, що все буде добре. Попри те, що перед ним сиділа вже доросла сорокарічна жінка, він бачив у ній ту маленьку дівчинку Тетянку, яка валялася в траві з Піратом, танцювала під пісні якихось рок-музикантів і сміялася.
— Дякую тобі, донечко, за все.
— Тату, ну що ти таке говориш. Яка подяка? Це я тебе маю дякувати.
— А ти й так мені це твердиш щодня.
— От і ще багато років слухатимеш.
— Дай Боже.
Уночі Миколи не стало. Усі вже розійшлися, а Тетяна все сиділа на його могилі. — Дякую тобі, що ніколи не знала, що таке вітчим. Ти замінив мені й батька, й маму, й усіх. Ти завжди був поруч. Дякую. Приходь хоч у снах, татусю, я вже дуже сумую.
